Воркута-1953: повстанці вимагали звільнити всіх політичних в'язнів

19 Липня 2023, 13:18
Воркутинські концтабори 2998
Воркутинські концтабори

70 років тому у Воркуті чимало волинських політичних в’язнів ГУЛАГу взяли участь у великому повстанні проти радянського тоталітаризму.

Особливість цього повстання в тому, що політичні в’язні відкрито вимагали волі, а не лише поліпшення умов утримання.

«Горді українці становили в «Воркутлагу» згуртовану громаду, вони палко ненавиділи совєтську систему, і їхній патріотизм та духовна твердість справляли враження на інших», – зауважив у книжці «Воркута!» фінський історик Юкка Рислаккі.

Серед воркутинських повстанців одним із найактивнішим був волинянин Василь Заяць. На жаль, інформації про нього обмаль. Збереглася довідка в московському архіві, копію якої я у 2001 році, привезла в Україну. З неї відомо, що Василь народився 1923 року в с. Городок Рівненського району на Рівненщині. Мав початкову освіту. Був членом Організації Українських націоналістів і під час нацистської окупації влітку 1942 року зголосився у допоміжну поліцію – охороняв залізну дорогу від диверсій радянських партизанів. Як і всі члени ОУН, використавши службу в поліції для військового вишколу, Василь, захопивши у нацистів зброю, у березні 1943 року перейшов у ліс, де формувалися перші відділи Української повстанської армії. Там став господарчим референтом на псевдо «Остап» і організовував постачання продуктами та одягом від населення підрозділів УПА. У січні 1944 року перебував у відділі УПА під керівництвом командира на псевдо «В’юн». У лютому 1944 року під час бою з НКВС Василя Зайця було арештовано, а згодом засуджено на 15 років каторжних робіт і 5 років позбавлення прав. 

«Відбуваючи ув’язнення в 10-му табірному відділенні Речлагу МВС, Заяць був активним учасником контрреволюційного саботажу в’язнів, який тривав з 26 липня до 1 серпня 1953 р.», – записав 6 серпня 1953 р. у довідці начальник 3-го відділу Управління Речлагу ВМС СРСР капітан ІІІ рангу Тепляшин.

Довідка на Василя Зайця
Довідка на Василя Зайця

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Поширення вірусу непокори

Воркутинське повстання виникло тоді, коли у Норильському «Горлагу» із 25 травня ще тривало повстання політичних в’язнів. Постійні переміщення бунтівних в’язнів з табору в табір не лише гасили опір, як цього сподівалася табірна влада, а навпаки поширили інформацію і масові виступи політичних в’язнів.

Повстання тривало з 19 липня до 1 серпня 1953 р. в таборі № 6 особливого режиму утримання під назвою «Речлаг» (російською – «Речной лагерь»). Він складався з 17 зон, де станом на 26 липня 1953 року перебувало 38 589 в’язнів. Серед них було 16 812 націоналістів: 10 495 українських, 2 935 литовських, 1 521 естонських, 1 075 латвійських, 510 польських.

Табір у Воркуті
Табір у Воркуті


У лютому 1953 року у «Речлаг» прибув етап із 1000 осіб із «Камишлага», «всі колишні українські націоналісти, у тому числі колишні керівники районних, кущових підпільних націоналістичних організацій». Цікаво, що у «Камишлаг» вони потрапили із «Песчлагу». У червні цього ж року в «Речлаг» прийшли ще два етапи безпосередньо із «Песчлагу»: 25 червня – 1015 в’язні і 29 червня – 1033 в’язні. Всі ці етапи пояснювали виробничою необхідністю за запитом Міністерства вугільної промисловості для робіт на комбінаті «Воркутауголь».

Воркутинський табір
Воркутинський табір


В’язні, засуджені за політичними мотивами на великі терміни, не отримали амністії після смерті Сталіна. Це спричинило різке незадоволення серед ув’язнених. Із привезеними у «Речлаг» політв’язнів із таборів «Камишлаг» і «Песчанлаг» у Воркуті поширилися відомості про вияви непокори у цих таборах: відмову виходити на роботу, страйки, сутички із табірною адміністрацією і кримінальними злочинцями.

