Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем

01 Грудня 2021, 18:30
Галина Коханська 5603
Галина Коханська

Тендітна красуня із 15-ти років поринула в національно-визвольну боротьбу, ставши провідною діячкою ОУН і УПА на Волині. Мала сильний характер і складну долю. Пів життя прожила під чужим іменем та прізвищем. 

Але перемогла! Бо застала час, коли Україна стала незалежною державою, бо відновила могили побратимів, які  зруйнували окупанти, бо вплинула на виховання нового покоління патріотами, бо встигла повернути своє власне ім’я і з ним відійти у вічність.

1 березня виповнилося 95 років із дня народження Галини Коханської – керівниці жіночої розвідувальної мережі УПА на Волині, політв’язню радянських концтаборів.

 

Родинна сага

 

Галина мала «залізний» характер, який гартувався з дитинства. Адже вся її родина брала активну участь у національно-визвольній боротьбі. Народилася 1 березня 1926 року в селі Островки на Володимирщині. У сім’ї було троє старших братів, у 1931 році на світ з’явилися молодша сестра Олена.

З мамою у дитинстві
З мамою у дитинстві

Мама – у дівоцтві Тетяна Шавала, 1897 року народження, родом із села Кульно Люблінського повіту (нині – Польща), до заміжжя була вчителькою молодших класів, брала участь у діяльності товариства «Просвіта». Так і познайомилася зі своїм чоловіком Степаном, обоє вели активну національно-виховну роботу серед населення.

Степан лишився вдівцем із трьома хлопцями, у них з Тетяною народилися донечки – Галина і Олена. Усіх дітей виховали націоналістами, тобто не просто патріотами, а активними борцями за Українську соборну самостійну державу.

Сім
Сім

Cтарший брат Іван став виховником і прикладом для Галини. Він перший, кого вона згадує у своїх спогадах: 

«Пам’ятаю, як я була ще дитиною (мала всього 5 років), він навчив мене читати, щоб менше йому докучала. В дитячому журналі «Світ дитини» було оповідання «Дві вивірки». Він показав мені букви, і з його легкої руки я почала сама читати. Та через рік, коли пішла до школи, було труднувато вивчати латинські букви. Однак швидко звикла».

Читайте також: Дівчина з музейної світлини: життя і боротьба волинянки Тетяни Дейнеги (Байди)

Брат Іван Коханський
Брат Іван Коханський

Іван Коханський на псевдо «Денис» у 30-х роках був повітовим комендантом Української Військової Організації, яку очолював комбатант Українських січових стрільців Євген Коновалець

Галина зауважила, що після закінчення навчання, як і всі свідомі українці, Іван не міг працювати в Польщі за фахом учителя, тому освоїв професію столяра, працював удома і виробляв досить добрі меблі для замовників. Польська поліція час від часу робила в домі Коханських обшуки, але безрезультатно. 

Читайте також: Євген Коновалець перебував у таборі для інтернованих в Луцьку

На світанку весняного дня 1936 року Галина збиралася в школу й побачила, як будинок оточили військові. Увійшовши в хату, вони почали щось шукати, поліцай оглянув дівчинку, перевірив її портфель, розгорнув навіть другий сніданок, який вона завжди брала з собою, і відпустив на навчання.

Повернувшись додому, від заплаканої мами довідалася, що не знайшли нічого, але з горища поліцай прийшов із журналом «Сурма» (підпільний друкований орган УВО, що виходив із 1 січня 1927 року до середини 1934 року один раз на місяць. Видавався спочатку в Німеччині, а пізніше в Литві (Каунас) накладом 10 тисяч примірників).

Івана заарештували за зберігання націоналістичної літератури. Він був добрим конспіратором і не тримав нічого такого, а той журнал поліцай приніс із собою аби мати привід для затримання.

