Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

27 Березня 2021, 17:43
Михайло Сорока із сином 4958
Михайло Сорока із сином

«Цей чоловік жив і відійшов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, як світло, як святий, достойно, як державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що прийде час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім’я Вашінгтона, угорці – почувши ім’я Кошута, а євреї – почувши ім’я Герцля»,  – написав у Німеччині 1974 року у книзі «Життя в мордовських концтаборах зблизька» єврейський письменник і колишній політв’язень Анатолій Радигін.

Написав він так про Михайла Сороку, який за свої переконання (як член ОУН) відсидів у радянських тюрмах і таборах майже 35 років! Авторитет цього політичного в’язня перетнув не лише рамки тюремної зони, він перетнув рамки одної національності й рамки часу.

27 березня минає 110 років від дня народження Михайла Сороки, а 16 червня буде 60 років від дня його смерті. Із 60-ти років життя він 34 відбув в ув’язненні як борець за незалежність України.

 

Михайло Сорока
Михайло Сорока

 

Михайло Сорока народився у селі Великі Гнилиці на Тернопільщині. Після закінчення початкової школи у рідному селі та гімназії у Тернополі переїхав у Чехію. Михайло Сорока міг спокійно робити кар’єру архітектора в Європі. Він здобув диплом інженера-архітектора Празького політехнічного інституту. Але вибрав життєву дорогу, сповнену небезпек і боротьби за державну незалежність України.

Двічі у 1930-х роках його засуджували поляки як члена ОУН, за що карався в польському концтаборі «Береза Картузька», тюрмах Гродно і Станіслава (нині – Івано-Франківськ). Після радянської окупації у Львові за польськими архівними документами розпочалися репресії щодо всіх, кого раніше переслідували за участь в ОУН. Михайла Сороку знову ув’язнили на 8 років у табори ГУЛАГу на Воркуті.

За чотири місяці до радянського арешту Михайло Сорока одружився з Катериною Зарицькою. Вони були знайомі ще з гімназійних літ. А зустрілися в станіславській тюрмі, де Катря сиділа за причетність разом з іншими членами ОУН до вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Сімейне щастя подружжя Сороки-Зарицької закінчилося арештом обох. І вони більше ніколи в житті не бачили один одного вживу.

Читайте такожВолинянин Данило Шумук: від комуніста до упівця та найстаршого політичного каторжника

 


 

ОРГАНІЗАТОР ПІДПІЛЛЯ У ТАБОРАХ

 

Невідомо, як би склалася доля багатьох сотень в’язнів різних національностей, якби вони не зустріли у концтаборах Михайла Сороку. Спокійний і виважений, він умів так морально підтримати, що багатьом саме це врятувало життя. Створена ним 1947 року підпільна організація «ОУН-Північ» стала першим організованим спротивом в’язнів різних національностей проти сваволі тюремного режиму.

«Ситуація, в якій могла опинитися Україна, виглядала нам незавидною. Найбільшим нещастям для України ми (ті, що сиділи) вважали те, що вона була обезкровленою. Значить, ми вважали, що занадто великий процент українського населення знаходиться поза межами України, щоб можна легковажити, щоб могла Україна без нього обійтися. 3 другої сторони, знаючи із досвіду минулого, ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти від знищення українців, щоб повернути на українську територію, на випадок конфлікту», – зазначав Михайло Сорока мету «ОУН-Північ».

Гуманіст і філософ Сорока організував у ГУЛАГу систему моральної та матеріальної взаємодопомоги в’язнів. Підпільна мережа забезпечувала зв’язок між різними таборами, використовуючи вільнонайманих працівників-українців зі спецпоселень. Знайшли можливість і тримати зв’язок з повстанцями в Україні.

Попри новий арешт Сороки та активу «ОУН-Північ», підпільна мережа повністю не була викрита і продовжувала діяти. Організація постійно змінювала свої форми діяльності у різних таборах Радянського Союзу. До неї долучалися в’язні й інших національностей – українці здружили їх.

Аби політичні в’язні не змогли продовжити свою боротьбу навіть після завершення їх терміну ув’язнення радянська влада судила їх повторно (за те саме!), під різними приводами продовжувала неволю, приписувала на спецпоселеннях «довічно». У 1948 роцы у ГУЛАГу утворені табори особливого режиму утримання, передбачені виключно для засуджених за політичними мотивами – так звані Особлаги. Але й там тривала боротьба за свободу, що вилилася у численні страйки, бунти і повстання.