В’язні «Речлагу» вирішили підтримати цю ініціативу й розпочали підготовку до масових акцій протесту. Повстання виникало поступово, із низки страйків, що майже кожного дня спалахували у різних табірних відділеннях. Одним із перших лозунгів повстання було: «Вугілля – Батьківщині, нам – свободу!»

На роботі
На роботі


Серед в’язнів у червні 1953 року почастішали випадки масових відмов в’язнів від роботи, непокори наглядачам, керівництву табору і шахт. Водночас з’явилися листівки із закликами до саботажу. В ніч на 30 червня у шахті «Капітальна» було знайдено дві прибиті до стійок дерев’яні кришки від ящиків із написами-закликами не давати вугілля. Подібні написи з’явилися й на вагонетках, що виходили на поверхню шахт «Капітальна» і № 40.

У липні по табору поширювали листівки російською мовою із закликами зупинити роботу. 

«Ув’язнені і каторжани! Лаврентій Берія оголошений радянським урядом ворогом народу. Вимагайте негайного перегляду ваших справ і повного звільнення», – йшлося в одній із них.

17 липня на шахті «Капітальна» під час чергової відмови виходити на роботу в’язні побили в’язня-десятника Єдинобика, який закликав припинити саботаж. Решта десятників спускатися у шахту відмовилися. Робочий день зірвано.

Дівчата на роботі
Дівчата на роботі

 

Страйк як початок повстання

19 липня 350 в’язнів, яких привезли зі «Степлагу» й розмістили у табірному відділенні №2, відмовилися вийти на роботу. Страйкарі заявили адміністрації про своє бажання провести переговори із прокурором і начальником управління концтаборів. Прибулим у табірне відділення заступнику начальника «Речлагу» та начальникові відділу режиму й оперативної роботи в’язні повідомили, що із загальними питаннями хочуть звернутися до представника ЦК КПРС, а відтак вимагають його приїзду в концтабір.

Учасники страйку зорганізували свої штаби, завданням яких було стежити за діями агентури, оперативного складу і адміністрації табору, не виходячи на роботу. Представники різних націй створювали свої керівні штаби. Зокрема, штаб у бараці № 30 очолював ув’язнений Алієв та інші націоналісти. У другому табірному відділенні діяв потужний повстанчий штаб поляків на чолі з Феліксом Кендзерським. Литовці, латвійці й естонці теж мали свій штаб. В бараку №42 розміщувався штаб бандерівців.

За свідченням члена УПА, колишнього політв’язня Михайла Бугери, осередок членів ОУН і УПА у таборі №1 очолював Петро Михайлик, до нього входили Михайло Бугера, Микола Воргас, Іван Ульмир, Михайло Мосієвич, Микола Полтава, Остап Мартинюк, Нестор Дедерчук, Петро Сом, Володимир Шмайко.

Найактивнішими організаторами страйку у другому табірному відділенні «Речлагу» були: Айцаров-Шабакаєв, Джамал Шамшутдинов, Борис Коркла, Анатолій Князєв, Ландін Дейкін, Іван Смоляков, Коркін, Юрій Левандо, Огонян, Бекіров, Василь Соколов, Муртацов, Кока, Горобець, Шаланда, Борис Коркла, Анатолій Князєв, Генрикас Яшкунас, Ион Урвиг.

Члени ОУН-УПА
Члени ОУН-УПА

У третьому табірному відділенні, згідно з документами, ініціатива з організації комітету для керівництва страйком і проведення голосування з метою обрання його членів (по одному представнику від кожного барака) належала каторжанину В-600 (імені і прізвища не вказано. – Л.Б.), він особисто ходив по бараках і агітував. Зокрема, від барака №18 до страйкому обрали ув’язненого Протопопова. До того часу тут не було жодного організатора, і в’язні діяли стихійно.
Телеграмою від 19 липня про ситуацію в «Речлагу» повідомили Міністра внутрішніх справ Круглова, а секретар обкому КПРС Осипов, який перебував у Воркуті, сповістив Г.Малєнкова

Осипов запропонував урядові переглянути вимоги страйкуючих і дозволити ув’язненим Особливого табору введення заліків робочих днів за добросовісну працю, зняти номери з одягу, дозволити відправляти один лист у місяць замість двох на рік.

