Книжки з «Просвіти» виховували патріотів

17 вересня виповнюється 105 років від дня заснування товариства «Просвіта». Для багатьох українців вона стала основою у національно-патріотичному вихованні. І тому дуже не подобалася окупантам, які її постійно забороняли. Відродила «Просвіта» свою діяльність у часи незалежності України. 

Дуже важливо, коли є можливість дізнаватися про діяльність організації від її учасників. Пропонуємо читачам уривок зі спогадів, які не були ще опубліковані, про діяльність «Просвіти» відомого у світі волинянина, громадсько-політичного діяча Михайла Чигрина. Важливо, що в них йдеться і про українізацію православної церкви, адже ця тема на Волині досі є актуальною.

Михайло Чигрин у Філлаху

Читайте також: Воркута-1953: повстанці вимагали звільнити всіх політичних в'язнів

Товариство «Просвіта» – громадська організація, утворена у 1868 році у Львові з метою культурного розвитку, консолідації народної спільноти та піднесення національної свідомості українського народу. Товариство відкривало бібліотеки, друкарні, книгарні, народні театри, кінотеатри, музеї, здійснювало постановку спектаклів на українську тематику, відзначення ювілеїв відомих українських діячів, визначних подій національного значення, організацію публічних читань, упорядкування українських шкіл. У Луцьку повітова організація була створена в 1918 р. У 1930-х польська влада розпочала боротьбу з нею і зрештою ліквідувала.

Михайло Чигрин у своїх спогадах описав як виховувався на книжках із «Просвіти», що діяла в його рідному селі Жидичин із 1917 року (мовні особливості авторського тексту збережено):

«І учні, деякі більше, деякі менше з неї користали, крім мене. Я хоч і любив читати книжки, не любив польських. Я натомість читав багато українських, які випозичав із бібліотеки, яка була в «Просвіті».

Новак на своїх лєкціях часто питав нас про книжки, які ми мали би читати. Одного разу прийшла черга й на мене. Я не міг учителеві нічого задовільного відповісти, бо ж польських книжок взагалі не читав.

- Чому не читаєш?

А довідавшись про «Просвіту», з якої я беру українські книжки, збісився і почав  гатити мене лінійкою.

- Я ці дам «Просвітен», ти лайдаку. Держава витрачає гроші, щоби вас глупих  русінуф навчити розуму, а ви ще й не хочете, волієте читати книжки на хлопській мові?

Та цим разом мене вже потішати не треба було. Вчителеві побої зробили на мене зовсім інше враження, ані ж той міг сподіватися. 

У мене зродилася ненависть до всього польського, все більше почало мене притягати до себе і цікавити українське життя.

Я все частіше почав навідуватись до читальні  «Просвіти», яка стояла недалеко від школи, при «вигоні» центральній сільській площі, на яку вибігали майже всі сільські вулиці.

Не пам’ятав коли і хто ту «Просвіту» в селі заснував. Довідавсь про неї від свойого двоєрідного брата Петра Настенка, який зайшовши до моїх батьків, запропонував їм пустити мене на вечірні курси українських танців, які організувались у «Просвіті».

Учити мав якийсь пан із Школи Василя Авраменка із Луцька. Батьки тією пропозицією не були захоплені, однак, може й тому погодились, що за курси ті мала платити «Просвіта». На тих курсах я довідався і про бібліотеку, якою завідував тоді товариш Петра, Хома Кушнірук.

Більше про «Просвіту» я довідався пізніше. Постала вона як Товариство в Галичині. Ціллю її було ширити освіту серед селянських і робітничих мас. Мала би опікуватись читальною, виписувати українські ґазети, дбати про бібліотеки, організувати театральні гуртки, ставити вистави,  організовувати за дозволом влади національні свята, такі як Тараса Шевченка, Івана Франка, Героїв, які полягли біля міста Крути. Свята Державности поляки не дозволяли відзначати. З Галичини Товариство «Просвіта» продісталось на Волинь. Появились її централі в Рівному й Луцьку, та в деяких  інших більших містах з відділами по селах.