 

ІДЕЙНИЙ ПАТРІАРХ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ

 

Організатор воркутинського підпілля та один із лідерів Кенгірського повстання Михайло Сорока після Колими продовжував у 60-х роках відбувати ув’язнення в Мордовії.  За гратами він навчився бути вільним. Сам не зламався у найважчий час і для інших людей умів вчасно знайти добре слово, дати мудру пораду на виживання, поділитися куснем хліба, організувати літературний вечір чи релігійне свято в тісному колі однодумців. Усе це рятувало життя тисячам знедолених в’язнів різних національностей. Саме тому  Михайла Сороку в радянських концтаборах політв’язні називали своїм ідейним патріархом.

Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині

Влада боялася Сороку за непереборну силу його авторитету на інших людей, за волелюбну незламну життєву позицію, за політичні погляди, що суперечили репресивно-тоталітарній політиці Радянського Союзу.

«Протягом п’яти років мого ув’язнення в Омську чи Караганді, Канчетаві, я відважно йшов назустріч невідомому, зберігаючи в серці святе ім’я вчителя. Я бачив його очі, його усмішку. Згадка про нього піднімала мені настрій у хвилину знемоги». А ось як написав у 1955 році в одному з листів японець Ісігакі: «Уважаемый Сорока-сан! Если вернусь на родину – буду рассказать семье. Мы навек не забываем о вас и вашу дружбу», – згадує колишній політв’язень-львів’янин Василь Заєць.

 

Михайло Сорока серед друзів. Зліва направо: стоять політв’язні Микола Круковський та Ігор Порендовський, сидять політв’язні - адвокат С.Бандери Володимир Горбовий, генерал армії УНР Олександр Греків, Михайло Сорока. Тайшет, Іркутська область Росії. 1957 р.
Михайло Сорока серед друзів. Зліва направо: стоять політв’язні Микола Круковський та Ігор Порендовський, сидять політв’язні - адвокат С.Бандери Володимир Горбовий, генерал армії УНР Олександр Греків, Михайло Сорока. Тайшет, Іркутська область Росії. 1957 р.

 

За організацію підпілля у радянських таборах Михайла Сороку засудили до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення. З авторитетом Сороки табірна влада спочатку боролася постійними переміщеннями його що два-три місяці на нове місце ув’язнення. Бо скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та матеріально, ділився усім, чим мав.

Як сказав свого часу відомий художник-шістдесятник Опанас Заливаха: «Михайло Сорока, то якийсь стовп, навколо якого все духовне життя оберталося».

В’язні любили Михайла Сороку за людяність, за вміння бути добрим другом і порадником, незалежно від того, хто ти за національністю, за прагнення до знань, начитаність і вміння поділитися своїми знаннями з іншими.

«Я ніколи не сидів разом із покійним Михайлом Михайловичем Сорокою. Я лише чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, які мали можливість з ним спілкуватися. Серед них були різні люди: одні любили Україну, другі були до неї байдужі, треті ненавиділи її, але я не пам’ятаю нікого, хто б відважився говорити щось погане про Михайла Сороку. Всі висловлювалися про нього лише з повагою, побожно. У його присутності не можна було вигадати підлість, висловити якусь гидоту, проявити слабість», – згадує Анатолій Радигін.

У грудні 1965 р. в мордовському таборі кількох українських шістдесятників тюремна адміністрація таки вмовила написати покаянні статті у пресу, після чого забрали з місць ув’язнення, «щоб звільнити». Через два місяці – повернули у ту саму зону. Розрахунок влади був правильним – в’язні оголосили бойкот відмовникам, що у тих умовах означало смерть. Михайло Сорока попросив в’язнів реабілітувати побратимів. Його послухали.

Ці люди – Петро Дужий і Святослав Караванський – вижили і змогли зробити для України чимало добрих справ. «Михайло Сорока десь краще від інших знав, що значило – не піддатися спокусі. Знав, що за твердість треба платити життям. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є, зрештою, такі, хто шукає інших шляхів», – згадував у 90-х роках в далекій Америці визначний український мовознавець Святослав Караванський.

 

ПОДОРОЖ В УКРАЇНУ ЯК ВИПРОБОВУВАННЯ

 

У середині 1960-х років КДБ застосувало іншу тактику тиску на Михайла Сороку. Вони возили його до Києва, Тернополя і Львова, влаштовували зустрічі з сином, якого він уперше побачив, коли Богданові було 6 років, з рідними, водили в інститути й театри – хотіли зламати його і домогтися публічного покаяння. Цей виключний метод психологічного тиску влада застосовувала до дуже важливих історичних осіб. Сороку, гарно одягнутого, видавали за іноземного професора з Канади. Йому показували, як він може гарно та вільно жити, якщо розкається у своїх справах і помислах.