21 липня у листівках, які були знайдені у табельній Шахтоуправління №1 (табірне відділення №6) в’язні висунули адміністрації такі вимоги: ліквідувати режимні особливі табори МВД, скасувати каторгу, максимально зменшити строки покарання за 58 статтею, а також висловили прохання до приїзду представника ЦК КПРС не переводити їх в інші місця та змушувати працювати. Цю заяву підтримало близько 150 в’язнів. Невихід на роботу тих в’язнів позначився на настроях табірного відділення №7, в результаті чого 21 липня на роботу не вийшла вся зміна. 22 липня у табірному відділенні №2 в’язні першої і другої зміни у кількості 1500 чоловік відмовилася виходити на роботу в шахту №7, заявивши: “Доки не прибуде у Воркуту представник ЦК КПСС, на роботу не вийдемо”. Наступного дня число страйкуючих у цьому табірному відділенні зросло до трьох тисяч чоловіка.
«Люди вимагали свободи, змінення або скасування указів, – згадував Йосип Ріпецький. – Страйк почався стихійно. Я був членом страйкового комітету, виконував функції секретаря, вів документи, протоколи. Комітет було створено для збереження порядку, щоб не було міжусобиць, розправ, грабунків. А також для чіткого висловлення своїх вимог. В оформленні документів нам допомагали два в’язні-юристи. Протягом тижня був ідеальний порядок. Ніхто нікого не скривдив».

Учасники повстання
Учасники повстання


Йосип Ріпецький – учитель, син священника. Він не сприймав радянської влади і проводив активну культурно-просвітницьку діяльність, за що у 1945 р. був звинувачений у зраді й відправлений у концтабори. У воркутинському табірному медичному пункті працював санітаром, у вільний час вивчав іноземні мови.

Йосип Ріпецький
Йосип Ріпецький

Воркутинське повстання почалося тоді, коли у розпалі тривало повстання у норильському «Горлагу». Це стало дуже тривожним знаком для влади. Дізнавшись про стан справ у Воркуті, міністр Круглов підписав рішення МВД СССР про встановлення для ув’язнених «Речлагу» дев’ятигодинного робочого дня, зняття з їхнього одягу номерів (тобто повернення звернення до в’язнів за ім’ям і прізвищем), дозвіл писати один лист на місяць замість двох на рік, переказувати зароблені гроші сім’ям, а також знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця, дозволив побачення з рідними.

Про це було негайно повідомлено 24 липня в усіх табірних відділеннях з метою погасити страйк. Адміністрація «Речлагу» сподівалася на припинення бунту, однак українські націоналісти розгорнули широку пропаганду проти виходу на роботу, заявивши, що треба боротися за звільнення і виконання усіх вимог страйкуючих, а не задовольнятися лише дещицею. Так, у архівних документах збереглися свідчення агента «Воробйова» про те, що «ув’язнені Запаранюк, Левицький, Слюсар та інші (авторитети бандерівського угрупування) ведуть такі розмови: «Ми добилися ще мало. Нині потрібно активніше добиватися ще того, щоб нам скоротили терміни або ж зовсім випустили із таборів, це треба вимагати шляхом масової відмови від роботи”». 

Другий агент «Георгієв» повідомляє: «Ув’язнені українці-західняки, із колишніх оунівців, ставляться до наказу негативно і заявляють, що потрібно шляхом масової відмови від роботи добиватися суттєвіших пільг, тобто зниження терміну покарання, введення заліків, не закривання бараків». «Західники українці-бандерівці виразно незадоволені. Пільги називають короткими подачками, розрахованими на приспання непокори серед ув’язнених». Документи свідчать, що такої думки дотримувалися українці й в інших табірних відділеннях.Згодом до проведення агітації приєдналися німці та балтійці. Зокрема, 22 липня в’язень Ірвіг Іон, румун за національністю, зібрав групу німців на нараду і закликав їх відмовитися від виходу на роботу і взяти участь у страйку.

