Розвідник Вацлав Копісто та його історія від Лондона до Луцька
-
-
>
-
>
-
>
3243
Спеціальні розвідувальні служби різних країн світу діють не лише під час війни, але й в мирний час. Їхній діяльності присвячені пригодницькі романами та фільми, але мало хто може уявити, що деякі із цих сюжетів відбувалися в реальному часі і з реальними людьми, і не деінде, а саме на Волині.
Упродовж останніх 100 років Луцьк виконував роль адміністративного центру, де перебували ті чи інші органи влади, тому місто вабило багатьох розвідників, особливо у період Другої світової війни і нацистської окупації зокрема.
Поряд з українським і совєтським підпіллям тут діяла польська розвідка, що підпорядковувалась еміграційному уряді в Лондоні. Одним із тих, хто вирушив з далекого «Туманного Альбіону» на Волинь, був Вацлав Копісто, життєпис якого у повній мірі заслуговує на сценарій пригодницького блокбастеру.
Читайте також: Марко Безручко: українець, який врятував Польщу
Хоча він й лишив спогади після себе (Droga cichociemnego do łagrów Kołymy. Warszawa 1990), а Кжиштоф А. Точман присвятив йому цілу книгу (Major Wacław Kopisto. Rzeszów: Wydawnictwo LIBRA, 2010), постать Копісто ще тривалий час привертатиме до себе увагу істориків багатьох країн.
Біографія польського героя відповідала епосі – його родині довелося пережити Велику війну, крах Російської імперії та подальший вир революційних подій.
Вацлав народився 8 лютого 1911 року в селі Юзіно Старокостянтинівського повіту Волинського воєводства (нині Хмельницький район однойменної області) у маєтку графа Потоцького.
Втім воєнне лихоліття змушувало родину неодноразово змінювати місце мешкання, так само, як рухалася лінія фронту, аж до поки у червні 1926 року їм не вдалось виїхати з СРСР до польського Ланцуту. Цього б не сталося, якби не сприяння родича, який працював у чехословацькому посольстві в Москві.
У Ланцуті Вацлав одразу склав іспити до четвертого класу гімназії імені Генрикагерни Сєнкєвіча. Після її закінчення у 1931 році продовжив навчання у Вищій торгівельній школі у Львові. Під час своїх студій вирішив зробити перерву і відбути службу у війську.
Відтак із вересня 1934 по червень 1935 року був в армії, закінчив дивізійний курс підхорунжих резерву при 54 піхотному полку у Тернополі. Після цього завершив навчання і у 1937 році почав працювати помічником бухгалтера в помісті графа Потоцького у Ланцуті.
Під час роботи двічі брав участь у військових навчаннях резервістів. Як наслідок у 1938 році отримав звання підпоручника. Тому не дивно, що після нападу Німеччини 1 вересня 1939 року його мобілізували до 45-ї запасної стрілецької дивізії, де він став командиром 2-го взводу у 7-й роті 3-го батальйону.
Від 7 вересня офіцер продовжив службу в 10-й бригаді панцирної кавалерії, яка вела бої з вермахтом на півдні Польщі. Під натиском німецьких військ, поляки перейшли через угорський кордон, де були інтерновані.
Перебування на території союзника Гітлера було небезпечним, тому через чотири місяці за сприянням польського консульства у Будапешті, разом з двома іншими офіцерами, Вацлав нелегально перейшов югославський кордон по льоду через річку Драва.
Кінцевою точкою призначення мала стати Франція, де на той час формувалось нове польське військо для боротьби з німцями. Сівши на грецький пароплав у березні 1940 року, втікачі висадились у порту Марселя.
Упродовж перших трьох тижнів перебування у Франції польські комбатанти знаходились у спеціальних таборах і очікували на свій час. Сам Вацлав пройшов через кваліфікаційну комісію та отримав чергове офіцерське звання.
Далі відбув півторамісячне навчання у містах Віші та Шатобріан, де опанував фах протитанкіста. Однак через наступ вермахту завершити навчання так і не зміг. Далі була евакуація до Великобританії з міста Сам-Жан-де-Люз пароплавом «Арандора-Стар».
Франція капітулювала 22 червня 1940 року. Подальша боротьба з Німеччиною мала вестись уже із берегів Англії. Вже 30 червня корабель «Арандора-Стар» зайшов у порт Ліверпуля.
Читайте також: Панська долина: села немає, а жителів досі рахують
До вересня польські солдати перебували у таборах поблизу Кроуфорду, після чого їх зарахували до 3-ої піхотної бригади генерала Владислава Лянгнера (керував обороною Львова 12–22 вересня 1939 р.).
