Пам'яті вбитих у Сандармоху: письменника Валер'яна Поліщука розстріляли за доносом

27 Жовтня 2023, 17:12
Валер'ян Поліщук 3185
Валер'ян Поліщук

З 27 жовтня в Україні вшановують пам’ять жертв Великого терору – періоду сталінських репресій 1937-1938 років, коли радянська влада планомірно винищувала тисячі людей, яких вважала своїми ворогами. Це стосувалося як вільних людей, так і тих, хто вже сидів у таборах ГУЛАГу. Серед розстріляних – відомий український письменник, волинянин Валер’ян Поліщук, який відбував ув’язнення на Соловках.

Криваві жнива терору

«…раз і назавжди позбутися неблагонадійних і соціально небезпечних громадян» вирішила радянська влада Постановою П 51/94 «Про антирадянські елементи» від 2 липня 1937 року, за ухвалою Політбюро ЦК ВКП (б). Так розпочався Великий терор. 

Операція стартувала влітку 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 від 30 липня і мала тривати чотири місяці. 

Насправді ж «єжовську чистку» (за прізвищем Миколи Єжова – генерального комісара держбезпеки, наркома внутрішніх справ СРСР) припинили восени 1938 року. За 15 місяців знищили смертними вироками 681 692 осіб.

На кожну республіку СРСР, область, район спускали ліміти на репресії за І-ою та ІІ-ою категоріями (І-а – розстріл, ІІ-а – ув’язнення, співвідношення мало відповідати три до одного). Ця чистка розпочалася і в таборах ГУЛАГу. 

За директивою М. Єжова №59190 від 16 серпня 1937 року і наступними її доповненнями «ліміт» на в’язнів Соловецької тюрми – 1825 осіб, яких протягом жовтня 1937 – лютого 1938 років «трійка» УНКВС у Ленінграській області засудила до розстрілу.

Найбільшу групу – 1111 осіб (серед них 165 українців) розстріляли 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 в урочищі Сандармох. Серед них – представники української інтелігенції, які увійшли в історію під означенням «Розстріляне відродження». 

Там загинули поет-неокласик, професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, освітяни Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Влизько, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики Матвій Яворський, Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського).

Ще 509 соловецьких в’язнів, серед яких також чимало було українців, знищили в грудні 1937-го і в січні 1938 року на пустищі Койранкангас під Токсово у Ленінградській (нині – Санкт-Петербурзькій області). 

У лютому 1938 року на Соловках (протокол № 303), не могли взимку вивезти на континент 198 осіб. Є підстави вважати, що їх стратили на Соловках у районі Ісаково.

Читайте також: Карма для катів, розстріляні волиняни та ув'язнення істориків: що треба знати про Сандармох

Волинська юність Валер’яна Поліщука

Відомий український письменник Валер’ян Поліщук народився 1 жовтня 1897 року у селі Більче Боремельської волості Волинської губернії (нині Дубенського району Рівненської області) у сім’ї бідного селянина Левка Поліщука

У своїй автобіографії Валер'ян Поліщук писав: 

«Батьківський рід – кріпаки з діда-прадіда. Прадід був панським чередником і передавали, що граф виміняв його за собаку та привіз із Полісся на Дубенщину – з того ми й Поліщуки... А французька кров у мені таки є, тільки по материнській лінії. Тут, переказують, були якісь емігранти з часу французької революції, але без документів, ... потім сюди домішалися поляки, українці – і от з тієї покорчі вийшла моя мати Софія...».

Софія була найстаршою дочкою садівника Миколи Ковалевського з міста Козина, з маєтку графа Тарнавського

Змалку Валер’ян любив книжки. Читати навчився самотужки по батькових газетах (батько пояснював тільки значення літер). Першу освіту здобував у сільській школі в Малеві. Якось Валер’ян скалічив руку, необережно спостерігаючи за роботою млина, тож батько його відвіз на лікування у Берестечко

Читайте також: Не Берестечківською битвою єдиною: що досі зберігає в своїй пам'яті місто на Горохівщині

Постало питання ампутації чи лікування руки. Місцевий фельшер Тимошов взявся вилікувати хлопця. Попри болючі процедури, йому вдалося зберегти руку майбутньому письменнику, і врятувати від долі жебрака або чередника, яка чекала на каліку. 