У результаті агітації націоналістів ув’язнені табірних відділень №2, 3, 16 відреагували на пільги негативно і 8 700 чоловік відмовилися виходити на роботу, внаслідок чого роботу шахт №7, 12, 14, 16 і будівництво ТЕЦ-2 було припинено. 23 липня у бараках і загальних їдальнях в’язні проводили мітинги, під час яких лунали заклики: не виконувати наказ табірної адміністрації про періодичний вихід в’язнів на роботу (за списками і наказами), оскільки це викликає незадоволення страйкуючих, а в разі аварії на шахті винні будуть ув’язнені; не виходити на роботу до приїзду представника ЦК КПРС із Москви; не чинити репресій щодо тих в’язнів, які виходять на роботу, а також щодо виявлених донощиків; висловлювалася думка про те, що переговори із адміністрацією вестиме лише уповноважена група людей; не довіряти адміністрації, оскільки невідомо хто з них беріївці, потрібно ставитися із повагою до військових мундирів і звань адміністрації.

24 липня у 16 табірному відділенні при спробі насильного виведення на роботу в’язні вчинили спротив і робочий день зірвали, не працювала й нічна зміна. У архівних документах зазначається, що український націоналіст Богдан Вишиваний на вимогу нарядника Альошина і старшого нарядника Габриляна виходити на роботу через лікаря-в’язня Спалека дістав довідку про хворобу, а до праці так і не став. Наступного дня табірна адміністрація зачинила всіх в’язнів у бараках і розпочала обхід з метою примусити їх припинити страйк.

Охоронці
Охоронці

 

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

 

Масова непокора

Незважаючи на всі зусилля, домовленості із в’язнями досягнуто не було, і керівники табору разом з оперативним складом пішли в свій штаб у житловій зоні. Через деякий час до кабінету оперуповноваженого МВС увірвалася група ув’язнених (до 50 осіб) на чолі з Федосовим і Дмитрієвим із вимогою звільнити в’язнів-страйкарів із БПР. Офіцерський склад заставили залишити зону і розташуватись на прохідній у приміщенні наглядслужби. Після тривалих переговорів в’язні відступили, проте на роботу не вийшли.

25 липня до страйкуючих приєдналася перша зміна шахти №29 табірного відділення №10 кількістю 400 чоловік. У цьому табірному відділенні українські націоналісти готували масштабне повстання. Найактивнішими були Різванюк, Дрючків, Куцуляк, які в всіх табірних приміщеннях проводили організовану націоналістичну діяльність. Зокрема, внаслідок агентурних донесень про підготовку повстання стало відомо, що у шахті №4 масово виготовляються ножі, частина яких зберігається в бараку №13.

26 липня у таборі № 10 влада ізольовала в’язнів, «що проходили у справах як активні учасники повстанських організацій, з антирадянськими настроями, і також тих, що користувалися авторитетом ув’язнених і висловлювали наміри невиходу на роботу», а всі колольно-різальні предмети та бензин до вечора вивезла за зону. Всього було ізольовано 52 чоловіків, яких етапували в ОЛП №62. У той же день з метою нейтралізації повстання ізолювали 16 лідерів українських націоналістів у 15 табірному відділенні, яких перевели у другий табірний підрозділ «Речлагу». У відповідь на ці каральні заходи ув’язнені третього табірного відділення здійснили напад на штрафний ізолятор і звільнили 77 осіб, які були активними учасниками повстання. Під час цієї операції охорона застосувала зброю, внаслідок чого двоє в’язнів згинуло, двоє дістали поранення.

Листівки
Листівки


27 липня адміністрація зробила спробу вивезти з 10 табірного відділення усі продукти, але 300-400 в’язнів перешкодили. Йосип Ріпецький згадує: «Ранком, приїхала машина із солдатами, і пробувала вивезти із продуктового складу продукти, але збіглися в’язні, оточили солдат, не дали їм цього зробити. Акцією керував в’язень Едвард Буц, родом із Самбора, який вже до цього проявив себе як активний учасник і оратор. Ключі від продовольчого складу він віддав головному кухарю і домовився з працівниками харчоблоку про нормальну роботу кухні і пекарні. Тут відбувся великий мітинг, на якому виступали промовці з конкретними пропозиціями. Відтак активісти зібралися в бараку КВЧ (культурно-виховна частина) на нараду, де Буц пояснив присутнім ситуацію».

Біля штабу управління табірного керівництва зібралося близько 1000-1500 ув’язнених, від імені яких політв’язень Едвард Буц висунув такі вимоги: «1. Звільнити і повернути у табірне відділення вивезених на етап 52 ув’язнених; 2. Повернути в’язнів, залишених адміністрацією шахти на шахті; 3. Не вивозити із табору продукти і годувати в’язнів згідно з встановленою нормою; 4. Не допускати приходу в зону оперативного складу. 5. Викликати на переговори представника ЦК КПРС».