Пізніше на її основі створили 1-шу окрему парашутну бригаду генерала Станіслава Сосабовського. Під впливом патріотичних почуттів або ж керуючись жагою до пригод у серпні 1941 року Вацлав прийняв пропозицію стати диверсантом і відправитись до окупованої нацистами Польщі.
З цього часу розпочинається його посилена підготовка. Завдяки розсекреченим архівним документам перед нами врешті відкриваються таємниці спецслужб періоду Другої світової війни.
Упродовж шести тижнів – з початку вересня і до середини жовтня 1941 року, Вацлав навчався на стрілецьких курсах у Форт-Вільямі, де поряд із вогневою підготовкою знайомився із диверсійною роботою, топографією, прийомами маскування у тилу ворога, діями в лісі.
Окрім того, вивчав ремесло сапера і проходив фізичну підготовку. Навчання було не під силу усім, у результаті вишкіл завершили 28 із 35 добровольців. Далі на диверсантів очікували курси мінерів, але через острах майже половина з них відмовилась продовжувати навчання. Лишилось 16 осіб.
Новий вишкіл почався наприкінці жовтня 1941 року. Він проходив на віллі у селі Брічане, що за 12-13 км від Герефорда. Начальником курсів був підполковник англійської армії Кенеді.
Диверсанти знайомились із вибухівкою, вивчали способи мінування залізничних доріг, мостів, шосе, військових складів і заводів, вдосконалювали навички стрільби з револьверів та автоматів. Окрім того, вони опановували засоби зв’язку.
Останні були напрочуд різноманітними: від електричного ліхтарика для подачі сигналу до новітніх спецзасобів. У їх числі були портативні радіостанції, які вмонтовувались у пояс та дозволяли на близькій відстані зв’язатись з іншими парашутистами або ж партизанськими загонами.
Поряд з ними диверсанти могли використовувати невеликі балони з фосфором, які під час підкидання доверху давали світло. Курсантам влаштовували випробування, які прирівнювались до бойових завдань. Наприклад, вони мали проникнути на аеродром і перерізати телефонні лінії або знищити умовний літак.
Про це міг знати лише начальник аеродрому, а його охорона ні. Виконуючи завдання такого характеру диверсанти йшли на смертельну небезпеку. Навчання тривало до грудня 1941 року і до кінця дійшло 14 із 16 курсантів. Однак підготовка на цьому не завершилась.
Новим вишколом керував майор англійської армії Ред. Поляки вивчали способи різноманітних диверсій, не лише шляхом використання вибухівки, але й хімічних речовин. Насамперед це стосувалось харчової промисловості та об’єктів водопостачання.
Диверсії на транспорті були орієнтовані на виведення з ладу залізничних шляхів Варшава‒Вільно; Варшава – Барановичі; Варшава – Брест – Пінськ; Варшава – Брест – Рівне; Варшава – Демблін – Ковель; Краків – Львів.
У такий спосіб, блокуючи шляхи постачання вермахту на східний фронт, англійський та польський уряди виконували свої обов’язки перед СРСР, як союзники.
Після основного навчання, на протязі 10 днів, 12 польських диверсантів практикувались у стрибках з парашутом та пройшли лижну підготовку на півночі Англії. Врешті-решт, навчання завершилось у квітні 1942 року.
Начальник курсів майор Ред передав Капісто у розпорядження польського військового міністерства у Лондоні, яке знаходилось на вулиці Букінгем Палас Роуд, 39 у готелі «Рубенс». Вацлава та інших новоспечених диверсантів прийняв начальник 6-го відділу військового міністерства підполковник Соботінській.
Розвідникам він дав чотири дні відпочинку і гроші на цивільний одяг. Під час наступного візиту до міністерства диверсантам розповіли, що на території Польщі діє організація «Польський зв'язок повстанчий» (ПЗП), яка бореться за відновлення держави в кордонах 1939 року.
Вони погодились стати її членами. Після складання присяги Вацлаву Копісто присвоїли псевдо «Кра». Перекидання до Польщі мало відбутися на весні 1942 року, однак через коротку ніч не було навіть 50% гарантії успішності операції.
Тому, за словами Копісто, майор Перкінс, який на той час відповідав за їхнє десантування, порадив влаштуватись на роботу для здобуття цивільного фаху, який міг би знадобитись на окупованій німцями території.
Таким чином, ще упродовж двох місяців Копісто встиг попрацювати в автомайстерні, користуючись документами на ім’я Віктора Конойка.