Хлопець у Берестечку вперше закохався – у ровесницю Ліду, доньку лікаря берестечківської лікарні. Вiн довго зберiгав подарунок од неї – маленький в’язаний капшучок із кольорової бавовни, якого вона сама зробила. 

Дитяча закоханість, різні пригоди в лікарні залишили у Валер’яна світле враження про Берестечко, у спогадах він записав, що «багато óбразів з того періоду ще й через двадцять рокiв потому блукало у голові». 

Додому повернувся навесні, знову пішов до школи, склав іспити і ще рік походив у ту саму школу, бо не було що робити взимку, а вчитися дуже хотілося. Якраз приїхав той учитель, у якого починав науку. Його перевели було в село Мирогощу, коло Дубна, на посаду завідуючого двокласною школою. 

Він зговорився з батьком – і Валер’ян незабаром у другому класі в Мирогощі. Він міг запоєм читати, мріяв бути святим, щоб підноситись у повітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути з простої людини. 

Успішно закінчивши навчання у мирогощінській школі, хлопець прагнув продовжувати науку. Ціле літо він самостійно вчився, щоб вступити або у Білокриницьку сільськогосподарську школу або в духовну школу в Крем’янцi. Але ні хліборобом, ні священником не дуже хотілося бути. 

Трапився випадок, який змінив плани. Батько познайомився з директором Луцької гімназії Ромасюковим. З розмов з ним довідався, що той за походженням із простих чернігівських козаків і не проти допомогти з освітою синові мужика. Через якийсь час Валер’ян зі своїми зошитами приїхав до Луцька

Читайте також: Сумні спогади про Луцьк 1903–1904 років

 

Ромасюк перевірив його знання і зробив висновок, що вчити в гімназії можна, але треба репетиторів на німецьку, французьку та на алгебру й історію. Латинь сам інспектор безплатно ладен був по годині в день викладати Валер'янові в себе вдома. 

Ромасюк поклопотався, щоб репетитори брали з хлопця мінімальну плату, але й тої у батька не було. За десять місяців потрібно було 80 карбованців на підготовку, а батьківський річний прибуток – 100-120 (при умові, що продасть усе збіжжя). 

Однак батько дуже любив свого старшого сина і хотів вивчити. Він продав півтори десятини землі і корову Лису, яка вигодувала всю їхню сім’ю. За виручені гроші Валер’ян міг цілу зиму жити в Луцьку і відвідувати репетиторів.

У день, коли батько перевіз Валер’яна навчатися, вони сіли на горбочку на Гнідаві в передмісті Луцька і тато сказав синові: 

«Ото бачиш, я усе зробив, що міг, спродався, витягнувся до кінця, щоб ти не був такий сліпий, як я. Тримайся ж і вчись. А як вивчишся на якогось там пана, то щоб мужиків не забував. А мені на старість щоб був кручок («сотка») горілки і кусочок сала!».

Читайте також: Яким був Луцьк 150 років тому

Згодом у спогадах «Дороги моїх днiв» (1924) Валер’ян Полiщук написав:

«Ну й узяли ж мене в роботу! Тут гарні дні, тут місто, а я сиджу й упріваю над вокабулами, що мов цегляні стосики падали на мою голову. Я жив коло репетитора. Дядько його був аптекарем. Щоб я не бігав, він брав мене із собою в аптеку, одводив столика, і я там канючив до обіда. Це був клятий метод старого виховання, але він мене не переміг. Більш усього я боявся інспектора, що був дуже суворий, хоч і з добрим серцем. Прийду, залякаюсь і наче б нічого не знаю. А він сидить, мовчить і ножиком шкребе нігті. Його в гімназії прозвали Катиліною. Завдяки його заступництву та допомозі я згодом утримався у гімназії, коли мужичат гонили гірше, ніж євреїв, та й мав репетиції, зразу ж після вступу до гімназії, так що з того часу я уже з батька нічого не взяв, а часом ще й додому щось давав».

У 1912 році Валер’ян Полiщук вступив до 4-го класу Луцької гімназії. Перший рік жив у одного священника за те, що вчив його синів. 