«Мене лиш би не виганяли з музеїв, зрештою, описувати одне, а оглядати – друге, – розповідав Михайло Сорока у листі дружині Катерині Зарицькій про свої поїздки. – Жадними словами та ілюстраціями не в силі передати тої атмосфери, оточення, повітря та самого хвилювання, яке виростає, коли ти ступаєш по тих місцях, де проходили міліони на протязі віків.

Дивитись на свідків минулого часу, цілих поколінь, які тут проходили, дивитись на те саме, може навіть думати те саме. При вході до Софійського собору вищербилась цегла і, представ собі, що кожного кортить діткнутись пальцем, і я погладив. Це місце вишліфували, наче шкло. Стоїш, і здається тобі, наче справді пливеш у безвість віків. Скільки то шугало диких бур навколо стін, а корабель все плив.

Ми привикли згадувати історичні постаті князів, яких вибирали наради, що рішали долю країни, гетьманів, полковників та подібних. А скільки міліонів хилили голови та просили у Пречистої, що з піднесеними руками молиться, у Всевишнього кращої долі... Може цікаво Тобі буде дізнатися про мої відвідини архітектурно-будівельного інституту. Нова споруда, якої інтер'ер не зовсім закінчений, зовні виглядае легкою і граціозною. Познайомили із проректором та деякими професорами.

Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами (якщо йде про зацікавлення, то від правди далеко). Таким чином, я опинився у центрі уваги. Випадково тоді була виставка машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці. Навіть по телевізору показували успіхи виставки. Керівник виставки дуже радо роз'яснив нам добірною мовою історію розвитку тих мудрих машин.

Я кажу „нам", бо професорів зібралось кільканадцять та повно гостей уже там було. Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приемне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом, дурисвітом чи в кращому разі артистом...»

У Львові Михайлові Сороці показували і темне вікно квартири, де він прожив лише чотири щасливі місяці сімейного щастя з Катериною Зарицькою. У часи національно-визвольних змагань Зарицька була особистою зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича і головою Червоного Хреста УПА. Їх син Богдан народився у львівській тюрмі.  Його виховували батьки Катерини Зарицької, бо сама вона на той час відбувала свій 25-річний термін ув’язнення у Мордовії.

Михайлові Сороці пропонували: розчерк пера – і ти знову щасливий батько: сам зможеш виховувати сина! Але на зоні чекали його допомоги. І він витримав, хоч були думки і про самогубство.

Під час цих поїздок Михайла Сороки в Україну в’язні боялися за життя свого вчителя, бунтували і вимагали хоч якоїсь інформації. А тим часом Михайло Сорока відмовився підписати покаяльний лист. Озлоблені марно затраченими зусиллями, кадебісти побили Сороку і повернули у концтабір, де він пережив свій перший інфаркт, отримав другу групу інвалідності, а згодом після другого інфаркту помер 27 червня 1971 року. Така ціна прямостояння – незламності навіть у найважчих умовах!

 

ПАМ’ЯТЬ ПРО ВЧИТЕЛЯ

 

У лікарню жіночої зони в сусідньому селищі Барашево із с.Озерне привезли тіло Михайла Сороки. Там відбувала свій строк його дружина Катерина Зарицька, однак табірне начальство не дозволило їй попрощатися з чоловіком.

В’язні зробили домовину, несли почесну варту біля лікарні, а на місці смерті в зоні мордовського селища Озерне насадили квітів. Там збиралися на зустрічі, наради... Будучи в ув’язненні, на цьому місці під «кущем Сороки» – лісової троянди – любив бути геніальний український поет Василь Стус.

«Як тільки потепліло, Василь скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок та матіоли. Ми стали доглядати квіти, і вони, Божою волею та нашими стараннями, буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі», – розповідає дисидент Василь Овсієнко, який сидів разом зі Стусом.

Зауваживши це місце пам’яті, мордовські табірні наглядачі знищили кущ троянди, квіти з якої в’язні зривали на пам’ять, коли поверталися додому.

...На початку 90-х рр. Василь Підгородецький, політв’язень, колишній член Служби Безпеки УПА прислав мені у конверті ті самі братики. Тримала в руках ці засушені квіти й дивувалася – пам’ять не вмирає! Квіти зберегли навіть свої жовті й сині кольори.

У 1991 році після тривалого клопотання родини, колишні політв’язні Василь Підгородецький, Марія Вульчин і Степан Мартинюк-Лотоцький разом з сином Михайла Сороки – Богданом поїхали за тілом батька у Мордовію, аби перепоховати його в Україні.

