Карма для катів, розстріляні волиняни та ув'язнення істориків: що треба знати про Сандармох

04 Листопада 2023, 12:08
Капличка у Сандармоху 3990
Капличка у Сандармоху

4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох в Карелії (Росія) завершили розстріл найбільшої групи соловецьких в’язнів – 1111 осіб. Серед них було 165 українців, які увійшли в історію України під означенням «Розстріляне відродження». Там загинули поет-неокласик, професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, освітяни Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Влизько, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики Матвій Яворський, Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського).

Радянська влада у 1937 році постала перед фактом переповнення тюрм і таборів в’язнями, серед яких зростала смертність. 

Звільнити навіть тих, у кого закінчувався термін ув’язнення було невигідно: у суспільство повернулися б свідки нелюдських тортур радянського терору, у більшості яких було відібране особисте майно та житло.

Вирішувати нові проблеми з тими, хто повернувся, не виникало бажання, бо маховик репресивної системи продовжував засуджувати й ув’язнювати щоразу нових «сумнівних» мешканців СРСР.

Позбутися старих в’язнів і звільнити місце новим – розв’язання цього завдання у Кремлі приурочили до 20-річчя встановлення радянської влади внаслідок Жовтневого перевороту. 2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи». 

Читайте також: Як в СРСР репресували родину Косачів

У ній йшлося про те, щоб «…раз і назавжди позбутися неблагонадійних і соціально небезпечних громадян». Так розпочалася подія під назвою Великий терор. Операція стартувала влітку 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 від 30 липня і мала тривати чотири місяці. 

Насправді ж «єжовську чистку» припинили восени 1938 року. За 15 місяців смертними вироками знищили 681 692 осіб. На кожну республіку, область, район спускали ліміти на репресії за І-ою та ІІ- ою категоріями (І-а – розстріл, ІІ-а – ув’язнення, співвідношення мало відповідати три до одного). 

Ця чистка розпочалася і в таборах. За директивою №59190 від 16.08.1937 року наркома внутрішніх справ Миколи Єжова і наступними її доповненнями «ліміт» на в’язнів Соловецької тюрми – 1825 осіб, яких протягом жовтня 1937 – лютого 1938 років «трійка» УНКВС у Ленінграській області засудила до розстрілу. 

Найбільшу групу – 1111 осіб (серед них 165 українців) розстріляли 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 в урочищі Сандармох. Ще 509 соловецьких в’язнів,серед яких також чимало було українців, знищили в грудні 1937 і в січні 1938 років на пустищі Койранкангас під Токсово у Ленінградській (нині – Санкт-Петербурзькій області). 

Розпорядження про розстріл
Розпорядження про розстріл

Читайте також: Волинянин віддав за Україну 42 роки власної свободи

У лютому 1938 року на Соловках (протокол № 303), не могли взимку вивезти на континент 198 осіб. Є підстави вважати, що їх стратили на Соловках у районі Ісаково. Перед розправою над в’язнями працівники репресивного апарату мусили формально її виправдати.

 Основою нових тюремних справ стали доноси інформаторів.  Одна із таких справ була на Миколу Лукича Барана, 1884 року родом із села Скала (нині – Скала-Подільська на Тернопільщині).

Він закінчив фізико-математичний факультет Чернівецького університету, Львівську торгівельну академію. Із академії студента виключили за поширення соціалістичних ідей. 

Микола Баран
Микола Баран

Читайте також: Репресували та зламали щелепи: що пережив авіаконструтор Корольов

Навчання Микола Баран продовжив у Швейцарії. На початку Першої світової війни добровільно вступив до Легіону Українських січових стрільців, де від вересня 1914 року був командиром сотні в боях проти війська Російської імперії. Потрапивши у полон до росіян, перейшов на їхню сторону.

Після звільнення став одним із лідерів Комуністичної партії Східної Галичини (потім змінила назву на КПЗУ). У 1920 році воював у лавах Червоної Армії, брав участь у підготовці Ризького мирного договору.

Займав високі посади – комісар Київської школи червоних старшин, завідувач Київською губнаросвітою (1922-1923), директор Уманського технікуму (1923-1924), ректор Київського інституту народного господарства (1925-1927), проректор Комуністичного університету в Харкові (1927-1928), професор Київського ІНО, працівник ЦК КП(б)У, директор Київського філіалу Інституту літератури Академії наук України (1928-1933).