«Сини, як підошва. А попадя, як змія. Коли я сяду сам учитися – вона: «А чому Альошу не вчиш?» І так планово вела роботу, щоб я не міг учитись. Я тоді в перервах учуся в класі, а вільний час віддаю її синам. У мене гарні бали, а в Альоші двійки. «Як то, щоб ти, мужик, краще вчився, ніж мій син?» Ну, хіба в таких обставинах обід полізе в горло? Та ще й їздити доводиться щодня за місто, де піп був на парафії», – згадував Валер'ян Поліщук.

А з 1913 року у 5-му класі Валер’ян Поліщук отримував земську стипендію. У цей час в Луцьку він написав свій перший вірш української мовою. На відміну від багатьох українських поетів, він ніколи не писав російською.

Читайте також: Що писала донька сенаторки про луцьке передмістя Красне

Луцьк, 1913 рік
Луцьк, 1913 рік

Валер'ян Поліщук. Луцьк, 1913 рік

Перебрався у місто, а згодом зміг забрати вчитися в гімназію і свого брата Никандра, якого на зароблені гроші майже сам і утримував. Потім Поліщук допомагав здобути освіту в Луцьку і хлопцям зі свого й сусідніх сіл.

Валер’ян описав у спогадах як пекельно билися мужики за науку. Один із його учнів із рiдного Більча, якого вiн готував до гімназії, був Яків Гнитецький, син незаможного Йвана. Якось пізньої осені їм треба було їхати з Луцька до Більча. 

Яків усе-таки вступив до гімназії. Валер’ян їхав з Яковом – віз їх батько останнього Йван – уже старий, руда кошлата борода, трохи горбатий і ще кривий на ногу. У візок запряжено одного-єдиного Йванового коня – сліпого на одне око.

«Грязюка, калюжі, січе дощ із снігом. Гімназисти-селюки у лахмітті, ряднах, свитах завинуті сидять, не можуть і рухатися, тільки червоні носи виглядають у шпарку й задубілі руки ніяк не зогріються. І от під гору в калюжі залипають колеса по маточини, віз застряє у багнi, кінь смикається і стає. Йван каже: «Е, бідний – не може без пари вивезти. У нього сили б хватило і самому вивезти, так боїться без пари…» І злазить Іванова зігнута розмокла постать у те багно, іде, стає поруч із конем. Кінь бачить одним оком, що в нього вже є пара, натягається з останніх сил разом із Іваном, і візок рушає з місця. Для коня неможливо, коли є пара, не вивезти: він у парі все звик. А сніг із дощем січе, а вітер крутить. Так мужики їздили в науку до гімназії…» – розповідав Валер'ян Поліщук.

Щаслива письменницька стежка

Під час Першої світової війни лінія фронту проходила через Волинь, окуповану Російською імперією. Гімназію з Луцька евакуювали у 1915 році до Білгорода. Валер’ян Поліщук туди не поїхав, а оселився у рідного дядька в Катеринославі (нині – місто Дніпро), де і закінчив середню освіту. 

Вищу розпочав у 1917 році в інженерному інституті Петербурга. Ставши свідком жовтневого перевороту, повернувся в Україну і взяв активну участь у визвольному русі.

Читайте також: Соборність України 1919-го: Київ, Львів та Луцьк у пошуках «віковічних мрій» 

Валер
Валер

Валер’ян Поліщук у Катеринославі (нині Дніпро)

Валер’ян Поліщук повернувся у рідне Більче на Рівненщині. 20-річного юнака в добу Української Народної Республіки обрали головою земельного комітету Боремельської волості і він наділяв своїм односельцям колишню поміщицьку землю. 

Але прагнення вести літературну діяльність перемогло. У 1920-му в Києві Валер’ян видав першу збірку літературного угрупування «Гроно». Разом із ним на сторінках друкувалися Дмитро Загул, Юрій МеженкоМихайло Терещенко, Павло Филипович

Того ж року вступив на історико-філологічний факультет Кам’янець-Подільського університету. Там Поліщук редагував студентський журнал «Нова думка» і почав публікувати свої твори, організував групу «Гроно» (Гео Шкурупій, Вероніка Черняхівська), яку оформлював Георгій Нарбут і його учні.

