Історія яничарів: загроза Європи та жах для султанів

13 Квітня 2024, 16:00
Яничари у XVII столітті 4203
Яничари у XVII столітті

Османські яничари спершу становили серйозну загрозу Європі, а потім перетворилися на жах для своїх же господарів. Хто зі султанів став їхньою жертвою та як добігла кінця історія цього війська, розповість дослідниця Османської імперії, авторка книжки «Жіночий султанат: влада та кохання» та низки романів, Олександра Шутко.

Податок кров’ю

Яничари із 1362 року складали основу регулярного війська Османської імперії. До їхнього складу попервах набирали полонених, а потім – підлітків та юнаків віком від 8 до 20 років із завойованих османами територій християнських країн. 

Така практика отримала назву «девширме», тобто «податок кров’ю». Спочатку полонені християнські хлопчики проживали у селянських сім'ях Анатолії, де наверталися на іслам та знайомилися з тюркськими традиціями. 

Опісля їх зараховували до корпусу «аджемі» й називали «аджемі огланами», тобто, новачками. Тут вони впродовж восьми років навчалися військовій справі. Водночас їх залучали до будівельних робіт.

Лише після такого довголітнього вишколу юнак – українець, босняк, серб, угорець чи хорват потрапляв до елітного корпусу яничарів. Ініціатором створення війська яничарів ще в ХIV столітті став султан Мурад І (роки правління 1362–1389). 

Його об’єднувала своя ідеологія, пов'язана з релігійним вченням мусульманського проповідника Хаджи Бекташа (1208–1270), яке дозволило сприймати ісламську релігію у простішій формі. Адже це вчення звільняло яничарів від втомливих п'ятиразових щоденних молитов, посту у місяць Рамазан, паломництва до Мекки тощо. 

Читайте також: Аккерман, Кілі та Озі: українські міста півдня під владою османських султанів

Яничари у XVII столітті
Яничари у XVII столітті

Навіть в османських хроніках яничарів називали саме як «товариство Бекташи», а яничарських командирів – «ага бекташи». Найбільшої сили та могутності військо яничарів набуло за правління султана Мехмеда ІІ, який 1453 року завоював Константинополь

Відтоді постійно зростала кількість цього війська. Якщо у XV–XVI століттях на службі було близько 12 тисяч яничарів, то вже на початку XVII-го – 37 тисяч, а на початку XVIII-го – 100 тисяч осіб.

Читайте також: Болгарські села на Одещині: Зоря, де пам’ятають турецьку окупацію та увіковічнили прізвища засновників

Виплати Роксолани

Яничарський корпус являв собою грізну армію, яка витоптувала християнські землі. Пік завоювань, що потягнули за собою найбільше розширення кордонів Османської імперії, припав на другу половину ХVI століття, тобто на правління султана Сулеймана Пишного

Зі сходженням 1520 року на трон він одразу ж подався із яничарами у завойовницькі походи. Спершу захопив Белград, а потім і Родос. Попри перемогу й значні трофеї, влітку 1525 року яничари підняли бунт, спаливши базари й маєтки духівників та стамбульської знаті. 

Його призвідники вимагали відсторонення від посади молодого великого візира Паргали Ібрагіма, який на той час перебував у Єгипті. Реакція султана Сулеймана була миттєвою. Він стратив бунтівників на очах у всього війська. Тож протягом двадцяти років яничари не бунтували.

Локальні заворушення відбулися лише 1548 року, коли султан Сулейман із більшою частиною війська пішов у поход на Іран. 

Про це сповіщала у листі його дружина – султана-українка Роксолана, яка писала про спалені яничарами будинки містян з метою грабунку та зруйновану текстильну майстерню її зятя – великого візира Рустема-паші.