Вимоги повстанців
Вимоги повстанців


Едвард Буц народився 1926 року в с.Надиби Самбірського району на Львівщині. У 1945 році був засуджений на 25 років каторжних робіт за те, що “у 1944 р. був членом терористичної групи Самбірської організації «АК», мав псевдо «Лев».

У ніч із 28 на 29 липня влада 21 в’язня-бунтаря із табірного відділення №17 для ізоляції перевела у друге відділення. Під час цієї акції ув’язнені відверто висловлювали свої політичні погляди. Зокрема, один із найактивніших українських страйкарів в’язень барака №7 табірного відділення №10 Володимир Матюшенко у присутності капітана Витязєва та молодшого сержанта Бондаренко заявив: «Ми сьогодні боремося за самостійну Україну, за пшеницю, яку кровопивці пожирають. Ми не визнаємо ніякого Радянського уряду і не виходимо на роботу тому, що нам потрібне самостійне життя, а не робота на паразитів-кровопивців. Ми тут не одні, нас 20 мільйонів. Усіх не переб’єте, бо раз ми зібралися всіма силами, то будемо боротися один за всіх і всі за одного до кінця».

Страйк переріс у повстання. Вранці 28 липня, дізнавшись, що сусідні шахти не працюють, до них приєдналися в’язні 13 табірного відділення (шахта №30). Таким чином, 29 липня не вийшло на роботу близько 12 тисяч в’язнів табірних відділень №2, 3, 10, 13 і 16.

Керував повстанням конспіративний центр із представників кожного відділення, але переважали українські та балтійські націоналісти. У кожному табірному відділенні був свій керівник повсталих. З-поміж українців до найактивніших учасників повстання належали такі особи, як Юрій Левандо, Федір Волков, члени ОУН і УПА Сергій Колесников (табірне відділення №3), Василь Григорчук, Йосип Ріпецький, Василь Заяць, Петро Собчишин, Володимир Малюшенко. 

Читайте також: Повстанець і йог: історія Норильського ватажка Євгена Грицяка 

 

Переговори із повстанцями

 

Адміністрація «Речлагу» мусила визнати, що ізоляція повстанців-активістів жодних результатів не принесла, а відтак погодилася із вимогою про прибуття представника Центрального комітету КПСС. 29 липня прибула комісія із МВС СРСР на чолі із замісником міністра МВС СРСР генералом армії Масленниковим, а з ним і дивізія військ МВС. На переговори із комісією прийшов багатонаціональний комітет в’язнів у складі: від українців – Ю. Левада, від балтійців – Г.Яскунас, від Кавказу та Азії – чеченець А.Мусаєв, від поляків – Ф.Кінзерський і німець Й.Урвіх.

Члени комісії під час зустрічі з ув’язненими закликали їх вийти на роботу й нагадали про пільги, оголошені 24 липня. Проте в’язні відповіли відмовою і вручили два зошити – один із переліком знущань над ув’язненими, а другий із списком вимог.

«Я вийшов із заявою, щоб її зачитати, але хтось із комісії вирвав мені цю заяву з рук зі словами “самі грамотные, розбєрьомся, будем розговарівать не с вамі, а с народом», – згадував Йосип Ріпецький

Члени комісії вважали, що їх грізний вид усмирить розбурханий натовп і змусить вийти в’язнів на роботу. Але не так сталося. Перед ними стояла не покірна боязлива людська маса, а грізна збунтована сила людей, які усвідомлювали заподіяні їм кривди та знущання. Почалися сміливі виступи, в яких промовці клеймили злочинні дії Берії та його послідовників і в різкій формі вимагали відміни сталінських указів і відновлення справедливості. Виступи підтримувалися бурхливими оплесками. Такої реакції члени комісії не очікували. У відповідь голова комісії вимагав негайно припинити «волинку» і вийти на роботу. Заяви про перегляд справ будуть прийматися для розгляду тільки в індивідуальному порядку, при цьому обіцяв ряд пільг. Переговори закінчилися безрезультатно”.