Читайте також: Микола Куліш, якого нам заборонила Москва

Валер’ян Поліщук, як багато інших українських поетів його ґенерації, щиро повірив у те, що у революційну добу саме нове, пролетарське мистецтво є мистецтвом передовим, авангардним, і що лише воно здатне відобразити ті величезні соціальні зрушення. 

У поняття «пролетарське» вони вкладали розуміння індустріального, модерного, динамічного і прогресивного, тож і саме сприйняття комунізму в українських націонал-комуністів було синонімом поняття суспільної модернізації. 

Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі

Валер’ян Поліщук (сидить праворуч). Париж 1925 рік

Відтак, ранні вірші та поеми Поліщука, такі як «Ленін», «Дума про Бормашиху», «Великий Хам», сприймалися ним самим та іншими молодими поетами насамперед не як більшовицькі агітки, а як твори авангардні, просякнуті духом романтики, соціальної модернізації.

У Харкові, куди поет переїхав у 1921 році, Валер’ян Поліщук заснував у 1926 році літературно-мистецьку організацію «Авангард». Це була перша авангардна літературна організація взагалі у Європі і, напевно, в світі, яка саме у своїй назві задекларувала слово «авангард». 

«Його вірші нерідко дивували і вражали пересічного читача своєю надзвичайністю, адже ідеалом, кумиром Валер’яна Поліщука яко поета був американський поет Волт Вітмен. І те нове, що Поліщук запозичував у Вітмена, що він намагався закріпити на українському поетичному ґрунті, воно було свіжим і водночас дуже незвичайним, ламало стереотипні уявлення про поезію, про її ритм, рими, про якісь її конструктивні елементи. Поліщук мав і послідовників, і мав людей, які розуміли його новаторство. Критики, літературознавці і історики літератури майже кожну його збірку не пропускали поза своєю увагою і завжди відгукувалися рецензіями, статтями на його спроби модернізувати (ще більше модернізувати!) українську літературу», – зазначила літературознавиця Ярина Цимбал.

Загалом за 15 років літературної діяльності Валер’ян Поліщук видав 50 книг: писав прозу, критичні розвідки і статті з теорії літератури. Але став відомий насамперед як поет, у творах надавав перевагу верлібру, оскільки вважав, що тільки вільний вірш здатен передати ритм нової епохи.

Читайте також: Книжки з «Просвіти» виховували патріотів

Валер'ян Поліщук. Прага, 1925 рік

Репресований, бо не піддається радянізації

Знаменитість і вільнодумство зробило Валер’яна Поліщука ексцентричним у житті. Він носив взимку рябий жіночий капелюх, до якого спереду пришив бузкового язика. 

Бувало, що носив штани з мішковини «роздерті по саме неможливе», ще й босий, без шапки, а поверх розхристаної брудної сорочки – довга борода. На здивований погляд оточуючих гордо відповідав: «Я – український письменник».

Як чоловік, Поліщук користувався популярністю у жінок. Він сам підживлював чутки про роман із двома сестрами Конухес, хоча женився на одній із них – Олені-Рахіль, яка народила йому дочку і сина. Імена своїм дітям теж давав незвичайні. Сина назвав Марком-Реоном, доньку – Люциною-Електрою

Пізніше вона згадуватиме, що батько їх дуже любив і намагався провести якомога більше часу з ними. 

Валер’ян Поліщук з дружиною Оленою та сином Марком, 1927 рік
Валер’ян Поліщук з дружиною Оленою та сином Марком, 1927 рік

У 1932 році були розпущені всі письменницькі організації, натомість створена Всесоюзна спілка письменників, яку очолив Максим Горький. Почалися арешти українських письменників, які за своїми поглядами не підлягали радянізації. 

Публіцист Сергій Грабовський влучно зауважив, що після процесу Спілки Визволення України, спрямованого проти старої української інтелігенції, після Голодомору, метою якого було винищення насамперед українського селянства, а разом із тим і низової радянської номенклатури, яка хоч на крок відхилялася від партійної лінії, – після цього московське комуністичне керівництво вирішило ліквідувати нову генерацію українських інтелектуалів. Кого фізично, кого морально. 