Читайте також: Рустем-паша – кмітливий зять Роксолани, або Щаслива історія хвороби

Роксолана. Художник Тиціан, 1550-ті роки
Роксолана. Художник Тиціан, 1550-ті роки

Попри це, саме Роксолана проявила милосердя до яничарів-початківців. В «Історії походження законів яничарського корпусу», написаній на початку XVII століття, міститься згадка про те, що вона особисто контролювала будівництво гробниці свого покійного сина Мехмеда

Там побачила, як учні яничарського корпусу босоніж, з непокритою головою носили каміння для споруди. Вона пожаліла їх і виділила з виручених із продажу своїх прикрас, золота та перлин гроші, які внесла до скарбниці задля видачі юнакам платні – щомісяця по 5 акче ($15). 

Згодом султан Сулейман узаконив ці виплати під назвою «гроші на взуття», які багато століть поспіль видавали новачкам після року служби в яничарському корпусі.

Читайте також: Спадок Роксолани

Страта Османа ІІ

Помер 72-річний султан Сулейман 1566 року під час походу на Сігетвар. Старим і хворим він повів у загарбницький похід спраглих до наживи яничарів, розуміючи, що тривала відсутність військових походів могла стати приводом для нового повстання. 

Корпус яничарів, який створили османські султани, щоб бути їм вірною охороною та елітними силами в армії, насправді був тим чудовиськом, яке ставило власні інтереси вище інтересів своїх панів.

Читайте також: «Весна мого життя»: як султан Сулейман переживав втрату Роксолани

Старий султан Сулейман вирушає в останній похід на Сігетвар 1566 року. Османська мініатюра
Старий султан Сулейман вирушає в останній похід на Сігетвар 1566 року. Османська мініатюра

У цьому запевнився юний султан Осман ІІ (роки правління – 1618–1622), який у ХVII столітті планував низку серйозних реформ. 

Вважаючи прошарок учених-духівників таким самим небезпечним і непотрібним, як полкові яничари, цей султан урізав ученому духовенству земельні дарування з частковим податковим імунітетом, котрі надавали як пенсію, та не виплатив пенсійне забезпечення яничарам. 

Усе це призвело до того, що молодий Осман ІІ став «невіруючим» в очах духовенства та «ворогом» війська. Такі заходи, як і бажання Османа ІІ здійснити паломництво до Мекки, аби зібрати дисципліноване військо в Анатолії та Сирії і, повернувшись до Стамбула, закрити яничарський корпус, призвели до бунту в столиці.

Визначальну роль у страті Османа ІІ відіграв великий візир Кара Давуд-паша, який разом із поплічниками посадив султана в базарний візок і повіз містом до фортеці Єдикуле. Наступного дня яничари його по-звірячому вбили.

Читайте також: Суперниця Роксолани – Махідевран: чи калічила вона рабинь-українок?

Приниження у натовпі скинутого з трону Османа ІІ. Гравюра Ж. А. Гєра 1747 року
Приниження у натовпі скинутого з трону Османа ІІ. Гравюра Ж. А. Гєра 1747 року

Османа ІІ поховали у гробниці батька Ахмеда І. Після її реставрації 1970 року та відкриття могили вдалося з’ясувати, що рештки цього султана були без черепа. Отже, Османа ІІ поховали без голови, яку, найімовірніше, відтяли під час страти, що було нечувано для представників султанської династії.

Дружба з яничарами Кьосем

Мати неповнолітнього султана Мурада ІV (роки правління – 1623–1640) – грекиня Кьосем як його регентка зав’язала тісні стосунки із командирами яничарів. 

У 1626 році вона чинила спроби усунути тих, які очолювали та підтримували бунти. Проте яничари внаслідок повстання 1628 року відновили старі порядки.

Грекиня Кьосем – мати Мурада IV, Ібрагіма І та бабуся Мехмеда ІV
Грекиня Кьосем – мати Мурада IV, Ібрагіма І та бабуся Мехмеда ІV

У дорослому віці Мурад ІV став сміливим та войовничим султаном, якого побоювалося військо. Він страчував усіх бунтарів, зокрема приборкав повстання у провінціях та в Кримському ханстві. Також Мурад ІV отримав низку перемог на Сході проти іранського шаха Аббаса

Разом з тим, він заборонив вживати тютюн та хмільні напої, наказавши зачинити усі кав’ярні й мейхане (шинки), в яких засиджувались яничари. Порушникам заборон власноруч відтинав голови, тому за свого нетривалого правління зміг приборкати лють та апетити війська.