«Нам оголосили: «Комісія буде працювати в таборі, а зранку – на роботу!» Масленнікова освистали», – записав у спогадах політв’язень Л.Ленгнік. 

У відповідь генерал Масленніков пригрозив в’язням силовим сценарієм у разі, якщо вони наступного дня не вийдуть на роботу.

Повсталі в’язні виготовили російськомовні листівки з вимогами і звернення “Обращение бастующих заключенных к солдатам и гражданскому населению Воркуты”. Їх поширювали за допомогою вільнонайманих працівників, які мали доступ до повсталих зон, кидали солдатам, а також зміст зачитували у гучномовці, щоб було чути за межами зони. Звернення до солдатів, серед яких було чимало українців, завершувалося такими словами: «Солдати! Тут сидять ваші брати, батьки і родичі, ті ж селяни і робітники, як і ви. Ми вимагаємо свободи для всього трудового народу, зараз кожен громадянин має визначитися за кого він: за свободу чи проти неї. Кому дорога свобода – захищайте її всіма силами, приєднуйтеся до страйкарів, повідомляйте про події, поширюйте цю листівку, тримайте зв’язок із ув’язненими. Тісніше ряди! Не дамо втягнути народ у кровопролиття! Війна війні, народу – свободу!» 

Придушення повстання

Воркутинське повстання тривало, тож влада розробила план його придушення у найактивніших табірних відділеннях: у другому – проведення операції було призначено на 31 липня, у десятому – на 1 серпня 1953 року. План ліквідації повстання у 10 табірному відділенні, де страйкувало 2 860 в’язнів і перебувало найбільше бандерівців, розроблявся у трьох варіантах на випадок різних ситуацій.

31 липня 1953 року через трансляційну мережу місцевого радіо у другому табірному відділенні прозвучала вимога негайно припинити повстання та вийти із зони через центральний вихід. Нібито з метою запобігання нападу на конвой, у зону ввели посилену охорону зі зброєю. В’язні опинилися у оточенні військових, а тому не змогли вчинити опору і групами у кількості у 100 осіб були виведені за зону. Серед них заарештували керівників повстання, а найактивніших його учасників ізолювали від загальної кількості в’язнів.

1 серпня почалася операція з ліквідації повстання у найстійкішому – 10 табірному відділенні. У архівних документах зазначено, що тут головними організаторами і керівниками повстання були такі в’язні: Малюшенко, Буц (керівник місцевого комітету непокори), Виноградов, Григорчук, Кожуховський, Камишов, Черкасов, Ріпецький, Заєць, Гук, Галер, Нерестян, Ігнатович, Фіногенов і Розенберг. Попередньо із цього табору було ізольовано багато українців, що дало підставу агенту «Гусєву» стверджувати: «Завдяки своєчасному вилученню керівників українських націоналістів, в таборі захопили владу поляки. Вони не мали такої кількості земляків у табірному відділенні як українці. При наявності попереднього складу українців справа пішла б більш інтенсивно і з більшими жертвами всередині табору».

 Із спогадів Й.Ріпецького дізнаємося: «В’язнів розбудила гучна музика, яка лунала з численних гучномовців, розставлених навколо зони. Відтак прозвучав заклик, щоби усі зібралися на центральній вулиці біля вахти послухати звернення начальника «Речлагу» генерала Дерев’янка. Народ став збиратися. Я опинився в натовпі, 8-10 метрів від воріт вахти, які були відкриті навстіж і міг добре бачити все, що творилося за зоною. Сюди під’їжджали студебекери, з них вистрибували солдати з автоматами і оточували зону з усіх сторін. На вишках, а також на дахах будівель конвойних військ були установлені кулемети. Тут вже були автозаки, пожежна і санітарна машина з червоним хрестом. Навпроти відритої вахти на віддалі 20-30 метрів стояв взвод солдатів. В’язням наказали негайно виходити із зони. Начальство мало на увазі провести фільтрацію і виділити активістів, а це зробити в зоні було неможливо».

В’язні розпочали рішучий опір. Спочатку вони організували за 50 м від вхідних воріт суцільний заслон із 350-400 чоловік. Влада у зону ввела 50 наглядачів. Між ними і повсталими в’язнями виникла збройна сутичка, в ході якої ув’язнені намагалися пробитися за зону. Однак біля прохідних воріт стояли офіцери й озброєна охорона, які також вступили у бій з повстанцями.