«Совєтський терор був спрямований в першу чергу проти тих, хто не підлягав перетворенню на совєтську людину, хто був здатний підняти зброю проти комуністичної влади і хто знав, в який бік ту зброю спрямувати. І не лише проти них, а й проти всіх, хто жив у певному «просторі свободи» і творив його, бодай тільки у культурницькому плані», – підкреслив Сергій Грабовський.

Наприкінці грудня 1934 року Валер’яна Поліщука заарештували за звинуваченням у приналежності до так званого «Центру антирадянської боротьбистської організації» разом з дев’ятьма іншими письменниками, серед них – Микола Куліш, Григорій Епік, Валер'ян Підмогильний, Василь Вражливий, Євген Плужник

Читайте також: «Эвакуировать по 1 категории»: що відомо про вбивць в'язнів Луцької тюрми

Відразу після арешту Поліщука його дружина Олена, кинувши все напризволяще, а взявши лише дітей та валізу з книжками, рукописами й листами чоловіка, виїхала з Харкова до Москви. Таємницю про валізу вони оберігали як зіницю ока. 

Малій Люцині вона стала за ліжко, й таким чином збережений її вміст після реабілітації письменника став слугувати нащадкам.

На слідстві Поліщуку чекісти пригадали цитату зі збірки афоризмів «Голодна радість»: 

«Не сотвори собі кумира ні з діла, ні з людини, ні з фрази, ні з генія, ні з народної маси й навіть з пролетаріяту не зроби собі кумира. Кумир є сила, яка пружиною розтягається до певного місця, а взагалі відтягає поступ на старе місце. Кожна революція – це є поломка такої пружини від розтягування, щоб одірватись од кумирів».

Нагадали арештованому і його запитання Сталіну у 1929 році на зустрічі з делегацією письменників з України. 

«Коли до України буде приєднана Кубань і Воронежчина?», – запитав тоді Валер’ян Поліщук.

27–28 березня 1935 року виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР засудила Поліщука до розстрілу, який згодом замінили десятьма роками позбавлення волі з конфіскацією майна.

Читайте такожПатріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

Вирок 1935 року

Покарання він відбував у Соловецькому таборі особливого призначення. У соловецькій справі на ув’язненого Валер’яна Поліщука збереглася постанова про те, що у серпні 1937 року його за порушення табірного режиму позбавили прогулянки на дві доби. 

Облікова картка ув'язненого Валер'яна Поліщука

Постанова про покарання

У жовтні 1937 року так звана «Особлива трійка» Управління НКВС по Ленінградській області вдалася до перегляду справ 1116 в’язнів Соловецького концтабору, чиє покарання здалося комусь не надто суворим. 

В'язні соловецького табору під час роботи

Перед розправою над в’язнями працівники репресивного апарату мусили формально її виправдати. Основою нових тюремних справ стали доноси інформаторів. Їх у Соловецькій тюрмі особливого призначення масово штампували, а згодом це ставало підставою для розстрілу. 

Читайте також: Волиняни, яких вбили у Сандармосі

Соловки. Вид на Кремль

Так була заведена «Справа №103010-37 Оперативної частини Соловецької в’язниці Головного управління НКВС СРСР на 134 особи українських буржуазних націоналістів, засуджених до різних термінів за контрреволюційну, націоналістичну, шпигунську і терористичну діяльність на Україні, які, залишаючись на колишніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну, шпигунську, терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок».

Розстрільна справа

Розстріл відбувався у жахливий спосіб. Напередодні у Медвєжогорску в Карелії створили розстрільну бригада з чекістів та їх посібників із кримінальних в’язнів (15 осіб). Їм на допомогу приїжджали ще бригади з Петрозаводська (5-6 осіб) та інших місць. 

Сьогодні історики за документами встановили навіть всі імена цих катів. Кожен із них мав розписані свої обов’язки: хто риє яму, хто возить, хто стріляє…

Під час розстрілу перша група в’язнів 27 жовтня вчинила спротив, і це завдало клопотів убивцям. Відтак для наступних жертв радянського терору процедура була іншою. 