«Наклали кайдани брату на руки і повели до в’язниці через усе місто (Володимир-Волинський – Л. Бондарук), наче небезпечного злочинця, – розповідала Галина. Арешти відбулися в цілому повіті. Всього 49 осіб, серед них двоє дівчат. Тоді ще причини арешту ніхто не знав. Це виявилося лише згодом. Із тих, хто часто бував у брата, заарештовано Василя Дишканта, Івана Халімана, його сестру, Харуцького, Сергія Мартияніва, Василя Савича, братів Олексія та Анатолія Комаревичів. Інших заарештованих я тоді не знала. На допитах брата били так жорстоко, що відбили легені. Але його мовчанка не врятувала нікого…»

Читайте також: Маловідомі факти з життя в'язнів Володимирської тюрми

У 1936 році польська влада засудила й ув’язнила Івана за діяльність в ОУН на 7 років. Восени 1939 року, після захоплення німцями Польщі, українських в’язнів, у тому числі й Коханського, звільнили. 

Іван повернувся додому з важкою відкритою формою туберкульозу. Друзі, не гаючи часу, відправили його у Кричанський санаторій «Наш дім» (нині курорт Малопольського воєводства у Польщі), де він наприкінці 1940 року помер від хвороб, там і похований.

Галина у 1939 році закінчила 7 класів жіночої школи, що знаходилась на території Володимирського Успенського собору і звалась «Замочок». Раніше там був монастир. Навчання велось польською мовою. Лише два рази на тиждень по півгодини українці могли залишатись і вчити українську мову.

«Польки йшли додому, – згадувала Галина. – На кожному кроці вони нас зневажали, називаючи бидлом, хамом і т. п.»

Шевченківське свято
Шевченківське свято

Прагнення дівчини навчатися далі в українській приватній гімназії імені Кукурудзів у Львові, куди вже її зарахували, перекреслила Друга світова війна. Після встановлення радянської влади у Володимирі польська державна гімназія стала школою № 1. 

Туди батьки й відправили вчитися Галину. Про радянізацію дівчина запам’ятала: 

«Незабаром розпочались арешти, забирали всіх, кого поляки судили за націоналізм. ...Поступово всіх місцевих керівників почали замінювати присланими зі сходу… Усі наші вчителі були східняки. Невдовзі НКВД добралось і до нашої школи. Під час навчання 10 класу забрали Ніну Дячук з Вінниці та кількох хлопців. Атмосфера в школі стала дуже напруженою. Почались вивози, розкуркулювання, хоч більшість «куркулів» тяжко працювала, щоб прикупити якийсь клаптик землі на придане дорослим синам і дочкам. Часто в такий спосіб зводились особисті рахунки між селянами. Варто було якомусь неробі та п’яниці наговорити на сусіда, і цього було достатньо для репресії».

Читайте також: Оголосили «куркулями»: історія родини Каліщуків із Турійщини. #ЦінаІсторії

Восени 1940 року чекісти вперше заарештували батька – Степана Коханського. Через два дні він повернувся і сказав, що розпитували про сина Івана, який тоді ще лікувався у Польщі. Наступного разу вже прийшли за батьком. 

В 1941 році на Водохреще в одній кімнаті вивалили всю стіну, яка чомусь видалась їм підозрілою. Зривали підлогу, вибивали цеглини з печей. Галина робила домашнє завдання і сиділа коло стола. Наказали встати, чи часом не сидить на чомусь. Переглянули всі її книжки та зошити. 

Те ж саме зробили і в інших кімнатах. Зайшов батько, пригорнув до себе, поцілував і сказав: «Прощаємось, донечко моя. Пам’ятай, що ти тепер повинна допомагати мамі та сестричці». 

Так вона востаннє бачила батька. 23 червня 1941 року Степана Коханського НКВС розстріляли разом з іншими в’язнями у Луцькій тюрмі.

Читайте також: Волинська Голгофа: що варто пам'ятати про Трагедію Луцької тюрми

 

З юних літ у підпіллі

 

Під час нацистської окупації сім’я Коханських жила у скруті, тож 16-річна Галина пішла працювати секретаркою директора хлібопекарні. Її обов’язком було реєструвати хлібні карточки населення і на звороті ставити номер магазину і день одержання хліба, муки, крупи. 

Тим, хто працював, видавались картки білого кольору, а членам сім’ї та утриманцям – сірі. Першим видавали по 2 кг хліба на тиждень, раз у місяць борошно, крупу, іноді м’ясо. Дорослим на сірі карточки – 1,5 кг хліба і меншу кількість борошна і крупи. 