1 червня 1933 р. Гімназія в Луцьку

«Просвіта»,  звичайно,  мала свої домівки, а де їх не було, користали із шкільних будинків або прямо із господарських клунь, які в разі потреби дещо прикрашувалось зеленю, ставилось в них з дощок, на скору руку, зроблені лавки, якесь підвищення на сцену і залі були готові.

З них, однак, користалось переважно літом, з огляду на тепло і на те, що тільки літом, вони звичайно, були порожними від збіжжя, яке за зиму вимолотилось, а сіно, яке там також складалось  вже було спашене худобою. 

«Просвіта» скоро розвинула свою діяльність. Селянські маси радо горнулися до них. Залі кишіли життям – там відбувалися проби аматорських театральних гуртків, сільських хорів, танцювальні забави молоді і театральні вистави та концерти. На ті останні часто сходилися люди і з сусідних сіл, так, що залі були переповнені.

Хор

Польська влада пильно слідкувала за тим, що в тих «Просвітах» робилося і їй очевидно то не подобалось. Не подобалась популярність «Просвіт», не подобався завдяки їм зріст національної свідомости серед українських мас. І хоч у «Просвітах» і так не могло нічого робитися без попереднього дозволу влади, повітового старости, хоч влада і так не дозволяла ставити на сцені лиш дещо більш патріотичних вистав, і поліція була присутньою на майже всіх національних святах та концертах, ті «Просвіти» при кінці 1920 і в початках 1930 років, польська влада почала закривати. Та влада ще довго не могла зліквідувати діяльности «Просвіт». По селах далі діяли неофіційні гуртки молоді, які влаштовували забави, концерти та вистави.

Хома Кушнірук, запізнався зі мною ближче, зауваживши моє непересічне зацікавлення книжками, запропонував мені читати в церкві «Часи». В той час якраз у селі переводилась українізація Церкви. В сільській Церкві, яка обслуговувала й інші ближчі села, служилось, як і в більшості  волинських і поліських церквах, церковно-слов’янською мовою, з виразною московською вимовою. Старенький сільський батюшка з величезною і буйною бородою, хоч і був українцем з походження, був вихованим у московському дусі, про будь яке українство і чути не хотів. Я з ним уже зустрівся  у школі на лекціях релігії. Він лише проповідував по-українськи, бо селяни по «руські» нічого не розуміли.

З о. Євгенієм прийшлося сільській групі українозаторів церкви провадити запеклу боротьбу. Маючи за собою не тільки Консисторію, а й скриту підтримку польських властей, він ніяк не хотів попустити. Здобувати позиції треба було одну за другою, закріплювати найменші його поступки. З початку домоглись, щоби хор, який складався із сільських дівчат і хлопців, хоч дещо, міг співати живою українською мовою, потім дещо більше, потім щоби і диякон міг виголошувати українською мовою свої єктенії, опісля – щоб читалися українською мовою й «Часи».

Отець Євгеній боровся, як міг, проти, як він казав «мужицької» мови в святому храмі, мови, яка «надається тільки до гною», але не мав сили. Він бачучи, як під ним топиться ґрунт, з розпуки знеміг, захворів. Консисторія прислала йому в заступництво якогось монаха з Почаївської Лаври, який навіть проповідь говорив по-російськи. Довго йому в селі не прийшлося бути. Відслужив він тільки одну Службу Божу. На слідуючу неділю вірні його до церкви не пустили. Не помогла і  викликана польська поліція, яка, як на чудо, з’явилась коло церкви скорше, як можна було сподіватись. В селі її постерунку не було. Найближчий був у на сім кілометрів віддаленому Луцьку. Телефонічного сполучення також не було. Виходило, що монах знав про очікуючі його клопоти і подбав про поліцію завчасу. Монах, однак, із села зник.

Павло Пащевський

Читайте також: Трагедія Ніла Якубчука: герой бою під Новим Загоровом отримав смертний вирок від судді Плахтія у 1984 році

Церква стояла кілька неділь замкненою. Настоятель її о. Євгеній помер. Консисторія не мала видно іншого виходу, як задоволити селян і послала їм священика українця о. Павла Пащевського, який був знаним на Волині українським патріотом. Як казали, був священиком ще в Петлюрівській армії.