«Роздалися крики, ситуація стала напруженою. Пожежники стали розмотувати пожежний шланг, видно хотіли виганяти людей водою. Але як тільки один з пожежників увійшов в зону зі стволом в руках, в’язень Ігнатович (його я знав і добре і бачив цю сцену) перехопив ствол з його рук без всякого спротиву. Як тільки ствол опинився в руках Ігнатовича, один з офіцерів вистрілив йому із пістолета в голову. Це видно був умовний сигнал, бо відразу зі всіх сторін обрушився шквал вогню», – повідомив Й.Ріпецький.

Стрілянина тривала кілька хвилин, беззбройні в’язні втікали від загибелі.

Учасник повстання Мирон Захарія згадував: «Зі всіх сторін бігли в’язні, падаючи від ударів розлючених чекістів. Кругом лежали вбиті, деякі корчились в передсмертних муках і просили допомогти. Гонимі дубинками в’язні навіть на секунду не могли зупинитись, щоб надати якусь допомогу. Біля вахти роздоріжжі лежала гора трупів, ще чути було окремі глухі звуки, дехто рухався у сутичці зі смертю. Гора трупів ще дихала і видавала шиплячий звук, який мене до сих пір переслідує. В ровах і по полотні дороги в бік вахти стікала людська кров. За ровом у шерензі стояли чекісти і лупцювали всіх, кого тільки могли дістати».

Мирон Захарія
Мирон Захарія

Читайте також: Карма для катів, розстріляні волиняни та ув'язнення істориків: що треба знати про Сандармох

 В результаті цих подій загинули 53 особи (зі списку загиблих, який зберігся в архівах, стало відомо, що серед них 30 українців, які були членами ОУН і УПА), 138 осіб дістали поранення. Після закінчення операції у 10 табірному відділенні 11 осіб було заарештовано, 40 – засуджено на каторжний режим, 206 – вивезено в ОЛП-43 на загальний режим.

Як свідчать очевидці, кількість жертв у архівних документах МВС занижена. Зокрема, колишній політв’язень табору №10, фельдшер Борис Митарчук, який працював тоді у лікарні табірного відділення №10, розповідає: «Швидко ховали кати сліди кривавого злочину. Вже увечері 1 серпня табірна зона змінилася. Трупи вбитих ув’язнених забрали. Поранених помістили у табірну лікарню. Кров в’язнів була всюди змита двома пожежними машинами. Трупи, зібрані з дороги і всієї території табору, звалили у приміщенні столярної майстерні, яка розташована за зоною. Було дуже багато важкохворих. Всім їм була потрібна термінова медична допомога. Багато поранених помирали прямо на операційному столі через велику втрату крові».

Табірні медики цілодобово рятували поранених. Серед цих рятувальників були фельшери-ув’язнені Митарчук, Ковшар, Біллайтіс та інші. Важкопоранених було так багато, що на їм на допомогу викликали лікарів з інших таборів. Щоб замаскувати сліди злочину, медикам наказали розтинати трупи в’язнів і діставати з них кулі. Кулі, витягнуті з убитих, згідно наказу, лікарі обов’язково здавали оперуповноваженому. Майже половина розстріляних були у віці від 20 до 30 років, дев’ятьом було від 20 до 23 років, найстаршому – 54. Жертв похоронили таємно, закопавши при дорозі в районі терикону шахти № 29. Напередодні кілька днів водили ув’язнених на опізнавання трупів. На місці поховання лише 1 серпня 1995 року було відкрито пам’ятний знак на Юршорському меморіальному цвинтарі.

 Загалом у ході цих двох операцій ізолювали як активних учасників повстання 1 122 в’язні, з них 15 заарештували одразу й 14 дещо пізніше, 250 осіб оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік.

Після розправи із повстанцями у 2 і 10 табірних відділеннях, у таборах № 3, 4, 13, 16 оперативно-військові операції не проводили. Там в’язням зачитали наказ № 105 від 30 липня 1953 року, згідно з яким дозволялося цілодобово тримати бараки відкритими, зняти з вікон у бараках решітки, поширення на ув’язнених «Речлагу» заліків робочих днів, крім того, їм пообіцяли переглянути всі їх скарги і заяви в комісії МВС – 31 липня і 1 серпня 1953 року. З огляду на ці обіцянки та гіркий досвід боротьби у таборах № 2 і 10, в’язні вийшли на роботу.