Миколу Барана заарештували у 1933 році і засудили у справі «УВО» на 5 років за статтею 54-11 КК УСРР. На Соловках у доносі агента у 1936 року йдеться: 

«В житті скромний, живе замкнуто, мало розмовляє. Щоденно читає газети, цікавлячись передусім політичними і партійними питаннями… За політичними переконаннями залишається більшовиком, а те, що стався трагічний випадок і він сидить у таборі, то вважає, що значить так треба». 

І зовсім інша характеристика дається у справі Барана через півроку перед засудженням до розстрілу у 1937 році: 

«Перебуваючи на Соловках, залишився ворогом. Приєднався до групи українців, засуджених у справі УВО, які мріяли про розгром СРСР Німеччиною і поставили своєю задачею повідомляти і зберігати кадри для майбутнього державного будівництва України. Вихваляє силу фашизму. Займається переслідуванням в’язнів, лояльно налаштованих до радянської влади».

Остання характеристика є безглуздою ще й тому, що у 1937 році і до червня 1941 року Радянський Союз був другом нацистської Німеччини на чолі з Гітлером, допомагав німцям військовими навчаннями, амуніцією, зброєю та продуктами, а 1 вересня 1939 року спільно розпочали Другу світову війну.

Як можна звинувачувати соловецького в’язня у вихвалянні фашизму в 1937 року (і використовувати це як привід до розстрілу), якщо восени 1939 року в Бресті відбувся офіційний спільний парад нацистів і червоноармійців? 

Але дивним чином закиди про «захоплення фашизмом» трапляються у довідках-характеристиках багатьох соловецьких в’язнів.

Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі

Із листа доньки в 1956 року довідуємося, що її батько спочатку сидів у таборі «Дмитлаг» біля Москви. За хорошу роботу йому строк скоротили, про що є запис в обліковій картці «Кінець терміну на 1 липня 1935 р.». Однак за доносами агентів, у 1936 році замість звільнення Миколу Барана привезли на Соловки.

І час звільнення в обліковій картці переписали на «кінець строку 2/07.1938 р.».

Але в 1937 році вирішили інакше, про що свідчать документи: довідка за підписом начальника Соловецької в’язниці Івана Апетера та його заступника Петра Раєвського, на підставі якої Миколу Барана засуджено до розстрілу, і Акт про те, що «Вирок Трійки УНКВС ЛО по протоколу № 83 від 8 жовтня 1937 р. щодо засудженого до вищої міри покарання Барана Михайла Лукича виконаний 3 листопада 1937 р., про що і складений цей акт» за підписом капітана Матвєєва, який власноруч розстрілював.

Донька Миколи Барана отримала у квітні 1955 року уже «стандартну» відповідь, яку висилали родичам всіх розстріляних соловчан: що її батько помер в таборі від розриву серця у 1942 році. Вона написала лист із проханням про посмертну реабілітацію, яку у тому ж році й надали. 

Однак варто процитувати висновок прокурора Карело-Фінської РСР старшого радника юстиції Юшманова в Судову колегію з кримінальних справ Верховного суду КФРСР за результатами перегляду справи Миколи Барана, адже вона свідчить про те, що так у 1937 році працювали соловецькі слідчі до всіх розстріляних соловецьких в’язнів.

«Постанова трійки (про розстріл – авт.) підлягає відміні за наступними підставами, – вказує Юшманов: слідство у цій справі не проводилося, не вибрана міра покарання, не обраний запобіжний захід, не висунуто обвинувачення, обвинуваченого по суті справи не допитували, обвинувальний висновок про вину Барана М.Л. не складався, в постанові трійки не вказано за що засуджений Баран М.Л. У справі є протокол допиту Барана від 15,05,1937 р. в якості свідка у справі Полотнюк і копія допиту свідка Харченко від 5.10.1935 р. Із змісту цих протоколів не виходить висновок про контрреволюційну діяльність Барана М.Л.».

У кожній справі соловецького в’язня, засудженого до розстрілу, обов’язковою є довідка за підписом начальника Соловецької в’язниці Івана Апетера та його заступника Петра Раєвського.  У висновку щодо перегляду справи засудженого полтавчанина Василя Волгая йшлося: 

«Проведеними заходами архівної слідчої справи, за якою Волгай засуджений 1961 р. знайти неможливо. Очевидно, що в 1937 р. кримінальна справа щодо Волгай не була заведена, і він був засуджений лише за представленою начальником Соловецької тюрми довідкою, як і щодо інших в'язнів, що відбували покарання в Соловецькій тюрмі, без наявності доказів здійснювали злочини».