Я в тій боротьбі за українську церкву безпосередньої, активної участи не брав, був же малим ще, але з зацікавленням приглядався до неї, не пропускав незауваженим найменшого моменту, при всіх сутичках двох протилежних сил хотів бути присутнім. Я же у церковному житті був безпосередньо зацікавленим – читав  «Часи» і почав прислужувати священикові.

Отець Павло Пащевський не затримався довго в селі. По трьох роках він перейшов до Хрестовоздвиженської церкви в Луцьку, одинокої з трьох православних церков, в якій відправлялись Служби українською мовою. Рівночасно його було запрошено на викладача до Української Ґімназії, де я з ним зустрівся знов і підтримував дружбу протягом кількох років.  

З новим шкільним роком я перейшов до ґімназії в Луцьку. З Новаком не мав діла, хоч на вулиці не раз його ще зустрічав, поки його з села забрали».

**

Довідки:

Павло Пащевський (1874-1944) – священник, військовий та громадський діяч. Павло Пащевський був зачинателем душпастирської роботи в українському війську. Був Головним капеланом армії УНР, генерал-хорунжим, лицарем Залізного хреста УНР. Пройшов із вояками УНР найтяжчі бої, здійснив підготовку десятків капеланів для українського війська, які стали основними кадрами для відновлення Української церкви, зокрема і на Волині.

Згодом – настоятель Луцької Чеснохресної церкви, де вперше в Луцьку розпочав богослужіння українською мовою. Викладав Закон Божий в Луцькій Українській гімназії ім. Лесі Українки, перекладав у 20-30-ті рр. ХХ ст. українською мовою богослужбові книги. Павло Пащевський також є автором праці «Участь українського військового духовенства в боротьбі за визволення України».

Від 1942 р. був настоятелем столичного православного кафедрального собору на Празі.

Михайло Чигрин народився 28 жовтня 1915 року в місті Мценськ Орловської губернії, куди його батьків евакуювали на початку Першої світової війни. В 1918-му сім’я повернулася у село Жидичин поблизу Луцька. 

Після закінчення сільської початкової школи Михайло Чигирин продовжив навчання в Українській гімназії імені Лесі Українки в Луцьку.

У 1933-му, по закінченні гімназії, Чигирина ув’язнили представники польського уряду на 5 років за політичну і культурно-освітню діяльність в ОУН. Сидів у Луцькій тюрмі. 

1935 року Михайла Чигрина знову засудили на 5 років ув’язнення за те, що був пресово-пропагандивним референтом Окружної Екзекутиви ОУН.

У березні 1939-го оунівець емігрував. За кордоном спочатку навчався на богословському факультеті Белградського університету, а потім перейшов на медичний факультет Університету в Загребі. Після завершення навчання став зубним лікарем, був активним діячем української громади в Загребі й Белграді. 

Кілька років був референтом молоді при Українському Представництві в Хорватії: опікувався українськими студентами, здобував для них стипендії у хорватської влади. Після Другої Світової Війни переїхав в Австрію.

Для допомоги українцям-втікачам, займався створенням Українського Червоного Хреста. Разом з іншими організовував Український Допомоговий Комітет у Каринтії, спочатку був його секретарем, а потім головою. Брав активну участь в організації парафії УАПЦ у Філлаху. Був провідним діячем в таборах біженців для воїнів УНР. 

У червні 1949 року переїхав в Австралію. Входив до різних українських громадських та релігійних організацій. Багато років очолював ОУН (м) в Австралії. Брав активну участь в організації «Пласту», виконуючи в ній різні провідні функції. У 1972 році став фундатором і головою Товариства волинян в Австралії.

1987 року очолив Єпархіяльний Ювілейний Комітет 1000-ліття Хрещення України УАПЦ в Австралії й Новій Зеландії. Водночас Михайло Чигрин активно цікавився подіями в Україні, підтримував учасників акції «Україна без Кучми!».

Михайло Чигрин відійшов у вічність 4 листопада 2001 року. Похований на цвинтарі в Руквуд на відділі Української Православної Церкви у Сіднеї.