Утім, уже його наступник – молодший брат Ібрагім І став жертвою кривавого бунту яничарів, під час якого 1648 року втратив владу та життя. 

Тоді на трон зійшов його та султани-українки Хатідже Турхан син, 6-річний Мехмед ІV, регентом якого стала бабуся Кьосем. Вона ж через постійні конфлікти із невісткою вирішила отруїти вінценосного онука. 

Це був запасний план Кьосем, який та мали задіяти в тому випадку, якби не вдалося втілити у життя напад яничарів на султанський палац, які туди мали увірватися серед ночі крізь залишені незачиненими ворота. 

Проте довірені особи у вигляді чорних євнухів невістки Хатідже Турхан виявилися спритнішими за підкуплених старою свекрухою яничарів. Саме вони спинили владні амбіції 60-річної Кьосем, позбавивши її життя. 

Яничари у змові з державними сановниками змістили з трону й Мехмеда ІV, який правив 39 років. Він доживав віку в зачинених покоях султанського палацу в Едірне, де помер 1692 року від нудьги за свободою та полюванням, до котрого був небайдужим. 

Така доля спіткала і його сина Мустафу ІІ, якого 1703 року в ході бунту яничари змістили з трону.

Читайте також: Хатідже Турхан – султана-українка на османському престолі

Ліквідація яничарського корпусу

Спроби реформувати армію на європейський манер чинив султан Селім ІІІ (роки правління – 1789–1807). Утім, вони не дали значних результатів, проте викликали збройний опір. 

25 травня 1807 розпочалося повстання яничарів і 29 травня 1807-го Селім III зрікся престолу. Його ув’язнили у палацовому гаремі. 

У ніч проти четверга 28 липня 1808 року він там перебував зі своєю коханою дружиною Рефет-хатун та двома служницями. Тоді до нього прокралися вбивці – чорношкірі євнухи. Коли вони оголили кинджали, одна зі служниць стала між ними і Селімом та отримала удар в серце. 

Рефет-хатун від побаченого втратила свідомість, і в боротьбі, що зав’язалася, поваленого султана закололи кинджалами.

Читайте також: «Жіночий султанат» в Османській імперії

Султан Селім ІІІ
Султан Селім ІІІ

На початку XVIIІ століття корпус яничарів втратив військове значення і перестав бути елітним родом військ. Адже його воїни почали масово займатися торгівлею та ремеслом, створювали сім'ї. Тож самовіддано воювати вони вже були не в стані. 

Відтак лише вимагали грошей у держави і втручалися у політику, що сприяло занепаду Османської імперії. Це дратувало османів. Тож султан Махмуд ІІ (роки правління – 1808–1839) почав формувати нову армію, наймаючи європейських артилеристів. 

Читайте також: Правда та вигадки серіалу «Величного століття»

Султан Махмуд ІІ
Султан Махмуд ІІ

Через це столичні яничари 1826 року підняли бунт, але їх витіснили з міста до казарм у Стамбулі, які знищили артилерійським вогнем, що призвело до важких втрат серед яничарів. Призвідників бунту, за наказом султана, стратили, а їхнє майно конфіскували.

Понесені під час міських боїв втрати призвели до занепаду корпусу яничарів. На честь цієї події нова мечеть Махмуда ІІ з двома витонченими мінаретами, яку він звів 1826 року, отримала назву «Нусретіє», тобто «Переможна». 

Вона і зараз височіє над Босфором у місцевості Топхане, нагадуючи сучасникам про криваві події того часу.

Мечеть Нустретіє
Мечеть Нустретіє

Читайте також: Як живуть нащадки Роксолани

Коментар
25/05/2024 Субота
25.05.2024
24.05.2024
23.05.2024