У довідці Апетера-Раєвського були й «оригінальні» обвинувачення. Зокрема, на галичанина Євгена Черняка, який до арешту працював заступником директора Науково-дослідного інституту матеріальної культури та історії в Харкові, йдеться: 

«В таборі знущався над політичною неграмотністю слідчого, який вів його справу. Ув’язнений входить у групу ув'язнених, засуджених у справі УВО, які продовжують вести контрреволюційну діяльність в таборі».

Із 1116 соловецьких в’язнів, приречених на розстріл, доля п’ятьох була трохи іншою. В’язень Ф. І. Родіонов помер у лікарні 8.10.1937 р., ув'язнені С. Д. Вишняк і Є. Я. Лікворник відправлені в Одесу, Й. М.Зозуляк і Б. В.Піроцький вивезені в Київ.

Доля останніх чотирьох теж розстріл, але на батьківщині. Професор Йосип Зозуляк (народився 1900 року в Галичині) був членом КПЗУ та ВКП(б)У, жив у Харкові. Засуджений трійкою 23 вересня 1933 року в справі «УВО» за статтею 54-4, 2, 6, 8, 1 КК УСРР на 10 років.

Вирок Йосипу Зозуляку
Вирок Йосипу Зозуляку

Читайте також: Від польського Сейму до катівні НКВС: як праонук відшукав інформацію про прадіда волинянина

Йосипа Зозуляка відправили у Київ 19 жовтня 1937 року. А вже 28 жовтня 1937 року вийшла постанова помічника начальника 3-го відділу УДБ НКВС УРСР про те, що Зозуляк приховав раніше від слідства суттєві факти своєї шпигунської (на користь Польщі) та контрреволюційної діяльності, відтак буде утримуватися у спецкорпусі Київської тюрми.

Його розстріляли 23 листопада 1937 року за вказівкою з Москви розстріляли, ймовірно у лісі Биківня поблизу Києва.  Реабілітували у 1958 році. У висновку № 163/059 військового трибуналу Київського військового округу зазначено: 

«Покази Зозуляка, дані ним як у 1933 р., так і в 1937 р. незмістовні, за своїм характером видумані й суперечать матеріалам додаткової перевірки».

Справа українських соловецьких політв’язнів називалася «Дело № 103010-37 оперативной части Соловецкий тюрьмы ГУГБ НКВД СССР на 134 человека украинских буржуазних националистов». У жовтні 1937 року в останній етап пішли близько 300 українців. 

Читайте також: Закатовані в Биківні: сумна доля минулих поколінь. #ЦінаІсторії

Серед них – поет-неокласик, професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, освітяни Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Влизько, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики Матвій Яворський, Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського).

Позначення в місці розстрілів
Позначення в місці розстрілів

«У підсумку, те, що відбувалося в урочищі Сандармох, – як висловилася Оксана Забужко, – це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномена. І з того часу вона все ніяк не може відродитися».

16 жовтня 1937 рjre начальник УНКВД Ленінградської області Леонід Заковський надіслав заступникові начальника адміністративно-господарського управління цього ж регіонального підрозділу НКВС капітану держбезпеки Михайлу Матвєєву розпорядження: 

«Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за №№ 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с/г – ВСЕГО в количестве 1116 человек РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и связавшись с Начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ Ст. майором Госбезопасности т. Апетер, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, – привести приговора в исполнение согласно данных Вам лично указаний. Исполнение донесите, представив по возвращении акты». 

Соловецьких в’язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею перевозили до Медвежогорська в Карелії, де розмістили у слідчому ізоляторі НКВC. Саме тут 27 жовтня 1937 року Матвеєв прийняв від Раєвського першу партію в’язнів (207 осіб відповідно до протоколу №81). 

Звідси в’язнів вивезли в урочище Сандармох, де того самого дня і розстріляли. Для катів це стало несподіваним уроком: в’язні намагалися втекти і нападали на конвой. Тоді підсилили засоби безпеки.

Решту ув’язнених, яких розстрілювали з 1 по 4 листопада, спочатку роздягали до нижньої білизни, зв’язували руки і ноги, затикали кляпом рота, а потім штабелями складували на вантажну машину й вивозили на місце розстрілу.

Читайте також: Волинська Голгофа: що варто пам'ятати про Трагедію Луцької тюрми

Капітан Михайло Матвеєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВС Ленінградської області молодшого лейтенанта держбезпеки Г. Алафера) в урочищі Сандармох п’ять днів розстрілював від 180 до 265 в’язнів.