В’язнів утримували у великому дерев’яному ізоляторі. Їх виводили з речали і приводили в канцелярію у так звану «комнату для вязки рук». За столом сидів начальник, який перевіряв облікові дані ув’язненого – прізвище, рік народження тощо… 

Коли «обліковець» промовляв фразу «К етапу готов», то двоє чекістів ззаду заламували руки людині і зв’язували. Якщо хтось кричав – вбивали одразу. Чекісти боялися, що ці крики почують в ізоляторі, де були сотні людей. 

Мертвих перетягували в окремий туалет, а решту переводили у «комнату для вязки ног». Там їх роздягали, зв’язували ноги і перетягували у «комнату ожидания». Там, сидячи на підлозі, люди чекали машин. 

Уночі приїжджали машини, які робили два рейси, возячи по 25 осіб. Дорогою Медвежогорськ-Повенець ходили рейсові автобуси з пасажирами. І цією дорогою ночами везли в останню дорогу в’язнів в урочище Сандармох, яке зазначали у документах під назвою «обичноє мєсто расстрелов».

Читайте також: 86 років тому розпочалися наймасовіші розстріли в урочищі Сандармох

Капличка у Сандармоху

На дно вантажівки людей складали штабелем у кілька рядів і під брезентом вивозили у Сандармох. Не всі приїжджали живими до місця страти. Ув’язнених вбивали не кажучи ні слова про вирок. 

З машин носили у заздалегідь підготовлені ями і, як зазначено у документах, «розстрілювали в голову над ямою», або в самій ямі. Це робили четверо членів розстрільної бригади. Так 3 листопада 1937 року за справою № 103010/37 розстріляли 40-річного Валер’яна Поліщука, а разом із ним ще 287 українців.

Усі ці деталі стали відомі історикам за документами щодо тих, хто розстрілював – капітана Матвеєва і ще двох його помічників, яких радянська влада через кілька років також судила. Щоправда, вони вижили.

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Українці біля пам'ятника розстріляним у Сандармоху

У соловецькій справі Валер’яна Поліщука зберігся документ під назвою «Протест» за листопад 1961 року. У ньому ленінградський воєнний прокурор, генерал-майор юстиції Лєбєдєв зазначив, що підставою для розстрілу Поліщука стала довідка адміністрації Соловецької тюрми, складеної на основі агентурного доносу. 

«Попереднього розслідування не проводили. Самого Поліщука з приводу фактів, наведених у довідці, не допитували. Ніяких об’єктивних доказів, що підтверджують здійснення Поліщуком злочинів у період перебування в Соловецькій тюрмі, у справі немає», – йдеться у документі з висновком про припинення справи за відсутністю складу злочину. 

«Із викладеного зрозуміло, що Поліщук В.Л. злочинів проти радянської влади не чинив, розстрілу був підданий необгрунтовано, а тому прошу Постанову Особливої Трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року відносно Поліщука Валер’яна Львовича відмінити, а справу закрити за відсутністю складу злочину», – підсумував генерал-майор Лєбєдєв.

Протест

Довгий час сім’я нічого не знала про Валер’яна Поліщука. У 1943 році їм видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці 1942 року від перитоніту. Цій відписці ні дружина, ні донька не вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. 

І лише в 1988 році вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук – за висновками особливої трійки Ленінградської області – розстріляний, а от місця захоронення вони вказати не можуть. 

Лише у 1997 році вдалося віднайти місце страти в урочищі Сандормох завдяки пошукам Санкт-Петербурзького «Меморіалу», і зокрема історику Юрію Дмитрієву, якого Путін сьогодні тримає в ув’язненні в Мордовії за сфабрикованою проти нього справою. 

Юрій Дмитрієв під час розкопок у Сандармоху

Валер'ян Поліщук написав:

Блажен, хто може горіти,
Бо після нього залишиться попіл,
А не гній.

Коментарі
28 Жовтня 2023, 18:02
Скільки славних імен , прекрасних людей, їх життя і діяльність породила щедра українська земля! Моє вже старше покоління мало знало їх подвиги, їх твори, їх долі... Нам морочили голови про якихось горькіх маяковськіх, достоєвськіх. Дякую за подібні матеріали, за пам'ять про наших земляків. Слава Україні! Смерть ворогам!
Коментар
29/05/2024 Середа
29.05.2024
28.05.2024
27.05.2024