 

Розкопки могили Сороки. Стоять вгорі – невістка М.Сороки Люба Сорока, товариш М.Сороки Василь Підгородецький
Розкопки могили Сороки. Стоять вгорі – невістка М.Сороки Люба Сорока, товариш М.Сороки Василь Підгородецький

 

 

У плані поховань, який отримав Богдан Сорока, місцеві доглядачі поміняли номери могил. У могилі під цвинтарним номером К-8, яку в документі позначили як поховання Михайла Сороки, лежали останки жінки. Його ж прах спочивав у... сусідній. Домовину упізнали за прибитим до кришки труни хрестом, а в середині лежав томик віршів Лесі Українки, творчість якої Михайло Сорока дуже любив.

Дорога повернення додому, така вимріяна для живого Сороки і така незвичайна у реальності, тривала шість днів.

«Ми з труною і прахом, приїхали в дім приїжджих, куди приїжджають на побачення. Нам виділили велику кімнату. Ми там були цілу ніч. Запаяли труну. Я кажу до всіх: "Хлопці, сьогодні Сорока з нами ночує". Вранці з великим трудом дістали машину і привезли до Саранська. Другого дня повантажили труну на літак. Коли приземлялися у Львові, то накрили труну синьо-жовтим українським прапором, а в узголів’я положили стрічку чорно-малинову. Тоді всі пасажири літака почали говорити, що це велика людина. Нас зустрічало усе духовенство Львова зі всіма ритуалами. Була і влада – голова обласної ради Микола Горинь та інші», », – згадував Василь Підгородецький.

28 вересня 1991 року у Львові на подвір’ї церкви святого Михаїла похоронне богослужіння відправив глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Мирослав-Іван кардинал Любачівський. Після панахиди траурна процесія вирушила на Личаківський цвинтар. Колишні політв’язні через увесь Львів несли труну з прахом свого побратима на плечах. Для могили вибрали найпочесніше, відкрите звідусіль місце – одразу праворуч біля головного входу на Личаківський цвинтар.

Сюди ж постановили перенести із родинного склепу, який є на цьому ж цвинтарі, і труну з тілом Катерини Зарицької, щоб поховати разом чоловіка і дружину, яких усе життя розділяла нелегка доля борців за волю України (Катерина Зарицька відбула 25 років ув’язнення, після звільнення жила у Підволочиську Тернопільської області, де померла 29 серпня 1986 року).

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

 

НАЩАДКИ МИХАЙЛА СОРОКИ

 

Родина Михайла Сороки нині живе у тій самій квартирі, що й колись Михайло з Катрею. Львівська вуличка, неподалік Стрийського ринку, яка колись мала назву Обертинська, потім Воровського, нині зветься – Зарицьких. Саме тут колись жили Мирон і Володимира Зарицькі – батьки Катерини Зарицької. Мирон Зарицький визначний український математик.

Син Михайла Сороки і Катерини Зарицької – Богдан (1940-2015) – відомий в Україні та за кордоном художник-графік. Його дружина – Люба Сорока зберігає сімейні архіви, робить чимало для збереження пам’яті про Михайла Сороку та Катерину Зарицьку.

Старша онука Михайла Сороки – Соломія Сорока-Грін – знаменита у світі скрипалька. Живе з чоловіком, американським піаністом Артуром Ґріном, та синами Теодором і Антоном у США. Неодноразово виступала з оркестрами США, Австралії та України. Концертувала у США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Франції, Німеччині, Італії, Чехії, Китаї, Кореї, Тайвані та Ізраїлі, де, зокрема, виступала з прем'єрами творів українських композиторів Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та Євгена Станковича. Записала деcять сольних ком пакт-дисків для відомих компаній Naxos і Toccata Classics, серед яких вісім є першими записами в світі. Вона є професором скрипки в Ґошенському університеті, що в штаті Індіана, а також викладає на Шлернському міжнародному фестивалі в Італії та в квартетній програмі Чарльза Кастельмана в США.

Молодша онука Михайла Сороки Устя – випускниця Львівської Академії Мистецтв, засновниця та колишній креативний директор бренду жіночого одягу «Жива», художник по костюмах в Римській балетній школі, має більше 20-ти років успішного досвіду в індрустрії одягу та моди.

Правнук Михайла Сороки Антон Грін (син Соломії) зіграв головну роль у художньому історичному фільмі українського кінорежисера Олеся Саніна «Поводир». Він, як і Михайло Сорока, є членом «Пласту», а також активно цікавиться подіями в Україні. Брав активну участь у Революції Гідності, розповідаючи у світі про події в Україні.

 

Кадр із фільму «Поводир», де головну роль зіграв Антон Грін – правнук Михайла
Кадр із фільму «Поводир», де головну роль зіграв Антон Грін – правнук Михайла

 

 

Леся БОНДАРУК,

кандидатка історичних наук,

Український інститут національної пам’яті

Коментар
14/11/2024 Середа
13.11.2024
12.11.2024