Врешті час настав. Операція із висадки відбулась в ніч з 1 на 2 вересня 1942 року. Поляки вирушили на 4-х моторному англійському бомбардувальнику Halifax W-7773. Політ здійснювався на висоті 4-5 км. Над Данією літак потрапив під вогонь зенітних гармат, однак виведений з ладу не був.
Близько першої ночі бомбардувальник пройшов над Варшавою. Сама висадка здійснювалась із висоти 200 м за 50-60 км на південний захід від міста. Разом з Копісто десантувалось ще 5 спецпризначенців:
1. Болеслав Контрем – колишній комісар поліції Вільна;
2. Геронім Лагода – поручник піхоти польського війська;
3. Мечислав Еккерт – офіцер резерву, працював у нотаріаті Львова;
4. Леонард Здановіч – офіцер резерву;
5. Міхаіл Фіалка – офіцер резерву, підпоручник.
До Польщі Копісто вирушив з документами Романа Дьячека. Як і всі інші, був одягнений у комбінезон, під ним цивільний одяг. З собою мав пістолет Парабелум і 100 набоїв, кишеньковий ліхтарик, фінський складний ніж, саперну лопатку, аптечку і освітлювальний балончик з фосфором.
Група мала карту місцевості і необхідні паролі та явки для встановлення зв’язку із варшавським підпіллям. Висадка пройшла успішно. До Варшави диверсанти йшли трьома окремими групами по двоє чоловік. Діставшись міста, розшукали зв'язкового Альфреда Бартніка, який проживав на вул. Пуланській, 22/23.
Назвавши пароль: «Уже прибули в столицю», чоловіки отримали підтвердження: «Вітаємо». Далі Альфред зателефонував зв’язковій «Франі» і зашифровано сказав, що має хороші помідори, які варто прийти й забрати. Таким чином, встановили контакт диверсантів із варшавським підпіллям.
Перші два тижні в місті Копісто використовував ім’я Тадеуша Костецького, а далі Зігмунда Радецького. Жодні спецслужби світу не мали здогадатись, ким він був насправді та чому прибув до Варшави.
Бурхливу діяльність у столиці Копісто так і не розгорнув, що варто пов’язувати не лише з його особистим бажанням, а й певними обставинами, принаймні таку думку у нас формує подальший хід подій.
Все ж таки він зумів провести як мінімум одну спецоперацію із порятунку чотирьох диверсантів. Двоє з них – з Варшави, інші десантувались з літака так само, як і Копісто. Їхня група мала здійснити диверсію на залізниці Брест ‒ Пінськ з метою зриву німецьких поставок на фронт.
Однак їх арештувала поліція. Операція із звільнення пройшла 18 січня 1943 року. До її проведення Копісто залучив членів ПЗП з Бреста і Варшави. Вона пройшла успішно, адже окрім 4 диверсантів, звільнили ще понад 70 в’язнів, серед яких були й совєтські партизани. За цю операцію Вацлав був удостоєний «Хреста Доблесті».
Для подальшої диверсійно-розвідувальної роботи Копісто вирушив на схід. 1 червня 1943 року він прибув до Луцька (принаймні він сам так стверджував), де обійняв посаду керівника диверсійного відділу інспекторату «Основа», що об’єднував Луцький, Горохівський і Володимир-Волинський обводи (райони) у структурі підпілля Армії Крайової (АК).
Поряд із диверсіями на залізниці Переспа‒ Олика, шосе Володимир-Волинський ‒ Клевань, він мав готувати кадри, які змогли б підняти повстання у потрібний полякам час. У Луцьку Копісто також дотримувався конспірації: використовував тимчасову посвідку (аусвайс) на ім’я Вацлава Яворського, яку видали 27 травня 1942 року.
Читайте також: Луцька тюрма: що відбувалося за мурами під час німецької окупації
Він також мав карту зголошення (довідка про місце праці) у якій зазначалось, що він працює бухгалтером на молочарні в селі Антонівка біля Луцька від 29 грудня 1942 року. З огляду на ці документи доречно висунути версію, що Копісто з’явився в Луцьку ще до 1 червня 1943 року.
З наміром дотримуватись конспірації, він змінював адреси свого мешкання: жив на вулицях Низькій, 6 (нині Євгена Сверстюка), Роговій, 4 (назва збереглась дотепер), П’ятницькій, 29 (нині П’ятницька гірка).
Керівником Луцького інспекторату «Основа» на той час був Леопольд Свікла («Адам») з яким Копісто познайомився у Варшаві ще у лютому 1943 року. Підготовка кадрів для польського підпілля, зокрема саперів, проходила більш успішніше, ніж диверсійні операції.