Утриманцями вважались діти до 14 років. Їм видавали 750 г хліба на тиждень.

Читайте також: Вчитель із Володимира-Волинського вижив у концтаборі та звільняв Краків

Галина Коханська зі шкільною подругою, 1941 р.
Галина Коханська зі шкільною подругою, 1941 р

За свідченням Галини Коханської, послідовники Степана Бандери змушені перейти в підпілля, за винятком тих законспірованих, кого спеціально з певним завданням направили в поліцію та інші установи міста. Друзі її брата Івана Коханського також були бандерівцями-підпільниками. 

Читайте також: Сестер Бандери в Сибіру оберігала батькова Біблія

Ще 15-річною Галина виконувала окремі їхні доручення. На Великдень 1942 року її запросили до участі у боротьбі й запропонували пройти 10-денний вишкіл у селі Мокрець Турійського району. Дівчина відпросилася з роботи і вирушила на навчання.

«Це був найкращий час у моєму житті, – записала Галина Коханська у спогадах. – Вишкіл проводила окружна провідниця жіночої сітки «Оксана» – висока, чорнява, середнього віку жінка. Ознайомила нас з ідеологією ОУН, програмою, організацією, правилами конспірації національно-визвольної боротьби, одним словом, з усім, що необхідно знати підпільнику. Під кінець вишколу прийшла «Верба». Як я зрозуміла, вона була з обласного проводу. Це був вишкіл районових провідниць жіночої сітки. На моє щире здивування, мене призначили районовою жіночої і юнацької сітки у Володимирі-Волинському».

Читайте також: Жінки у лавах Української повстанської армії

Повстанка «Леся» у Турійському районі
Повстанка «Леся» у Турійському районі

Галина Коханська невдовзі розбудувала жіночу сітку ОУН і передала керівництво іншій районовій – Галині Турчаківні на псевдо «Лада». Далі займалася юнацтвом ОУН, бо й за віком до них підходила.

«Крім матеріалів, які я сама одержала на вишколі, ми вивчали історію України, писали реферати на задані теми, вивчали топографію, складали плани дільниць, окремих укріплених та зайнятих німцями будинків під різні установи і т. п. Ми також проводили виховну, роз’яснювальну роботу серед молоді, пробуджували почуття національної свідомості, готували майбутніх борців за волю і незалежність нашої Батьківщини. Багато уваги приділяли конспірації...», –згадувала Галина Коханська.

Дівчина втаємничила у свою роботу маму і та також допомагала підпільникам, чим могла. У травні 1943 року Галина Коханська виконувала завдання референта СБ (служби безпеки) ОУН Панаса Ковальчука («Залісного») у Володимирі-Волинському, пов’язані з розвідкою. 

Читайте також: У Волинський краєзнавчий музей передали архів оунівця Михайла Чигрина

Вони стосувалися насамперед особового складу поліції, їхнього озброєння, кількості, озброєння німецького гарнізону та жандармів, дислокації, характеристики осіб, які працювали в німецьких установах і т. п. 

У цей час до Коханських звернулася за допомогою єврейка Дора Полянська, яка привела з гетто свою доньку Тамару і попросила прихистити. Сама пішла назад, щоб забрати якісь речі, але вже не повернулася. 

Тамара прожила у Коханських кілька місяців, аж доки підпільник «Наливайко» не попередив, що на них є донос про переховування єврейки. Галина зустрілася з батьком дівчинки, який мав свою сім’ю і не зміг її забрати, але слізно просив заховати доньку.

Тоді Тетяна Коханська попросила підпільника Миколу Криха відвезти Тамару в Кременець

«Там вона легалізувалась і працювала, але якось випадково попала в облаву на вулиці і її вивезли на роботу до Німеччини. Повернулася в 1945 році. Приходила до нас, питала, чи не було якоїсь вістки від її мами. Пізніше вона з іншими євреями виїхала в Польщу, а згодом – у США. Я не люблю оперувати високими фразами, а скажу просто: все, що тоді робили, вважали за свій обов’язок і не сприймали це ні тоді, ні пізніше, як якісь геройські вчинки. Робили те, що підказувала наша совість», – розповіла Галина Коханська.