Перед убивством в’язнів били палицями під назвою «колотушки» до напівсмерті. Потім його замінив комендант УНКВС Ленінградської області Олександр Полікарпов і його асистенти, які, крім палиць, використовували залізну арматуру і заводний ключ від вантажівки для побиття приречених.

Розстріляні волиняни Сандархому

Серед копій справ розстріляних у Сандармоху є матеріали про двох волинян. Петро Іванович Приступа народився у 1905 році на хуторі Кильнятич Дубенського району. До арешту був студентом 2-го курсу Харківського інституту права.

Досьє Петра Приступи
Досьє Петра Приступи

Потрапив у групу людей, яких за сфабрикованим обвинуваченням репресували у справі так званої «УВО» – організації, яка мала на мені вбивства радянських чиновників. 

Агентурне донесення на Петра Приступу
Агентурне донесення на Петра Приступу

Читайте також: Математик Михайло Кравчук, загинув на Колимі 79 років тому

У 1934 році його засудили на 10 років ув’язнення, яке відбував на Соловках. Петра Приступу розстріляли 3 листопада 1937 року у Сандармоху.

Довідка для розстрілу Петра Приступи
Довідка для розстрілу Петра Приступи

Акт розстрілу Петра Приступи
Акт розстрілу Петра Приступи

Висновок про реабілітацію
Висновок про реабілітацію

Другий волинянин Петро Дем’янович Фарина народився 1895 року в селі Суховоля Луцького району. 

Із доносу про Петра Фарину
Із доносу про Петра Фарину

Колишній член Комуністичної партії Західної України із 1922 року, працював у Харкові у тресті «Тубосталь». За сфабрикованою справою «УВО» його арештували та засудили на 10 років ув’язнення на Соловках. 

Донос агента про Петра Фарину на Соловках
Донос агента про Петра Фарину на Соловках

Розстріляний 3 листопада 1937 року в Сандармоху.

Довідка для розстрілу Петра Фарини
Довідка для розстрілу Петра Фарини

Акт розстрілу Петра Фарини
Акт розстрілу Петра Фарини

Виправдальний висновок Петра Фарини, 1963 рік
Виправдальний висновок Петра Фарини, 1963 рік

Висновок про незаконність репресій Петра Фарини
Висновок про незаконність репресій Петра Фарини

Читайте також: Сестер Бандери в Сибіру оберігала батькова Біблія

«Чистки» катів

Дуже швидко кати і вбивці соловецьких в’язнів отримали зворотну дію за свої «заслуги». Тоталітарна система не любить свідків її власних злочинів, і виконавців також зараховує в їх число. Відтак «чистки» виконавців кривавих злочинів (особливо на нижчих щаблях влади) також характерна особливість радянської влади. Торкнулося це і соловецького начальства.

Начальника Соловецької в’язниці Івана Апетера арештували 26 грудня 1937 року і розстріляли в Москві 22 серпня 1938 року. Його заступник Петро Раєвський був начальником до жовтня 1938 року. Потім очолював Новочеркаську в’язницю НКВС. Його заарештували 10 листопада 1939 року і невдовзі розстріляли.

Не минула розплата і того, чий підпис стоїть під «розстрільними» протоколами трійки УНКВС по Ленінградській області – Леоніда Заковського (справжнє ім’я – Генріх Штубіс). Він був особою, близькою до Фелікса Дзержинського, і зробив блискавичну службову кар’єру. 

Його жорстокість вражала навіть колег, а його активність у викритті ворогів народу керівники НКВС часом мусили стримувати. Нахвалявся, що й самого Карла Маркса змусив би зізнатися у роботі на Бісмарка

Звання комісара державної безпеки 1-го рангу він здобув 26 листопада 1935 року, яке дорівнювалося званню командарма 1-го рангу і сучасному званню генерала армії. Потіма його нагородили орденом Червоної зірки і орденом Леніна.

Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

Та 16 квітня 1938 року його усунули з усіх посад у НКВС, через чотири дні призначили начальником будівництва Куйбишевського гідровузла, а ще через дев’ять днів заарештували.

Військова колегія Верховного суду СРСР 29 серпня 1938 року засудила Заковського на смерть. Вирок виконали того ж дня. Були знищені і його найближчі родичі. 

Капітан Михайло Матвєєв після розстрілу соловецьких в’язнів відпочивав за путівкою в санаторії на березі Чорного моря. За роботу ката нагородили його орденом Леніна. Але це не врятувало від тюрми – 11 березня 1939 року Михайла Матвєєва арештували.

