Повстанець і йог: історія Норильського ватажка Євгена Грицяка

Він був прихильником мирних форм боротьби, а став повстанцем і символом руху опору політичних в’язнів у радянських концтаборах. Усе його життя – боротьба за правду і справедливість, за державну незалежність України. Український Ганді – назвали його журналісти. Він замолоду був відомим у вузькому колі дисидентів, а у старшому віці став знаним в Україні завдяки своїй діяльності та незламній позиції у житті. Він завжди був авторитетом у тих, хто любив Україну, – серед земляків і чужинців. «Найбільше я реалізувався як повстанець, цілитель і йог», – сказав на одній з наших зустрічей Євген Грицяк. Один із лідерів Норильського повстання.

Євген Грицяк

Євген Грицяк народився 9 серпня 1926 року у селі Стецева Снятинського району на Івано-Франківщині. Початкову освіту здобув у сільській школі. Виростав непосидою – двічі тонув у річці. Рятували випадкові перехожі. У період німецької окупації батько пишався, що зумів у 1942 році влаштувати сина в торгівельну школу в Снятині.

За покликом товариша Осипа Зінкевича Євген вступив до юнацької сітки Організації Українських Націоналістів, яка діяла при школі. Завданням юних підпільників було слідкування за переміщенням нацистських військ, поширювали листівки із закликом боротися за Українську самостійну державу. 

Згодом юнацтво вивчало військову справу, брало участь у діяльності молодіжних організацій Спілка української молоді та Пласт. Євген входив у конспіративну групу ОУН (мельниківського спрямування), де був Микола Плав’юк, Осип Зінкевич, Орест Скорейко, Михайло Марковський. 

За два роки навчання закінчилося і роз’їхалися в різні сторони. По-різному склалися долі хлопців: Марковський і Скорейко загинули в рядах УПА, Плав’юк і Зінкевич емігрували за кордон. У липні 1944 року нова окупаційна влада – радянська – мобілізувала 18- літнього Євгена до лав Червоної армії. 

Читайте також: П'ять текстів про УПА від Район.Історія, які варто прочитати

Хлопця зарахували у штрафну роту, адже він був із Західної України, а людям звідти не довіряли. Штрафники проходили погану військову підготовку, тож батько неабияк хвилювався за життя сина. І теж записався у ту саму роту, щоб бути поруч із сином, в разі чого – закрити собою. 

Вони воювали у 265-й штрафній роті 140-ї стрілецької дивізії на 4-му Українському фронті. На кордоні Польщі з Чехословаччиною Євген отримав перше поранення і потрапив у шпиталь. Там під час лікування довідався, що батько загинув. 

Читайте також: Поки син воював у лавах Червоної армії, батька оунівця розстріляли. #ЦінаІсторії

З березня 1945 року Євген Грицяк служив у 31-й автороті 295-го стрілецького полку 183-ї Харківської стрілецької дивізії. За те, що Грицяк брав участь у відбитті контратаки противника біля села Вишковіце в Польщі 1 травня 1945 року, 12 червня 1945 року його нагородили медаллю «За відвагу». За два місяці здобув медаль «За перемогу над Німеччиною».

Євген Грицяк після війни, 1946

«Моє нещастям було в тому, що 4-й Українських фронт перетворився на Прикарпатський військовий округ, – згадував Євген Грицяк. – І тут я потрапив служити в Коломию, під боком. Контакти із населенням, з місцевими. Навіть мав зустріч з членом УПА – моїм двоюрідним братом. Мав контакти через людей. Надавав допомогу – медичну. Хотіли патронами, але то неможливо було. На обліку було строго. А також – бінти, лікарства, передавав, потрібно було. І це викрилось».

Євгенові тоді було двадцять три. Йому присудили смертну кару, яку замінили на 25 років неволі. Він сидів у тюрмі, а віздти відправили у 8-му зону «Песчлагу» в Казахстані, де в’язні споруджували місто Караганда. 

Працював на будівництві карагандинського пивзаводу. Серед ув’язнених було багато українських і балтійських націоналістів. У 1952 році разом з іншими політв’язнями сидів у Бараку посиленого режиму за спробу підняти бунт в таборі. 

«З в’язниці потрапив до концтабору в Джезказгані, – розповідав Грицяк. – Умови там були відносно ліберальні плюс довкола табору українські поселення – майже як вдома. Ми це відчули і почали трохи боротися за свої права, тому найактивніших «бандерівців» відправили охолонути – перевели до Норильська. На етап тоді вийшли майже 1200 українців. В «Горлагу» нас розкидали по шістьох різних відділеннях – зонах. Одна з них, шоста, була жіночою».

У «Горлагу» табірна адміністрація прагнула розправитися з політв’язнями і помістила разом із організованими бандами кримінальних злочинців, яких за звіряче побиття в’язнів називали «молотобійцями». Люди були безправними, а замість імен, як і в нацистських таборах, носили номери. Однак ця боротьба за виживання завершилася перемогою політичних.

Євген Грицяк разом з іншими невільниками працював у дві 12-годинні зміни без вихідних. Дві години тривала дорога від табору до будівництва, відпочинку мали не більше п’яти годин. Нелюдські умови життя породжували прагнення до нової боротьби. 

Після смерті Сталіна у концтаборах Норильська українські політв’язні підняли повстання – перше в історії радянського режиму. Саме Євген Грицяк був тим першим, хто підняв повстання у 4-й зоні «Горлагу» в Норильську посіяв зерно непокори радянській тоталітарній системі.

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

Цікавий випадок описав Євген Грицяк з росіянами: «До мене під час повстання підійшов один з найрозумніших і найактивніших російських політв’язнів – Володимир Заонєгін. Він запропонував мені приєднатися до їхнього законспірованого антибільшовистського російського кола. Я сказав, що задум об’єднати зусилля схвалюю, але спочатку хотів би знати їхню думку стосовно відокремлення України від Росії. Заонєгін тоді категорично заперечив: «О ні! Ні! Про це й мови не може бути!» Тоді я сказав, що українці не ризикуватимуть своїми головами лише для того, щоб змінити колір свого хомута. Вони хочуть зовсім скинути його зі своєї шиї! Заонєгін, похнюпившись, пішов геть, і ми більше ніколи не зустрічалися…»

Євген Грицяк в ув

Читайте також: Лицар УПА, що попередив росіян про імперіалізм

Розпочавши боротьбу першим, Євген Грицяк, як керівник, зумів переконати повстанців вчасно змінити радикальні методи боротьби і вийти за зону. Згодом стало відомо, що, за дві з половиною години їх планували розстрілювати. «Пишаюся тим, що врятував людей», – розповів пізніше Євген Грицяк. 

В інших зонах влада жорстоко придушила опір майже 20 тисяч політв’язнів. Норильське повстання стало початком кінця гулагівської системи терору, адже менш як за місяць повстали політв’язні Воркути, а наступного року в Казахстані велике Кенгірське повстання радянська влада придушувала танками.

Наслідками цієї боротьби стало полегшення умов утримання політичних в’язнів, а з 1955-1956 років й значного їх звільнення через перегляд справ засуджених. 

«Усе це зруйнувало машину терору і значно послабило тоталітарний режим. Люди побачили, що з цією владою можна і треба боротися. Далі були шістдесятники, Гельсінська група, перебудова і так далі – до кінця, коли Радянський Союз розвалився», – зауважив Євген Грицяк.

Після повстання Грицяк три роки сидів по тюрмах: спершу тримали певний час у «Ямі» – штрафній тюрмі Норильська біля гори Шмідтиха. Там активістів добряче побили і тримали у камері смертників, заповненій водою. Потім його відправили у Володимирську тюрму.

Наступні – в «Озерлагу» біля траси Тайшет-Братськ, Іркутська тюрма, табір у «Мінлагу» в Інті. у 1956 році знову Володимирська тюрма. Тут на роботу не водили, тож Євген користався можливістю читання книжок, адже у цій тюрмі була дуже добра книгозбірня. 

Кажуть, що туди звозили з усього СРСР конфісковану у ворогів народу літературу. Там він знайшов англомовне видання Джека Лондона і поставив собі за мету прочитати «Мартина Ідена» мовою оригіналу. За допомогою співкамерників і самовчителів почав вивчати англійську.

У 1956 році за постановою комісії Президії Верховної Ради СРСР Євгена Грицяка звільнили. Найщасливішим моментом була зустріч вдома з мамою. А далі – нові поневіряння. Приписку домашню анулювали, а без неї на постійну роботу неможливо влаштуватися. а щоб знову приписали – потрібно було знайти постійну роботу, на яку не брали.

Замкнуте коло спеціально для політв’язнів. Перебивався випадковими підробітками вантажником, столяром. Одного разу його викликали у місцеве відділення КДБ для профілактичної розмови. Тоді довідався, що він у списку контрреворюціонерів, надісланому з Москви. І попередили, що краще виїхати звідти. 

Єдине, де Грицяк міг у той час приписатися – місто Караганда у Казахстані. Туди і поїхав. Але пробув недовго – 28 січня 1959 року його знову заарештували. В карагандинському ізоляторі КДБ «спеціаліст у справах бандерівців» капітат Шишигін вимагав, щоб Грицяк назвав прізвища активістів Норильського повстання, на що отримав відмову. 

Грицяка обвинуватили в антирадянській діяльності, ухиленні від роботи, створенні у Вінницькій області підпільної ОУН. За клопотанням керівника КДБ і генпрокурора Президія Верховної Ради СРСР переглянула його справу та лишила у силі вирок, винесений у 1949 році – 25 років ув’язнення в таборах.

Євген Грицяк в ув

Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині

«Бандерівським стандартом» назвали вирок – 25 років позбавлення волі, який присуджували українцям за опір радянській владі. Він передбачав найжорстокіші умови утримання. Тому майже всі, хто йшов за «бандерівським стандартом»,відбували термін на крайній Півночі. І я також», – згадував Євген Грицяк.

Із Казахстану його привезли в Україну в тюрму Івано-Франківська. Там відбулася зустріч із київським полковником КДБ, який запропонував співпрацю в обмін на звільнення. «Я вибрав тюрму», – відповів Євген Грицяк.

Його ще 5 місяців тримали в одиночній камері. Розповідав, що після відмови про співпрацю йому щось підсипали у їжу. Сподівалися таким чином знищити. Він слабшав з кожним днем. І коли Євгена Грицяка перевезли в концтабір у Іркутській області, здоров’я далі погіршувалося: боліло все тіло, не було жодного органу здорового. 

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Важко було навіть 30 метрів пройти від бараку до їдальні. В’язень Василь Кархут – колишній лікар митрополита Андрея Шептицького, автор книжки «Ліки навколо нас», оглянувши Євгена, сказав йому відверто, що медицина вже безсила, і треба готуватися до найгіршого...

Почувши таку пряму неоднозначну пораду Євген Грицяк зібрався з силами і почав робити вправи з йоги. Він бачив як член ОУН і УПА політв’язень Веніамін Дужинський, займаючись йогою, стояв на голові, й зацікавився дихальними вправами йогів, які вони вивчали з купленої брошури. 

«Ці знання мене так захопили, що я навіть у листі до матері написав, що мені дуже пощастило, коли мені дали другий строк, бо саме тоді зміг долучитися до йоги. І знаєте, мама мене зрозуміла! Інші в’язні не були такими послідовними, хоч також читали ту книжку. А потім, уже в мордовських таборах, я мав можливість прочитати автобіографію Парамаганси Йогананди. Та книжка належала литовцю Йокубінасу Кястутісу, і він давав її лише тим в’язням, хто знав англійську мову», – згадував Євген Грицяк.

Заняття йогою практикували окремі політв’язні, серед них був і Михайло Сорока. Заняття з йоги дали силу вижити і поправили здоров’я 33-річного Грицяка. Через три місяці він уже зміг працювати на пилорамі. 

Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

У мордовському таборі Євген Грицяк в одному журналі побачив фізичні вправи йоги – асани – і теж почав їх практикувати. Для цього знайшов у напіврозваленому бараці пусту кімнату, де можна було усамітнитися у вільний від роботи час. Однак виявилося, що цю кімнату вже облюбували віруючі в’язні для молитов.

Грицяк залишив їм ту кімнату, а вправи робив просто біля свого бараку у всіх на виду. До цього звикли, хоч і сприймали як дивацтво, коли він стояв на голові або був в інших йогівських позах.

Практикуючи йогу Євген Грицяк зайнявся і теоретичною роботою. У таборі закінчував середню школу і перекладав на українську з англійської «Автобіографію Парамаганси Йогананди», засновника йоги, пересипану цитатами санскритом. Оригінал переписав собі у кілька зошитів. У той час книжку Йогананди переклали на 12 мов. 

Переклад українською давався важко, бо не займався такою роботою досі. Хтось із в’язнів отримав із дому книгу Рабіндраната Тагора українською мовою. Євген зупинив свій переклад і поринув в українську літературну мову, читаючи Тагора. Це йому допомогло надалі краще перекладати. 

Євген Грицяк переклав усю книгу, половину в таборі, іншу – після звільнення. Згодом росіяни «Автобіографію йога» Парамаганси Йогананди перевидали в себе – перекладаючи з української Грицяка, замість перекладу з англомовного оригіналу. 

Наприкінці 1990 року Євген Грицяк побував у Сполучених Штатах у мавзолеї, де поховано великого йога Парамаганса Йогананда. У 1992 році у київському видавництві «Здоров’я» видали книжку Свамі Вішнудевананда «Повна ілюстрована книга йоги», перекладену з англійської Євгеном Грицяком.

Заняття йогою захопило Євгена Грицяка ще одним вченням – сатьяграхою: тактикою ненасильницької боротьби за незалежність у двох формах: неспівробітництва та громадянської непокори.

Він вважав, що боротьба мирна, безкровна – це дуже складна справа. Але вона потужніша, ніж війна зі зброєю. Що з тієї людської енергії, яка все тільки ламає, знищує, трощить ніколи нічого доброго не виходить.

«Але важливо відділяти ненасилля від полови, – наголошував Євген Грицяк. – Уявіть собі ситуацію. До вас у дім увірвалися бандити. Вони можуть поглумитися над вами, вашою сім’єю, над дітьми. Ви ж не сидітимете, заклавши руки. Інакше це буде не принцип ненасильства, а втеча від боротьби. Спершу доведи, що ти можеш воювати, а тоді відмовляйся від насильства. Йому можна протиставити свою позицію, рішучість, силу духу і силу волі».

Завдяки листам на адресу Військової колегії Верховного Суду СРСР, у яких Євген Грицяк відкинув усі звинувачення, 6 жовтня 1964 року його звільнили через необґрунтованість звинувачення.

Довідка про звільнення

Через рік він женився на вчительці української мови та літератури із сусіднього села Марії Рожко. Ще за рік у них народилася донька Марта. Щоб прогодувати сім’ю Євген Грицяк працював пічником, будівельником, садівником, трубочистом, фотографом. 

Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина

На постійну роботу, як і раніше, брати колишнього зека не хотіли, тож підробляв де міг. А ще малював ночами ікони. Українська греко-католицька церква була заборонена, діяла у підпіллі. Ікони не було де купити. Люди потай від влади приносили йому матеріали, а він уночі малював для них образи.

Радянська влада продовжувала псувати йому життя – організувала травлю в газетах, на роботі дружину зняли з посади завуча і заставили працювати вчителькою не української, а російської мови. Мусила погодитися, аби мати роботу.

Донька Марта закінчувала навчання у школі на відмінно, але з історії, яку вчив комуніст-директор, їй поставили четвірку. Це стало перешкодою їй при вступі. Дівчина мріяла стати вчителькою, як її мама. У педінститут вступала шість разів, у педучилище також не взяли – донька ворога народу. 

Аж у 1990 році вступила у медичне училище і згодом таки почала працювати у школі та навчати дітей основ життєдіяльності. Родинні учительські традиції сьогодні продовжує онук Євгена Грицяка – Тарас Романюк, який працює у школі вчителем історії.

У 1977 році Євген Грицяк їздив у Москву, де зустрівся з кореспондентом газети «Чикаго Трибун» і дав інтерв’ю про Норильське повстання 1953 року й про те, як його переслідує радянська влада. Цей сміливий вчинок не лишився поза увагою органів, які продовжували дошкуляти. Але зламати Грицяка було неможливо.

Дисидент і політв’язень Данило Шумук зауважив: «У побуті Євген Грицяк був дуже чесною людиною, йому можна довірити найбільші скарби, і він, навіть умираючи з голоду, не взяв би жодного грама… Те, що для інших було неможливим, то для Євгена було можливим. Він міг піднятися з попелу і знову стати сповненою гідности людиною».

Читайте також: Волинянин Данило Шумук: від комуніста до упівця та найстаршого політичного каторжника

У 1978 році, у 25-ту річницю повстання, священник о. Зеновій Карась порадив Грицяку написати спогади про повстання у Норильську. І він у вільний час над ними працював. Дружина щоразу його сторінки зі спогадами відносила у сховок до сусідки.

Невдовзі над Євгеном Грицяком нависла нова загроза – КДБ могло посадити його за антирадянську діяльність у психіатричну лікарню. Тож він вирішив передати свої записки для збереження на Захід за допомогою відомого художника- шістдесятника Опанаса Заливахи.

«Доводилося зберігати конспірацію, цього мене навчили ще в молодіжній організації ОУН, мельниківській, хоч ми тоді різниці не робили. – згадував Євген Грицяк. – З Осипом Зінкевичем, котрий після еміграції став директором видавництва «Смолоскип», ми разом вчилися у торговельній школі. Спершу я перефотографував рукопис дзеркальним фотоапаратом «Старт» і плівку змотав. Я знав, що Панас Заливаха має контакти з вільним світом, тому повіз її до Івано-Франківська. Він нічого не обіцяв, але прийняв плівку. Через два роки почув по «Радіо «Свобода», що моя книжка видана. Як було далі, мені розповіла Надія Світлична, коли я в неї гостював у Америці. З Івано-Франківська до Києва повезла згорток тітка дружини Заливахи Люба Возняк, сестра якої була дружиною брата Степана Бандери Василя. Оксана Мешко в Києві відрядила його до Павла Стокотельного, котрий згодом став чоловіком Світличної. Він повіз його до Ростова-на-Дону, де передав знайомому морякові, якого і зустрів Осип Зінкевич. Кожен, хто брав те до рук, ризикував».

У 1980 році у США вийшла перша книжка Євгена Грицяка «Норильське повстання. Короткий запис спогадів». Івано-франківські чекісти розпочали нову хвилю переслідування. Вони вимагали, щоб Грицяк назвав канал передавання рукопису на Захід, вимагали відректися від книжки і заборонити її поширення, здати у КДБ копію рукопису. 

Нічого не отримавши, пригрозили новим арештом і дали зрозуміти, що він буде останнім.

Із свекрухою, дружиною і донькою

Читайте також: КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ

У відповідь на цю погрозу Євген Грицяк 10 жовтня 1981 року написав листа Голові Президії Верховної Ради СРСР Леоніду Брежнєву під назвою «Відкритий лист з приводу нашої рівноправності». Вони разом воювали, але Грицяк був бійцем у 265 штрафній роті, а Брежнєв – очолював Політуправління 4 Українського фронту.

У зверненні, зокрема, йшлося (російською мовою): 

«...Как видите, наши жизненные пути уже тогда не сходились, а после войны и службы в армии они разошлись еще больше. Вы пошли по линии служения родине на наивысших и наиответственнейших партийно-государственных постах, а я – по линии дальнейшего «искупления вины перед родиной» в так называемых «исправительно-трудовых лагерях». Вас родина отмечала золотыми медалями и высочайшими полномочиями, меня – лагерным номерным знаком и лишением всех прав. Ваш путь широкий и светлый, мой – узкий и сумрачный.