Читайте також: Співає Мандик Хасман. Історія єврея з Волині, який в УПА боровся з нацистами

У липні Галина Коханська стала головною розвідницею на базі УПА «Січ», а згодом у СБ Ковельського окружного проводу ОУН. Її мати Тетяна Коханська і сестра Олена на повстанській базі опікувалися всією мережею шпиталів УПА.

Повстанці на занятті в Свинаринському лісі
Повстанці на занятті в Свинаринському лісі

У зв’язку із потребою для підпілля нових кадрів, Галина готувала районних розвідниць. Після її навчання, жінки збирали для ОУН і УПА важливу інформацію. Пильну увагу приділяли залізницям, дорогам, приміщенням та укріпленням, де знаходились німецькі гарнізони, їх чисельності, озброєнню... 

Складали плани приміщень, де вони розташовані. У них вказувалося з чого побудовані приміщення, товщина стін, кількість і розташування вікон, дверей, де і як прокладений кабель зв’язку. 

А головне – скрізь і всюди мусили мати своїх інформаторів, які б повідомляли номери частин, які проходять чи стоять гарнізонами, до якого роду військ належать, наявність і охорона аеродромів, напрямок і вантаж поїздів та інше.

Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина

Панас Ковальчук «Залісний» та Іван Литвинчук «Дубовий»
Панас Ковальчук «Залісний» та Іван Литвинчук «Дубовий»

У липні 1944 році Галину Коханську перевели для роботи у штаб Івана Литвинчука («Дубового») – командира групи УПА «Завихвост». Їй не раз доводилося брати участь і в боях, тож завжди носила при собі пістолет системи «вальтер», влучно стріляла. 

У підпіллі використовувала псевдоніми «999», «В–2», «Біла», «Зіна», «Орися», «Соня», «Яра».

Читайте також: Спогади про командира УПА «Дубового» у луцькому селі

 

Останній бій «Орисі»

 

7 березня 1945 року під час рейду з боївкою Володимира Мірчука («Вільного») Галина із повстанцями зупинилися на ночівлю в хаті поблизу села Лобачівка Горохівського району Волинської області. Через зрадника їх оточила оперативно- військова група Берестечківського райвідділу НКВС. Розпочався нерівний бій.

Повстанці у Свинаринському лісі біля Вовчака
Повстанці у Свинаринському лісі біля Вовчака

Читайте також: «Розстріляти!»: за що засудили станичного ОУН села Лобачівка

Коханська рятувала поранених у хаті. 

«Один молоденький повстанець, якому я робила перев’язку і напоїла, почав мене просити, щоб я сховалася. Його голос і слова й досі бринять у вухах: «Подруго, ховайтесь! З нас лише ви залишитесь живою. Я бачив сон, що всі ми їхали на санях і провалились у безодню. Тільки ви одна залишилась на березі. Ви повинні і будете жити. Ми всі загинемо!» Від цього мені стало моторошно. Я гарячково думала, що робити, який можливий вихід з цієї ситуації. До його прохання приєдналися й інші. Дехто, хто не мав при собі короткої зброї, просив у мене обшукати вбитих і передати їм пістолети, бо живими в полон не здадуться. Я виконала і це їхнє прохання, між чергами пострілів обшукуючи тих, хто лежав у сінях», – згадувала згодом 19-річна розвідниця.

Коли бій повстанців з чекістами відкотився десь на узлісся, Галині порадили втікати. 

«Я спротивилася, – розповідала повстанка. – Не хотіла залишати ранених. В мені боролись два почуття: моральний обов’язок перед пораненими друзями і інстинкт самозбереження. З кухні почувся голос: «Подруго! Прощайте і тікайте!» А слідом кілька пістолетних пострілів. Кинулась до кухні і з жахом побачила, що живих уже немає. Хлопці пострілялися». 

Побачивши загиблого «Вільного», розвідниця встигла заховати всі документи, які були при ньому, і кинулася бігти в ліс. Її помітили і почали обстрілювати. Знепритомнівши поранена, вона на якусь мить прийшла до тями і встигла закопати у снігу під собою всі папери, що мала при собі.