Дізнавшись про це, комендант УНКВС Ленінградської області Олександр Полікарпов, застрелився сам. Військовий трибунал військ НКВС Ленінградського округу у травні 1939 року засудив Михайла Матвєєва на 10 років ув’язнення «за перевищення владних повноважень». 

Але у Москві вирішили термін зменшити до 3 років, які Матвєєв відбував у Волголагу. На жаль, недовго. Врятувала війна. В липні 1941 року Матвєєва звільнили зі зняттям судимості. Його призначили керувати внутрішньою тюрмою Ленінградського УНКВС-УНКДБ-УМДБ. 

З цієї посади він і вийшов на пенсію у грудні 1949 року. До його першого ордену Леніна «За вислугу років» додалися ще два – Леніна і Червоного Прапора. Непомітним пенсіонером Матвєєв помер 1971 року у Ленінграді.

Документи за протоколом № 303 від 14 лютого 1938 року про розстріл останньої групи соловчан-в’язнів, яких вбили на Соловках, підписав заступник начальника 10-го відділу Головного управління держбезпеки майор держбезпеки Микола Антонов (Лука Грицюк). Його зарештували 23 жовтня 1938 року і вже 22 лютого наступного року розстріляли.

Перші вшанування у Сандархому

Довгий час доля соловецьких в'язнів була невідома. Важалося, що їх на баржах потопили у Білому морі. Історики з товариства «Меморіал» Веніамін Іоффе, Юрій Дмитрієв та Ірина Фліге ретельно займалися пошуками місць розстрілу соловчан. 

За наполяганням Юрія Дмитрієва, у 1997 році перевірили урочище Сандармох. Виявилось, що це саме те «обычное место расстрелов», яке згадувалося у справі капітана Матвєєва. Тут радянська влада періодично вбивала безборонних в’язнів концтаборів. 

Юрій Дмитрієв під час розкопок у Сандармоху
Юрій Дмитрієв під час розкопок у Сандармоху

Директорові Науково-дослідного центру Санкт-Петербурзького «Меморіалу» Веніаміну Іоффе поталанило розшукати важливі документи. Це – розпорядження про розстріл 1116 соловецьких в'язнів і рапорт заступника начальника АГУ УНКВС Ленінградської області капітана Держбезпеки Матвєєва про виконання вироку.

Виявили й розстрільні протоколи №81, 82, 83, 84 і 85 засідань Особливої трійки УНКВС Ленінградської області.  На території Сандармоху знайшли 9 розстрільних ям. Були проведені розкопки і перезахоронення. 

Всього, разом із Соловецьким етапом, за даними Юрія Дмитрієва, в цьому урочищі покоїться близько 9 тисяч людей 60 національностей й 9 релігійних конфесій. 

Серед них 2749 росіян, 800 фінів, 739 карелів, 677 українців, 253 поляків, 219 німців, 194 єврея, 130 білорусів, 53 татарина, 43 естонці, 34 латиші…

При вході в урочище поставили великий пам’ятний камінь із написом «Люди не убивайте друг друга». Поруч звели капличку, щоб молитися за душі загиблих. За останні 20 років у Сандармоху поставили більше 10 пам’ятників представникам різних народів і релігійних конфесій.

Читайте також: Молитва як речовий доказ: неймовірна історія священика з Топільного

Капличка у Сандармоху
Капличка у Сандармоху

Перше вшанування пам’яті розстріляних у Сандармоху відбулося 27 жовтня 1997 року. Із України приїхала офіційна делегація. У її складі була онука Антона Крушельницького – Лариса Крушельницька

Лариса Крушельницька (онука Антона Крушельницького)  і Євген Сверстюк біля хреста загиблим українцям, 1997 рік
Лариса Крушельницька (онука Антона Крушельницького) і Євген Сверстюк біля хреста загиблим українцям, 1997 рік

Колишній політв’язень радянських концтаборів, письменник, філософ Євген Сверстюк привіз дерев’яний хрест роботи Миколи Малишка. Його встановили як перший пам’ятний знак загиблим українцям. 

Читайте також: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну»: десять слів про Євгена Сверстюка

Євген Сверстюк привіз з України хрест у жовтні 1997 року
Євген Сверстюк привіз з України хрест у жовтні 1997 року

У 2005 році завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі українського мовознавця Миколи Трофименка, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно- прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука організували відкритий конкурс проекту пам’ятника. 

