Українське село Переброди у міжвоєнний період було заселене польськими осадниками й отримало іншу назву – Пшебраже. Під час Другої світової війни у селі діяла одна з найбільших баз польської самооборони, яка не могла бути створена і озброєна без санкції німецької адміністрації. Внаслідок польсько-українського конфлікту тут загинули десятки поляків та сотні українців. 

Сьогодні у селі Гайове (нову назву Пшебраже дали в радянські часи), згадують про важкі сторінки минулого і моляться на польському цвинтарі та біля пам'ятника на місці загибелі сотень українців за кілька кілометрів в урочищі Юзефин у лісі. Пам'ять про трагедію конфлікту застерігає від його повторення у майбутньому.

Перша антиукраїнська акція зі сторони поляків, на згадку про яку історик Ярослав Борщик натрапив у фондах державних архівів України, відбулася в проміжку 8-10 березня 1943 року в селі Переброди (пол. Przebrarze; сучасна назва – Гайове), в гміні Тростянець Луцького повіту. 

Інформація цю акцію подається одразу у трьох документах українського підпілля: в суспільно-політичному огляді подій на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), у суспільно-політичному звіті з Луччини за місяць квітень 1943 року та в огляді суспільно-політичних подій з Луччини. 

У них розповідається, що поляки спіймали вісім українців, шість – розстріляли на місці, а ще двох – повезли в район, де їх розстріляв заступник інспектора – поляк. 

«З контексту можна припустити, що поляки, які здійснили цей напад, були пов’язані з німецькою владою, можливо, перебували в допоміжній поліції. Однак про будь-яку німецьку участь чи керівництво в цих документах не йдеться. На підставі цього можна вважати, що ця акція була спланована та виконана безпосередньо поляками із села Переброди. Поляки із цієї бази не лише укріплювали позиції самооборони, але й займались вбивствами українців задовго до 11 липня 1943 р.» – вважає Ярослав Борщик.

На Волині конфлікт між поляками та українцями розпочався як стихійний з масовою участю цивільного населення, він загострився після долучення до нього загонів Тараса Бульби-«Боровця», а потім вже й УПА. 

Поява на Волині радянських партизанів із кінця 1942 р. – на початку 1943 р. дестабілізувала хитку рівновагу між українцями та поляками, та стала однією з причин початку конфлікту. 

Читайте також: Панська долина: села немає, а жителів досі рахують

Хроніка польсько-українського конфлікту

Українське підпілля практично заблокувало можливості для розвитку червоних партизанів. У квітні 1943 р. селянський польсько-український конфлікт набув масштабного характеру, і у звітах як українського, так і польського підпілля, принаймні про період весни постійно говориться про стихійні заворушення.

У відповідь на антиукраїнські «пацифікаційні» акції поляків на українські села, загони УПА розпочали активно втручатися в конфлікт, щоб захищати селян, а також унеможливити наступні акції поляків. Для цього влітку 1943 р. почастішали напади повстанців на польські укріплені бази самооборони.

У селі Пшебраже база самооборони створена у березні 1943 року. До її складу входили села Холопини, Язвини, Мости, Видранка, Загайник. Навколо спорудили оборонну лінію – окопи, бункери, загородження з колючого дроту. На оборонній лінії постійно перебувала озброєна варта. 

Діяльність бази та використання самообороною зброї було узгоджено з окупаційною нацистською адміністрацією. Для цього із села Пшебраже до Ківерець їздила делегація до німецького крайсляндвірта Єска і просила виділити стрілецьку зброю. 

Крайсляндвірт видав спеціальну посвідку і п'ятнадцять карабінів. Відтоді пшебражівці різними шляхами здобувати зброю. Частину стрілецької зброї вони купували в німців і угорців. У селі створили майстерню з ремонту зброї. Із залишених у 1941 році двох радянських танків були зняті гармати. 

З 20 квітня 1943 року військовим комендантом самооборони в с. Пшебраже був підофіцер Польського війська Генрик Цибульський «Гаррі», а цивільним – Людвік Малиновський «Лев», одночасно – голова Ради старійшин. 

Читайте також: «Волинь-43»: що і чому поза увагою

Генрик Цибульський

Історик Микола Кучерепа стверджує, що структура самооборони Пшебража мала чотири відділи: спочатку взводи («плютони»), а з літа 1943 р. — роти («компанії»), зміцнені пішими, кінними й розвідувальними підрозділами, які підпорядковувалися підпільним структурам Армії Крайової. 

Загалом самооборона Пшебража, за даними польських дослідників, нараховувала п'ятсот озброєних осіб, а за даними командирів радянських партизанських загонів – до тисячі. Крім бойових відділів у цій базі були організовані постійні варти, патрулі, спостережні й сторожові пости. 

Читайте також: Волинь перед Волинню: історичні корені трагедії 1943 року

Людвік Маліновський комендант самооборони Пшебраже, один із організаторів убивств українців

Пшебраженська база самооборони тісно співпрацювала із сусідніми самооборонними осередками Рафалівки, Германівки, Комарівки. 

У Пшебраже від весни 1943 р., окрім місцевих мешканців, переїжджали втікачі з навколишніх сіл і колоній: Човниця, Березина, Домброва, Голодниця, Колки, Кресувка (Кресівка), Лиса Гора, Мар'янівка, Половина (Попівка), Ставигорож, Тараж, Железниця (Залізниця), Балярка, Дерманка, Булька Котівська, Сокіл, Вишеньки, Гута-Мар'янівка, Гнатівка (Ігнатівка), Цегельня, Хмелівка, Годомичі, Лички, Майдан Єзерський, Пасіка, Тростянець, Твоример, Вінцентівка, Олика та з інших. 