...Оба мы равноправные граждане Советского союза и как я уже отмечал, оба написали свои воспоминания. Вы описали свой путь, я – свой. И оба мы писали о том, что видели, сами пережили, и что глубоко запало в нашу память. Вы опубликовали свои воспоминания в Советском Союзе и за рубежом, я – только за рубежом. Но Вас не вызывают, как меня, в КГБ, и не спрашивают, каким путем Вы передали за рубеж Ваши воспоминания, от Вас не требуют отречения от Вашего труда, Вам не грозят судом, на Вас не расставляют провокационные силки. Наоборот, Вас восхваляют и вами восхищаются.

Теперь я хочу спросить Вас, почему получается так, что два одинаковых действия двух равноправных граждан так неодинаково оцениваются? Почему Вы, товарищ Брежнев, подписав заключительный акт Хельсинкских соглашений, в которых, среди прочего, говорится, что граждане всех стран – участниц Соглашений имеют право получать и распространять информацию независимо от государственных границ, сами пользуетесь этим правом, а мне, через органы госбезопасности, угрожаете судом?»

У листі також йшлося про те, що Євген Грицяк народився не в Радянському союзі і його громадянство отримав мимоволі, а на звернення з проханням виїхати із СРСР двічі отримав відмову. Навряд чи Брежнєв читав лист Грицяка, але його змістнеодноразово передавало радіо «Свобода». Після цього КДБ його не чіпало. 

«Євген Грицяк написав про комуністичну систему своє свідчення і вивів її на поле ненасильницької боротьби. А на цьому полі насильство завжди програє», – охарактеризував цей лист Євген Сверстюк.

Читайте також: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну»: десять слів про Євгена Сверстюка

Євген Грицяк у Москві виступає у Центрі Сахарова, 23.09.2003 р.

У 1990 році Євгену Грицяку раптом дозволили виїхати у США, натякнувши, що краще і не повертатися. Євген Грицяк по всій Америці виступав із лекціями про Норильське повстання. І повернувся додому – він вірив у здобуття Україною незалежності.

Євген Грицяк рятував людей від хвороб як цілитель. «Знаю, що точно не можу нашкодити, тому стараюся допомогти», – сказав мені у важкий період хвороби, і допоміг.

Здібності лікувати людей він відкрив несподівано для себе. «Якраз під час весілля в однієї жінки стався сильний напад головного болю, – розповів Євген Грицяк. – Кажу дружині, поведи мене до неї. Бо на зоні в тій книжці читав, як допомагати не лише собі, а й іншим – покладанням рук. Це був мій перший вдалий сеанс. Вона лише за кілька хвиль повернулася і спитала: «І що вже не буде боліти?» А я ж не знаю, буде, чи не буде, тож відповів дипломатично: «А чого б вона мала вас боліти». І вона прожила ще 25 років, а біль уже не повернувся. З того часу я не маю вихідних, приходять люди за допомогою. 20 жінок, котрі не могли завагітніти, уже тішаться дітьми. Люди приїздять зі словами – «ми чули, що ви все можете», інколи сам їду до людей, котрі не можуть приїхати».

Євген Сверстюк, Євген Грицяк і Леся Бондарук на «Радіо Свобода»

Читайте також: У Волинський краєзнавчий музей передали архів оунівця Михайла Чигрина

Якось приїхав до Грицяка головний лікар Івано-Франківської обласної психіатричної лікарні і запропонував роботу в своєму медичному закладі, навіть обіцяв вирішити проблему з житлом. На це колишній політв’язень відповів, що радянська влада не дозволяє йому навіть корито помити в свинарнику, не те що працювати в обласному центрі і отримати квартиру.

Трапився і кумедний випадок. Якось до Євгена Грицяка прийшла жінка і попросила підлікувати її батька. Того щойно забрали із лікарні – там вже нічим не могли допомогти і відпустили вмирати додому. Але родичі не були готові до похорону, тож попросили по можливості трохи продовжити батькові життя, аби як слід підготуватися.

Грицяк почав приходити, і не питав діагноз. Питав, де болить, проводив півгодини сеансу. І той чоловік одужав, а через два тижні пішов на весілля до сусідів. А його труна лежала без ужитку. Її люди позичали, якщо в селі несподівано хтось помирав.

Потім після похоронів чоловіку відкуповували труну у Снятині. Він прожив ще 7 років, за цей час 6 разів труну в нього позичали. А по селу пішов анекдот, що він віддає труну на прокат. Чоловік прожив би й довше, якби не здійснив самогубство.