Силами українців всього світу зібрали кошти. Спорудили монумент скульптори Микола Малишко і Назар Білик, вирізавши з карельського граніту козацького хреста. 

Виступ о.Димитрія Присяжного з Києва біля пам
Виступ о.Димитрія Присяжного з Києва біля пам

Ця справа робилася за активної допомоги карельського республіканського Товариства української культури «Калина» та його керівниці Лариси Скрипникової. У Сандрмоху українська делегація офіційно відкрила пам’ятник 5 серпня 2005 року.  

Українська делегація у Сандармоху
Українська делегація у Сандармоху

У червні 2008 року вперше Президент України Віктор Ющенко побував у Сандармоху і на Соловках, де помолився за загиблих. Українці їздили вшановувати пам’ять загиблих земляків в урочищі Сандармох і на Соловки 17 років поспіль (до 2014 року). 

УПЦ о.Володимир Черпак багато років підряд їздив і відправляв панахиди у Сандармоху
УПЦ о.Володимир Черпак багато років підряд їздив і відправляв панахиди у Сандармоху

Тиск, арешти та ув'язнення істориків

Із початком окупації українських територій та війни Росії проти України їздити в Російську Федерацію стало небезпечно.  

У 2014 році на мітингу у Сандармоху керівник Карельського «Меморіалу» історик Юрій Дмитрієв сказав, що в Україні відбувається російська агресія, що Кремль руками російських солдатів окупував частину Донбасу і розв’язав війну з Україною (є відео цього виступу). 

Історики Леся Бондарук і Юрій Дмитрієв біля українського хреста у Сандармоху, 2003 рік
Історики Леся Бондарук і Юрій Дмитрієв біля українського хреста у Сандармоху, 2003 рік

У 2016 році Юрія Дмитрієва в Росії почали переслідувати. За доносом проти нього сфабрикували справу, довгий час тримали під арештом. Перший суд 5 квітня 2018 року його виправдав. Однак за вказівкою з Кремля його, 14 червня 2018 року арештували вдруге. 

Історика засудили на 3,5 роки 22 липня 2020 року. Однак 29 вересня Верховний суд Карелії збільшив засудженому строк до 13 років колонії. Міжнародне Товариство «Меморіал» назвало цю ухвалу «помстою системи» й заявило, що боротиметься за скасування вироку. 

Нинішнє керівництво із Кремля на чолі Володимиром Путіним перед карельськими спецслужбами поставили не просто одне завдання, а цілий план заходів. «Закрити» і «скомпрометувати» Дмитрієва було першим пунктом. Важливим, але навіть не головним.

Читайте також: «Імперія розпадеться. Відділяться татари, башкири, Сибір. Кубань – ми заберемо»,  – останнє інтерв'ю Валентина Мороза

Коли вся увага була зосереджена довкола його виправдання і звільнення, в урочищі Сандармох кремлівські «дослідники» проводили свої розкопки. Робили все, щоб заперечити наслідки діяльності радянського тоталітаризму.

На День пам’яті 5 серпня 2016 року в Сандармох вперше за 19 років не приїхали чиновники Республіки Карелія! У 2019 році Російське воєнно-історичне товариство на прохання Карельського мінкульту «перекопало» Сандармох, щоб заперечити, що там були поховані політичні в’язні ГУЛАГу. 

І, як результат, видали висновок, що там поховані радянські партизани, яких розстріляли фіни. Якби Юрій Дмитрієв був на волі, він би впевнено документами і фактами заперечив усі нісенітниці цих псевдодослідників.

У цьому намаганні переписати історію Сандармоху, відбулося і вбивство. Після арешту Юрія Дмитрієва, посадили за таким же сфабрикованим звинуваченням його друга, історика Сергія Колтиріна, який був директором Музею Біломорканалу у Медвєжогорську. 

Саме він зумів зібрати унікальні експонати для експозиції. Щоб принизити історика Колтиріна, міська влада призначила його керівником нових розкопок у Сандармоху, а він боровся проти їх проведення. 

Тоді його в жовтні 2018 року арештували та засудили на 9 років ув’язнення.  Він мав четверту стадію онкозахворювання, тож вирок був смертельним. Сергій Колтирін помер у тюремній лікарні 2 квітня 2020 року.

Правда про Сандармох – це пам’ять про тисячі невинно розстріляних в’язнів. Мусимо її знати, аби ніколи подібне не могло повторитися.

Коментар
24/07/2024 Середа
24.07.2024
23.07.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром