Незабутній смак Волинських яблук
-
-
>
-
>
-
>
886
Торік, коли історикиня Леся Бондарук У Луцьку презентувала свою розкішну книгу про ГУЛАГ, на захід прийшла інша Леся. Тримала в руках зелений зошит в клітинку.
Це була Леся Ковальчук, учителька з Жидичина на Волині, студентка із луцького судового процесу над шістдесятниками Морозом та Іващенком. Одна з небагатьох очевидців тієї справи, які є нині, того суду і того страшного післясуду. Й одна з тих, хто бореться досі. Як бореться? Ходить і ходить. Говорить і говорить. Пише і пише. Передає і передає. Не шкодує часу. Сили. Себе. Спробуйте – зрозумієте, як то трудно.
Багато років поспіль на різні заходи Леся Ковальчук брала цей зошит. Вона зве його – щоденник. І зачитувала шматочки. І говорила: треба опублікувати, треба, треба, щоб це було зафіксовано. Ця впертість заслуговує неабиякої вдячності. Чи вистачає нам з вами стільки снаги, щоб іти до мети в такому ніби й дрібному? Але це велике. Особливо — зараз.
У зошиті в клітинку, списаному у 1990-1992 роках, – спогади про вивезення в Сибір родини Марії Бондарук-Зінчук із Жидичина, села під Луцьком. Дівчинкою їхала. Товарняком. З рідними. Повернулася. Була операційною медичною сестрою в дитячій лікарні. Рухівкою. І — записала дуже гарно. До деталей.
***
За рік я сиджу в Жидичині на презентації невеликої скромної книжечки (презентація книги спогадів Марії Бондарук-Зінчук «Незабутній смак Волинських яблук» відбулася 5 березня 2024 року в приміщенні Жидичинського музею «History Hall», ред.) Та байдуже, що скромної. От він — зошит!
Спогади видали в Жидичинському монастирі, бо мають для того потужності. Леся Ковальчук писала передмову й впорядковувала. Мірочка Бондарук набирала й верстала. Авторка Марія Бондарук уже не може розказувати, бо хвора та немічна, але сидить так гарно і струнко, у вишиванці, сива-сива. Говорять її доньки, родичі, знайомі, земляки.
Як багато вони зробили. Дякую Костянтину Марченку.
Леся Ковальчук після всього стала на порозі дзвіниці, де у монастирі — такий «історичний простір» для подій та зібрань. І сумно сказала: «Але вони ж не йдуть. Ми зробили. Але вони не йдуть! Не йдуть ті, інші. Так, тут були дуже світлі люди. Кожному, кожному можна було давати слово. Та мені болить, бо ці всі люди ці історії, якими ми ділилися, й так добре їх знають. Так-так, це наша бульбашка. А треба, щоб вони виходили далі, в ширше коло тих, хто не ріс із цим, хто не може зрозуміти, чому — так. Вони йшли в церкву, я бачила, йшли повз церкву і просто нас минали…»
Як вона має рацію.
***
«Відкрили вагони лише за Уралом. Пам'ятаю, як всі, хто міг, повискакували з вагонів, щоб хоча б на мить вдихнути свіжого повітря і справити нужду. Люди обсіли колії впродовж всього составу — старі і малі, жінки і чоловіки (вже не було сорому) адже були такі, що не могли випорожнитися по декілька тижнів. Ця картина і зараз перед очима. На білому снігу, на колії, вздовж усього составу справляли нужду тисячі людей одночасно. Можливо, ще колись світ взнає і про цей момент страшного приниження українського народу та глуму над ним...»
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