За кілька годин Галина Коханська прийшла до тями. Вона була поранена в обидві ноги і у полоні. Під час розпитувань дівчина миттєво придумала легенду, що вона з Галичини, з села Оборотів. Сказала, що до них прийшли озброєні люди й наказали їх везти, бо мали добрі коні. 

Читайте також: Дивом уникнула розстрілу: зв'язкову з волинського села на тортури здала подруга

Пожалілася, що мама хвора, братик малий, а батька німці вивезли на роботу в Німеччину. Через деякий час дівчину перевезли в лікарню в Берестечку, адже рани від розривних куль на обох ногах були дуже великі. 

На допиті слідчого Галина назвалася Ярославою Бульбан. Про цю дівчину, яка втекла у Польщу, почула від жінки в селі Оборотів. Далі слідчому придумувала імена родичів і подруг. Згодом її возили на опізнання 12-ти загиблих повстанців.

Дівчина не зізналася, що їх знає, натомість була вражена як вороги познущалися над убитими. За кілька місяців, коли Слава Бульбан, як її відтоді всі називали, навчилася ходити, потрапила у в’язницю. 

Слідчого Єкимова, який не мав юридичної освіти, а до війни працював слюсарем, вдалося обдурити новою легендою. Отож, в обвинуваченні йшлося, що «була станичною господарчою ОУН в селі Оборотів, де працювала до 1944 р. під псевдонімом «Яра» – заготовляла продукти та одяг для УПА, потім перейшла у банду «Вільного» на посаду фельдшера».

Уривок із обвинувачення
Уривок із обвинувачення

Читайте також: Місія – вижити: пригодницьке життя легендарної зв'язкової УПА Марії Савчин

 В Луцьку 24 серпня 1946 року Військовий трибунал НКВС у Волинській області засудив розвідницю до 15 років каторжних робіт у виправно-трудових таборах ГУЛАГу.

 

На Воркуті

 

6 січня 1946 року Славу Бульбан привезли «на пересилку» міста Воркути. Там дівчина, як і всі в’язні, втратила своє ім’я та прізвище, а стала номером Ш-227. Через запухлі через минуле поранення ноги й низьку працездатність їй доручили працювати при таборі шахти № 2. 

Згодом земляки допомогли і Слава працювала на роздачі хліба хворим у стаціонарі – бараку для хворих в’язнів.

Фото зі слідчої справи
Фото зі слідчої справи

У цьому ж році подала вістку про себе рідним – написала листа мамі, але від імені хресної доньки. Матір упізнала почерк доньки і почала висилати на адресу Надії Петрівни (подруги по ув’язненню) листи і посилки для Галини.

В таборі колишня розвідниця УПА зустріла багатьох волинянок, які були в підпіллі разом із нею. Деякі з них також жили під чужими прізвищами й іменами. Дівчата трималися дружно, допомагали одна одній. Згодом Славу відправили на важчу роботу в шахту № 18. 

Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі

«На роботу нас возили на платформах вузькоколійки кілометрів за 15 у гравійний кар’єр грузити платформи гравієм. Робота для мене була дуже важка. Щоб загрузити платформу, ставили 46 чоловік. Треба було робити кілька перекидок, а потім високо кидати важкими лопатами-шуфлями на платформу. Мені доводилось гірше, ніж іншим, бо нагинатись, а потім високо закидати гравій з піском на платформу було дуже важко... Кожний вечір шрами дуже набрякали, подекуди виступала кров, біль був нестерпний», – описувала вона. 

У 1949 році дівчина змогла влаштуватися працювати у пекарні цегельного заводу шахти № 5. 

Тетяну Коханську радянські органи держбезпеки арештували 20 січня 1949 року. На допиті вона спочатку назвала лише молодшу доньку, потім згадала старшу Галину, але сказала, що не знає де вона. Слідчий вже знав про те, що Галина Коханська відбуває покарання у Воркуті, тож дорікнув за неправду. 

Тоді мати зізналася, що вперше отримала листа від старшої доньки у 1946 році.

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

Тетяна Коханська про своїх дітей 20 січня 1949 року
Тетяна Коханська про своїх дітей 20 січня 1949 року

Із звинувачення Тетяни Коханської: «В 1943 р. вступила в ОУН, працювала в госпіталі, заготовляла продукти харчування і білизну. Купила друкарську машинку і фотоапарат влітку 1947 р. і передала учаснику ОУН». 

За цю націоналістичну діяльність 52-річну матір Галини засудили 19 травня 1949 року на 25 років ув’язнення в ГУЛАГу. Під час слідства її сильно били, щоб довідатися більше про штаб УПА та командирів, які в той час ще продовжували боротьбу з радянською владою.

Читайте також: Історія уродженця Березнівського району, який тричі втікав з ГУЛАГу

Тож в ув’язненні в усіх документах зазначалося, що Тетяна є інвалідом із 1949 року і придатна до легкої праці. Однак нескорена адміністраторка шпиталів бази УПА Тетяна Коханська нікого не видала і мужньо відбувала своє покарання. На волю вийшла 28 червня 1956 року, відсидівши 7 років і 5 місяців.

Тетяна Коханська після звільнення з ув'язнення
Тетяна Коханська після звільнення з ув'язнення

Трохи пізніше випустили Славу Бульбан. У 1955 році вона звернулася із заявою переглянути її справу. Тоді після великих постань політв’язнів ГУЛАГ реорганізовували й багато людей звільняли. 

Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

Однак, 28 лютого 1955 року із Луцька надійшов лист від старшого інспектора УМВС у Волинській області лейтенанта Шкавро з відмовою в помилуванні. Волинська обласна комісія з перегляду справ засуджених на контрреволюційні злочини також постановила вирок лишити без змін.

29 червня 1955 року у Волинську прокуратуру надійшов лист-скарга Слави Бульбан, яку вона написала у Москву. Цікаво, що у цьому листі «Прохання про перегляд справи і зниження строку ув’язнення» вона зізналася, що назвалась на слідстві іншим прізвищем, щоб зберегти сім’ю від вивозу в Сибір, і підписалась – «Бульбан-Коханська». 

Очевидно, це зізнання зарахували як покаяння, і 13 серпня рішенням комісії Верховної Ради СРСР, яка переглядала справи засуджених, їй знизили строк ув’язнення до відбутого та постановили звільнити.

На волю Слава вийшла 26 серпня 1956 року. Однак, як і багато інших політичних в’язнів, додому не спішила повертатися, бо знала, що будуть труднощі з пропискою і працевлаштуванням.А у Воркуті була можливість працювати вільнонайманою і заробити трохи на прожиття, адже там були більші зарплати.

Ярослава мала право на відпустку і поїхала на Волинь провідати рідних.

Читайте також: У Сибір за книжку про Січ: як «совєти» репресували луцького студента

З дівчатами на Воркуті 1956 рік. Третя у першому ряду Галина Коханська, у центрі Софія Іванюк
З дівчатами на Воркуті 1956 рік. Третя у першому ряду Галина Коханська, у центрі Софія Іванюк

У Луцьку її радо зустріла рідна тітка. А у Володимирі уперше за 12 років побачила маму. Коли знову їхала у Воркуту, тітка в Луцьку обіцяла допомогти з роботою, якщо переїде до неї у Луцьк. У 1957 році до Слави у Воркуту переїхала мама, але навесні 1959 року повернулася в Україну. 

У липні й Слава переїхала у Луцьк, оселившись у тітки Лізи. Як досвідчена розвідниця, Галина Коханська назавжди закрила від усіх своє особисте життя. 

Ще в ув’язненні вона почала писати спогади про своє дитинство. Завершила їх на початку 1990 року, й зробила кілька примірників, які роздала довіреним людям із заповітом надрукувати після її смерті. Книжка зі спогадами «З Україною у серці» в серії «Літопису УПА» вийшла у 2008 році. 

Саме на її сторінках є фото сина Слави Бульбан – хлопчик Володимир Столярков приблизно дворічного віку на груповому фото дітей у дитячому будинку міста Єлабуга в Татарстані. Фото датоване 1955 роком, коли мама була ще в ув’язненні.

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Син у дитбудинку
Син у дитбудинку

Галина Коханська з сином, 1960 рік
Галина Коханська з сином, 1960 рік

Можна припустити, що дитина народилася у 1953 році. Матерям дозволяли тримати дітей біля себе в ув’язненні до 2-х років, а потім їх забирали в дитбудинки. На іншому фото з вересня 1960 року Галина поруч із сином у Луцьку. У 90-х вона жила сама. Можливо, дитину всиновили, доки вона сиділа, або були ще інші обставини, про які ми не знаємо.

Третє фото Володимира Столяркова у книжці спогадів – на могилі біля пам’ятника матері. Усі ці фото саме син додав у книжку. Відомо, що він жив у Харкові, в роки незалежності України був активним громадським діячем у націоналістичних організаціях.

Читайте також: Повстанець і йог: історія Норильського ватажка Євгена Грицяка

Син на могилі матері
Син на могилі матері

 

Нерукотворний музей у пам’яті

 

Отримавши тимчасову прописку в Луцьку, Слава Бульбан зуміла влаштуватися на роботу. Із 70-х років вона час від часу провідувала місця боїв УПА, фіксуючи, що могили її загиблих побратимів зруйновані. 

«Кожний із нас, хто пережив це важке лихоліття, носить у собі нерукотворний музей, у кожного з нас є своя скарбниця совісти пережитого, свої меморіали і дорогі до кінця днів своїх священні місця. Для мене – це монастир в Загорові, Пляшева, «Пращаниця» в Завидівському лісі, колонія Стрілецька, «Січ», Волиця Лобачівська і всі інші безіменні нині могили, розкидані по лісах і полях Волині, Рівненщини, Полісся і Галичини. Всі вони назавжди лишились у пам’яті та моєму серці», – записала у спогадах.

Галина з мамою, 1970-ті
Галина з мамою, 1970-ті

У 1982 році із концтаборів звільнився член ОУН і УПА Мелетій Семенюк, який у підсумку за три ув’язнення відсидів 11 років і 8 місяців. Він товаришував із Славою Бульбан. Разом вони зібрали своє коло однодумців і у вересні 1990 року створили Братство вояків ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура.

Читайте також: Волинянки нагороджені в УПА

Його очолив Мелетій Семенюк, а Слава Бульбан була заступником і першою порадницею у справах. До останніх своїх днів вони відновлювали місця поховань членів ОУН і УПА у Волинській, Рівненській, Житомирській областях, на Холмщині.

Галина Коханська на відновлення могили повстанцям
Галина Коханська на відновлення могили повстанцям

У листі до краєзнавця Ярослава Царука, Слава Бульбан описала як відновлювали повстанські могили у відомому сьогодні меморіальному комплексі «Урочище Вовчак»:

«26.09.90 я з друзями, колишніми вояками, поїхали на «Січ», а вірніше, на місце, де колись було село Вовчак. Тепер там поле, від села сліду не лишилося ще з війни. Але старий цвинтар частково ще зберігся серед поля. Там було поховано 7 повстанців, що загинули в бою з німцями 17.04.43 в селі Геленівка. Цю могилу колгоспний тракторист десь років 15-20 тому розорав. Отож, ми поїхали в Ревушки легковою, а звідтам вже на фіру вінки, лопати, сокири, пилки і т.ін., бо машиною не добратись...

Викопавши під цвинтарем 6 ямок, ми все ж могилу знайшли. Працювали, звичайно, чоловіки. Одні висипали могилу, інші поїхали в ліс. Зрубали дубочка, з нього зробили хреста, також сосонок нарубали на огорожу. Були там годин п’ять. Я повісила рушника з відповідним написом і гербом, для впевненості, щоб хтось не забрав, прибили гвіздками. Поклали вінок, запалили свічку, помолились і поїхали тепер уже всі на возі. Господиня дому в селі щедро нас пригостила і, уявляєте собі, впізнала мене! Я восени 1943-го перед відходом на північ коротко була у домівці в їх сусідів.

Потім ми поїхали у село Мочулки. Там на цвинтарі теж є дві доглянуті могили 17-ти і 3-ох повстанців (які загинули 22.05.1943). У Мочулках у 1943 році був філіал шпиталю «Січі» і підстаршинська школа. Там на цвинтарі поклали вінки, запалили свічки».