Полякам гостро бракувало вибухівки, поряд з цим надмірна активність підпілля могла спровокувати німецький терор. Через це Копісто не зміг за наказом «Адама» підірвати міст через річку Стир в Луцьку.
Натомість, задіявши членів польського підпілля з Володимир-Волинського обводу АК, йому вдалось знищити міст на залізниці Володимир-Волинський – Устилуг.
Поряд з нацистами поляки вели боротьбу й з українським визвольним рухом. Їхньою метою були кордони 1939 року, а ідея української державності цьому перечила. У своїх пізніших спогадах Копісто напише, що аківці здійснили замахи на шефа української поліції Редька, адвоката Черевка перед його будинком на вулиці Тринітарській.
Читайте також: Організатор відділів УПА на Волині: що відомо про Юрія Стельмащука
Невдалим виявився атентат на луцького посадника Павла Скоробогатова, а від убивства архієпископа Полікарпа (Сікорського) взагалі відмовилися через його поважний вік. Втім ця волинська сторінка у біографії Копісто потребує окремої уваги.
Лінія радянсько-німецького фронту поступово наближалась до Волині. Поляки планували підняти повстання в момент вступу Червоної армії на територію Західної України та Білорусі. Захопивши владу на місцях, вони могли заявити, що це вже територія Польщі.
З цією метою Леопольд Свікла та Болеслав Габер («Матеуш») – керівник іншої польської підпільної організації «Делегатура жонду», видали наказ № 135, який забороняв полякам мобілізовуватись до будь- яких совєтських військових формувань.
Втім жодні плани підпілля АК так і не були втілені. Вже 2 лютого 1944 року перші підрозділи Червоної армії увійшли до Рівного і Луцька. Виявилось, що поляки до цього не готові. Усупереч наказу, члени підпілля зголошувались як до Червоної армії, так і до інших польських прокомуністичних формувань.
Читайте також: Польське Пшебраже – українське Гайове: конфлікт без переможців
Сам керівник Луцького інспекторату Леопольд Свікла разом із своїм штабом залишив місто 25 березня 1944 року. Документи свідчать, що на початку весни 1944 року Копісто лишався в місті та працював рахівником у Луцькому лісгоспі і не пізніше 28 березня вступив до польської партизанської бригади «Ґрюнвальд» як Вацлав Яворський.
Читайте також: Радянські репресії у польській бригаді «Ґрюнвальд» на Волині
У цьому прокомуністичному формуванні він обійняв звичну для себе посаду командира мінерної групи. Такий крок варто пояснювати розколом у польському підпіллі або тим, що розвідник почав вести якусь іншу невідому для нас гру.
1 квітня 1944 року командування бригади дозволило Вацлаву відвідати Луцьк. Власне під час свого звільнення його і арештували совєтські силовики. Це сталося 3 квітня 1944 року, коли він разом із побратимом Юліушем Бачинським привіз підводу зброї на квартиру до останнього.
Зброя належала Луцькому інспекторату АК і була захована у клуні селі Великий Омеляник. Свою ж власну гвинтівку російського зразка та кілька десятків набоїв до неї Копісто переховував під підлогою у кладовій.
На допитах він стверджував, що не поділяв антисовєтських поглядів керівництва Луцького інспекторату АК, а вилучену зброю разом з Бачинським хотів взяти з собою до «Ґрюнвальду». Втім слова Копісто не варто сприймати за чисту монету.
Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина
Маючи відмінну підготовку та досвід підпільної роботи, ймовірно, він прагнув показати лояльність до совєтської влади, аби принаймні зменшити термін покарання. Не варто виключати й того факту, що зброя мала потрапити у партизанські загони АК, однак ця операція польському «Агенту 007» так і не вдалась.
Трибунал військ НКВС Українського округу, що проходив 11–17 жовтня 1944 року, засудив Копісто до розстрілу. Однак вирок замінили на 10 років ув’язнення. Вацлава звільнили 5 травня 1953 року, але упродовж двох з половиною років він ще лишався на засланні.
Читайте також: Воркута-1953: повстанці вимагали звільнити всіх політичних в'язнів
Врешті 29 жовтня 1955 року його репатріювали до Польщі. Тривалий час він працював бухгалтером у Ряшеві (пол. Жешув) та перебував під наглядом спецслужб. Після краху комунізму в Європі, фактично в останні роки життя, Копісто таки стає визнаним героєм у своїй країні.
Розвідник помер у Ряшеві 21 лютого 1993 року.
Читайте також: Монастир став прихистком для чоти УПА: 80-річчя бою у Новому Загорові
Публікацію створили в рамах стипендіальної програми Центру діалогу ім. Юліуша Мєрошевського «Досліджуй в Україні»
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