У 2010 році в сільській школі відкрили музей Євгена Грицяка. Його створили за ідеєю і стараннями заступника директора з виховної роботи Оксани Мамчур. Коли вона стала директором, то перейменувала школу на Устянський ліцей імені Євгена Грицяка. Із 2013 року завідувачем музею є онук – історик Тарас Романюк, який нині є і заступником директора.

У 1993 році Євген Грицяк їздив у Норильськ на запрошення мерії з нагоди 40-річчя міста. Він взяв участь у відкритті музею, присвяченому історії «Горлагу» і Норильському повстанню. Сьогодні цього музею вже немає. Також їздив на зустрічі-конференції про боротьбу політв’язнів в Україні та Москві.

На виступі у Києві, поруч онук Тарас, 2013 р.

Євген Грицяк став головним героєм документального кінорежисера Михайла Ткачука «Загадка Норильського повстання». У 2008 році фільм отримав Національну Шевченківську премію. У 2009 році Євген Грицяк отримав із рук Президента України Віктора Ющенка орден «За мужність» І ступеня. 

За поданням Українського інституту національної пам’яті Євгена Грицяка нагородили ювілейною медаллю «25 років незалежності України». Був удостоєний й інших нагород.

Євген Грицяк із донькою Мартою, онуком Тарасом і невісткою Вірою на врученні медалі «25 років незалежності України», 2016 р.

Читайте також: Як і чому стратили Івана Гончарука. Юридичний розбір

У часи Помаранчевої революції та Революції Гідності Євген Грицяк вболівав за її учасників. Часто у газеті «День» у багатьох інтерв’ю та коментарях давав мудрі поради і повчання. 

«Я вірю, що Майдан приведе до позитивних зрушень. Більше того – знаю, що він уже змінив країну. Такі зусилля енергії цілої нації, повірте, безслідно не зникають».

Лариса Івшина та Євген Грицяк були близькими друзями, 2013 р.

Завдяки головній редакторці газети «День» Ларисі Івшиній журналісти більше зацікавилися особистістю Євгена Грицяка і писали про нього. У розмовах з ними він лишив багато мудрих настанов для нас. 

Одна із них: «Кожна людина може себе вдосконалити сама. Методи є різні. Тепер до нас інформація приходить з усього світу – і кожен може собі вибрати свій метод. Ніколи не варто вважати себе вершиною досконалості, бо вершини досконалості ніхто не досягає – занадто коротке наше життя. Так як ми критикуємо інших, так маємо критикувати себе. Для того, щоб очистити самого себе від зла і зробити недоступним до подальшого проникнення зла. Безпощадно критикувати себе – і тоді ми дуже багато зробимо. Якщо ми будемо на якісно високому рівні, то в нас буде якісне суспільство».

На зустрічі з журналістами у газеті «День», 2013 р.

До останніх днів свого життя Євген Грицяк спілкувався з журналістами та істориками, розповідаючи їм про те, що йому довелося пережити, про боротьбу українців проти радянської тоталітарної системи. Він відійшов у вічність 14 травня 2017 року.

«Євген Грицяк – один із безстрашних лідерів політичних в’язнів, щоповстали проти режиму ГУЛАГу. З глибоким сумом сприймаємо цю звістку, але і з глибокою вдячністю збережемо його приклад як незламність духу та волю до боротьби за свободу у найгірших обставинах», – сказав у своєму виступі в Києві Президент України Петро Порошенко.

Євген Грицяк і Мрідула Гош, Київ, 2013 р.

Читайте також: «Рай можна здобути лише у боротьбі», – реабілітований упівець Петро Мартинюк

«Мене вразили його слова під час першого знайомства у 2013 році. «Ми не прощаємося, бо ми вічні». Так. Він збагнув велику Істину про вічність душі, ніколи не шукав славу або влади. Ми не прощаємось ніколи», – написала українською і англійською мовами у соцмережах Мрідула Гош, історик-міжнародник, журналіст, політолог, громадянка Індії, яка живе і працює в Києві.