Читайте також: На Любешівщині зв'язкова УПА через роки встановила хрест на могилі повстанця

Уривок з листа Галини Коханської про Вовчак
Уривок з листа Галини Коханської про Вовчак

В архіві Мелетія Семенюка збереглися фотографії, де він, Галина Коханська і учасник бою УПА з нацистами в Новому Загорові Григорій Яремчук встановлюють місця поховання загиблих повстанців біля колишнього монастиря. Є також фото із відкриття пам’ятника командиру УПА Олексію Шуму на псевдо «Вовчак».

Біля могили обласного провідника ОУН Миколи Зимного під монастирем Гриць Яремчук, Мелетій Семенюк і Галина Коханська
Біля могили обласного провідника ОУН Миколи Зимного під монастирем Гриць Яремчук, Мелетій Семенюк і Галина Коханська

Галина Коханська і Мелетій Семенюк на могилі Олексія Шума-Вовчака
Галина Коханська і Мелетій Семенюк на могилі Олексія Шума-Вовчака

І це було ще до проголошення Акта про незалежність України. Слава Бульбан брала активну участь у різних патріотичних заходах, які наближали проголошення самостійності Української держави. Вона знаходила час і можливості для спілкування з молоддю.

Читайте також: У Володимирі 2022 рік проголосили Роком Української повстанської армії

На одному з вечорів-концертів ми сиділи поруч і розговорилися. Коли я сказала, що хотіла б більше дізнатися про історію ОУН і УПА, пані Слава (так я до неї зверталася після знайомства) запропонувала мені книжки із своєї бібліотеки. 

Наступного дня ми зустрілися у неї вдома і я привезла два закордонні видання. Серед них був у «Нарис історії ОУН» Петра Мірчука

У новому листі до Ярослава Царука Слава Бульбан повідомляла, шо недавно возила студентів-істориків на розкопки у Берестечко. А 6 жовтня 1991 року там перезахоронили останки 39 повстанців.

 Історик і телеведучий Вахтанг Кіпіані також пам’ятає Славу Бульбан. Вона зустріла його зі студентами-східняками із Миколаєва, які приїжджали на 50-ліття УПА до Луцька. Вона турбувалася про їх поселення і комфорт.

Передавала Вахтангу листівки до його колекції. Він згадує, що ця поїздка у 1992 році разом із миколаївським телебаченням була його першою такою національною акцією.

Галина Коханська на відзначенні 50-річчя УПА
Галина Коханська на відзначенні 50-річчя УПА

У вересні 1992 року пані Слава звернулася в Службу безпеки України надати їй для суду довідку про те, що її справжнє ім’я Галина Коханська для суду. 16 вересня вона повернула своє справжнє прізвище та ім’я, хоч доводилося часто знайомим пояснювати чому саме так.

Заява про прізвище
Заява про прізвище

Довідка з СБУ
Довідка з СБУ

Важке бойове поранення, роки в концтаборі й усе пережите підірвало її здоров’я. Із хворобою серця вона потрапила в лікарню і 6 липня 1993 року відійшла у вічність. 

У спогадах заповіла:

 «Пробуджується свідомість нашого народу. У багатьох вона ще несміла, але починають розуміти, що вже пора стати господарем у власній хаті, хоча й пограбованій та сплюндрованій ворогами. Наш нарід зрозумів, що зараз є, можливо, єдиний шанс безкровно відродити свою державу, за яку пролито так багато крови, віддано життя кращих синів і дочок нашого народу. Віковічна мрія стає поступово дійсністю. Дух «Одвічної Стихії», що поставив нас на грані двох світів, кличе творити нове життя».

Читайте також: П'ять текстів про УПА від Район.Історія, які варто прочитати

Леся Бондарук на могилі Галини Коханської. Луцьк, 2021
Леся Бондарук на могилі Галини Коханської. Луцьк, 2021

У 2019 році в Луцьку внаслідок декомунізації вулицю і провулок Красовського перейменували іменем Галини Коханської, поруч вулиця імені Романа Шухевича і вулиця Ярослава Стецька.

Коментар
18/01/2022 Вівторок
18.01.2022
17.01.2022
16.01.2022