Назва змінюються, але суть залишається. Так можна сказати про історію росії в ХХ столітті.

За тих 100 років наші північно-східні сусіди пережили розпад двох імперій. Проте під новими прапорами і лозунгами продовжували політику попередніх століть. Стосувалося це і України.

Початок ХХ століття українські землі зустріли у складі Австрійської і Російської імперій. Однак, на відміну від попереднього століття, в нове, українці входили з розвинутішою національною свідомістю, чисельними громадськими і політичними організаціями, і закликами до відновлення незалежності України.

Читайте також: Дев’ять століть війни з росією. Частина одинадцята: боротьба за свідомість українців у XIX столітті

І саме ці нові покоління українців стали основою перших за багато часу незалежних українських держав – Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. 

У важкі часи протистояння з ворожими силами ці держави 22 січня 1919 року об’єдналися в єдину соборну Україну.

Проголошення Акту злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки на Софійській площі у Києві 22 січня 1919 року

У той час наші землі стали територією протистояння різних сил. Серед яких були як радянські більшовики, так і їх вороги – «Біла гвардія». І одні, і інші не бажали відпускати Україну, а тому військові дії тривали на всій території:  від Сяну до Дону. З 1917 року з поперемінним успіхом їх війська займали українські міста і села. Все це супроводжувалось масовим знищенням місцевого населення і боротьбою з українським національно-визвольним рухом.

Зокрема, білогвардійський рух видав в 1919 році видав «Обращение к населению Малороссии». Там генерал Антон Денікін заперечував незалежність України, називав Українську державу «движением, поддерживаемым и раздуваемым немцами» і проголошував «единство русского народа» від Києва до Москви.

Текст звернення генерала Антона Денікіна до населення України, опублікований 12 серпня 1919 року в газеті «Кіевлянинъ»

Читайте також: Дев’ять століть війни з росією. Частина десята: козаки – шпигуни і королі Європи

Більшовики своєю чергою за кілька днів окупації Києва в 1918 році влаштували масові погроми. Знищувалась українська література, зривалися портрети Тараса Шевченка, були заборонені українські газети, а за вживання української мови могли розстріляти. 

Керівник російських більшовиків Володимир Ленін закликав вивозити з України зерно, а куркулів (так називали заможних селян) – вішати, щоб народ «бачив, знав і тремтів…»

Після кількох неймовірно важких і кривавих років війни на початку 1920-их років більша частина України опинилась у складі нової більшовицької (радянської) держави. Зі столицею в Харкові з 1919 року тут заснували Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Західні українські землі опинились у складі відновленої ІІ Речі Посполитої.

Однак кілька десятиліть політичного і громадського відродження не пройшли даремно. За цей час від звичайних гуртків з елементами просвітництва українці дійшли до створення масових політичних і військових сил. Спочатку це були Українські Січові Стрільці, які не лише воювали на фронтах Першої Світової війни, а й займалися поширенням української освіти і культури серед населення. 

Читайте також: Дев’ять століть війни з росією. Частина дев’ята: Гетьманщина і Московське царство

Фото січового стрільця Гриця Кадлубинського і українських вчительок в місті Ковель в 1916 році

Пізніше, частково на традиціях січових стрільців у 1929 році виникла Організація Українських Націоналістів (ОУН). 

У 1941 році на Волині Тарас Бульба-Боровець організував збройну організацію Українська Повстанська Армія (УПА) «Поліська Січ». Ворогами українців він проголосив «комуністів, комсомольців та будь-яких інших окупантів». Збройна УПА проти радянської системи тривала аж до початку 1960-их років. А частина воїнів УПА дожила до часів незалежної України.

Саме за радянської окупації Україна пережила кілька жахливих трагедій, спровокованих і організованих Москвою і радянською системою. Це – голодомори 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років.

Під час першого голодомору радянське керівництво прийняло закон про продрозкладку. За ним українські селяни мали відправити в Росію 160 мільйонів пудів пшениці (1 пуд = 16 кілограмів). Голод, який вразив південну Україну, більшовики офіційно не визнавали і продовжували грабувати Україну. За різними даними, від цих дій померло від 250 до 500 000 чоловік.

У 1933 році за планом хлібозаготівлі Україна мала поставити ще більше зерна – 285 мільйонів пудів. А за спробу розкрадання державного майна передбачався розстріл. Голод вразив всі області радянської України, а від організованого Москвою і місцевими більшовиками голодомору померло від 3 до 4 мільйонів українців. Це не враховуючи кількох мільйонів втрат від падіння народжуваності.

Радянський агітаційний плакат 1933 року з закликом здати державі вчасно і повністю весь хліб

Читайте також:  Дев’ять століть війни з росією. Частина восьма: наша перша війна з династією Романових

Крайній голодомор Україна пережила після Другої Світової війни в 1946-1947 роках. Зерна з УРСР в інші радянські країни вивозили ще більше, ніж в попередні роки, – понад 350 мільйонів пудів. У цей час на місцях від голоду померло понад 1,5 мільйони українців і були зафіксовані випадки канібалізму. 

Не зважаючи на жорстку політику русифікації та утисків, українська культура зуміла вистояти і не зникнути. Хоча сам тиск був потужним і тривалим. Після кількох років українізації в 1920-1930-их роках радянська влада заговорила про «українських буржуазних націоналістів», а діячів культури почали саджати у в’язниці або розстрілювати.

Читайте також: Дев’ять століть війни з росією. Частина сьома: вулкан Huayanaputina, або Як князі з козаками москву воювали

Впродовж усієї другої половини ХХ століття українські мова і література цілеспрямовано знищувались. Так, в 1946 році була прийнята постанова, за якою затверджувався український правопис наближений до російського. 

У 1964 році через підпал в Центральній науковій бібліотеці в Києві були знищені сотні тисяч цінних українських рукописів. А в 1974 році на державному рівні вперше проголосили про створення «нової історичної спільноти – радянського народу».

У відповідь на це в Україні виник рух культурного опору. Це були «шістдесятники» – інтелігенція і культурні діячі, які виступали за збереження і розвиток українського мистецтва, проти радянського формалізму і орієнтації на Москву. 

Іван Драч, Юрій Іллєнко, Ліна Костенко, Алла Горська та десятки інших режисерів, журналістів, художників, письменників доклали максимум зусиль для збереження української ідентичності. 

На жаль, до незалежності України не дожили Василь Стус, Олекса Тихий і Юрій Литвин, які померли в радянських в’язницях. 

Фото українського дисидента і поета Василя Стуса з архівів радянських спецслужб під час його ув’язнення

Читайте також: Дев’ять століть війни з росією. Частина шоста: царя Дмитра на московський престол посадили волинські князі

Наприкінці ХХ століття Радянський Союз припинив своє існування. 

Україна в 1991 році здобула свою незалежність. Однак сама система і її носії нікуди не ділися. 

Вже в 2000 році в Росії до влади прийшов представник спецслужб Володимир Путін. Він вважав, що розпад СРСР – це одна з найбільших трагедій ХХ століття. Зокрема, і що до Росії мають вернутися її попередні володіння, на які вона зазіхала. 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ на нашу землю.

Ця історія триває не одне століття.

Дивна соціально-політична химера «росія», яка виникла в свій час як симбіоз давньоруського князівства і східної деспотії, за тривалий час існування не раз змінювала назву і забарвлення.

Однак майже завжди намагалася завоювати сусідні землі. І ця чергова війна показує нам, що ми приречені на протистояння з Москвою без вагань і компромісів.

Світанок в українському Криму. Фото з колекції автора

Читайте також: Дев’ять століть війни з росією. Частина п’ята: «собіранія руських Земель», або як наші предки воювали з московським царством