Українці-учасники повстанння
Українці-учасники повстанння

До цього спонукала також інформація про масові розстріли повстанців, яка надходила із інших таборів. Зокрема, 3 серпня пройшла інформація про розстріл за наказом комісії МВС 300 страйкарів на шахті «Капітальна», на шахті №29 спочатку стратили 40 в’язнів за відмову виходити на роботу, а потім за наказом начальника управління «Речлагу» розстріляли ще 82 особи, з робітників шахти №7 відібрали 150 в’язнів і вивезли невідомо куди. Ті, організатори повстання, які залишилися живими, були заарештовані і 25 грудня 1953 р. засуджені на нові строки неволі.

 

Боротьба політв’язнів продовжилася

 

Встановлюючи причини виникнення повстання у Воркуті, комісія МВС СРСР у відповідному документі зазначила, що замість своєчасного виявлення і придушення у зародку намірів і спроб ув’язнених щодо створення в таборі нелегальних антирадянських угрупувань, оперативний апарат заводив на них агентурні розробки, вичікуючи, доки це підпілля не обросте активом, поширить свою діяльність за межі табору і приступить до практичного здійснення своїх злочинних намірів. Однією із причин повстання було грубе ставлення до в’язнів охоронців і наглядачів, ігнорування табірною адміністрацією скарг і заяв ув’язнених. Цей документ містить самокритику і фактично підтверджує справедливість повстання в’язнів у Воркуті проти карально-репресивної системи ГУЛАГу.

Наслідки виступів в особливих таборах Норильська та Воркути дали про себе знати невдовзі. Указом Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. скасували Особливу нараду при МВС СРСР. Почався перегляд справ політв'язнів (головна вимога страйкарів Воркути). Ще у 1953 році комбінат «Воркутауголь» передали з відання МВС до Міністерства вугільної промисловості СРСР. 26 травня 1954 року вийшов наказ міністра внутрішніх справ про об'єднання особливого табору № 6 та Воркутинського ВТТ МВС, а 26 серпня 1955 року Рада міністрів СРСР вирішила перевести шахти комбінату «Воркутауголь» на вільнонайману робочу силу. Цей перехід завершили в 1960 році.

Один із учасників воркутинського опору Микола Круковський наголосив: «Позитивних днів було мало. Ми почули себе трохи вільніше, коли повставали. Приємне відчуття, коли знаєш який сильний режим, і який він жорстокий, а ти себе проявляєш. Це було чудово, коли відчуваєш, що ти протистоїш цьому насиллю». Виступ воркутинських повстанців був придушений, однак діяльність конспіративного центру українських політичних в’язнів у радянських концтаборах не припинилася. Виступ в’язнів у «Речлагу» надихнув політв’язнів до наступного повстання, що сколихнуло імперію ГУЛАГу у травні-червні 1954 р. у Кенгірі.

Микола Круковський
Микола Круковський

Секретар комісії повсталих в'язнів Йосип Ріпецький зумів вижити під час придушення повстання. Звільнившись у 1955 р. він не мав права жити в Західній Україні, тож лишився у Воркуті, де одружився із землячкою. Заочно закінчив Ленінградську лісотехнічну академію. У 1980 р. повернувся з сім’єю в Україну. Йосип Ріпецький вільно володів шістьма мовами: німецькою, англійською, французькою, італійською, латинською та іспанською. Проживаючи в м. Коломия на Івано-Франківщині, працював перекладачем при Коломийсько-Чернівецькій єпархії УГКЦ, викладав латину у місцевій гімназії. Як перекладач, часто супроводжував паломницькі групи до чудотворних місць у Франції, Португалії, Іспанії та Італії. В 1994 році супроводжував художній ансамбль «Покуття» на міжнародний фестиваль до Австрії. Помер 3 жовтня 2013 року на 94 році життя.

 

Цвинтар Юр-Шор
Цвинтар Юр-Шор

 

 

Читайте також: Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем

 

 

 

Коментар
17/04/2024 Середа
17.04.2024
16.04.2024