Ці втікачі проживали по декілька родин в одному будинку, а також у наметах, бараках, землянках, у розібраних і перенесених з околиць до Пшебража будинках. 

Загальна кількість мешканців пшебраженської бази сягала в різні періоди від 10 до понад 20 тисяч осіб. Командування Армії Крайової підсилило базу самооборони Пшебраже військовими – спільно діяли загін «Луна» і підрозділ загону «Бомби» під командуванням підпоручика Фелікса Щепаняка «Слуцького», який нараховував 220 осіб. 

Допомогу надавали і прорадянські польські партизани під командуванням майора Роберта Сатановського і бригада «Ґрунвальд» Юзефа Собесяка. Підтримував самооборону Пшебраже і командуючий радянського загону «Мисливці» полковник Миколи Прокоп'юк, що діяв у Цуманських лісах. 

«Отримавши, з одного боку, дозвіл від німців на організацію самооборони та зброю, з другого – від командування Армії Крайової солідну матеріальну підтримку у вигляді зброї, амуніції, а також добре вишколених військових, а з третього – допомогу радянських партизанів, база в Пшебраже стала не лише оборонним пунктом поляків, а й своєрідним плацдармом, з якого поляки постійно організовували «превентивні» напади на упівські осередки і боївки, або напади «з метою помсти у відповідь на дії загонів УПА», атакували сусідні українські села, вирішуючи таким чином проблему власного продовольчого забезпечення», – стверджує Мткола Кучерепа. 

За документами з архіву СБУ, на сусіднє село Озеро у 1943 р. самооборона Пшебраже нападала декілька разів: грабували та вбивали місцевих жителів. Зокрема, в цьому селі були вбиті Анастасія Федорчук, Литвинчук, Платон Войтюк та інші. 

Пограбували мешканців с. Озеро Дениса Вижевчука і Мирона Терпелюка. У першого забрали три копи жита, дві — пшениці і дві — ячменю. 

Читайте також: Діти 43-го: «А потім я сам переховав маму. Лежала на березових кілках»

У другого – розібрали та перевезли до Пшебража хату, клуню, хлів, забрали два центнери гречки, три центнери жита, два центнери пшениці, п'ятдесят центнерів картоплі, вісімнадцять центнерів сіна. 

Також забрали й забили три вівці, шістнадцять курей, а також забрали п'ять вуликів з бджолами, підводу, велосипед у доброму стані, чотирнадцять сорочок. 

За свідченнями очевидців, загони самооборони із Пшебраже грабували й вбивали мешканців сіл Вулька, Сокиричі, Тростянець, Лички, Острів, Хопнів, Яромель, Домашів та інших. 

Між УПА і самообороною відбувалися постійні сутички, часом вони переходили у запеклі довготривалі бої. У травні 1943 р. під час нападу УПА на с. Пшебраже загинули Францишек Вуйцицький і двоє невідомих чоловіків. 

Вже 5 липня відбулася нова атака УПА на базу самооборони. Внаслідок бою, що тривав цілу ніч, боїв загинули десять поляків. 

Наступного дня пшебразькі самооборонці рушили на українські села. 11 липня вони напали на с. Тростянець. Вбили 18 місцевих мешканців відомих за прізвищами, та кілька жителів інших сіл. За довідкою місцевої сільради – тут загинуло 59 осіб. 

Решта людей розбіглися, хто куди. Власних втрат поляки не зазнали. Про напад на Тростянець поділилася спогадами Олена Бондар (1928 р. н.). Вона засвідчила: 

«Найстрашніше було на Петра і Павла (тобто 11 липня 1943 р.). Поляки цепом ішли між житами в село і, кого бачили, стріляли. Тоді було вбито не менше п'яти чоловік. Вишневського Степана. Тарасюки, Максимуки. В тій перестрілці нашу хату і все господарство спалили. Забрали поляки коней, корів. Їх там на Преображі зібралося багато, їсти треба було, то вони йшли, грабили. А ми в лісі були до зими. Ночували там. Стелили під себе гілля сосни, їли те, що давали з інших сіл. Полякам помагали німці. Послали авіацію. Бомбила наше село і ліс, в якому ми ховалися. Втікали ми, хто куди, а німці, як і поляки, цепом ішли. Хто їм попадався на дорозі, того стріляли. В лісі ми робили буди, в яких жили. Як авіація налетіла, то скидала бомби. Були жертви. Як в лісі взявся холод, ми стали виходити до хат, що були біля лісу. Сидимо, приходять поляки. Починають нам погрожувати. З мене особисто зняли піджака, витрясли з нього і забрали. Я стала плакати, то поляк гранатою мені під носом поводив - тако-о...»

Серед загиблих у Тростянці були четверо повстанців із Колківської республіки, які вели роз’яснювальну роботу серед місцевих жителів, один із них – Микола Ісаков. Коли вже лягли спати, на них напали поляки. Врятуватися українцям не вдалося. 

Молодих хлопців ховали всім селом. Надмогильного хреста землякам витесали з дуба, напис: «Борцям за волю України!». Більше десяти кілометрів везли його двома парами коней із лісу, що біля села Хопнів. 

Читайте також: ​​​​​​​КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ

Вже 28 липня відбулася сутичка між озброєними відділами українців і поляків біля колонії Вінцентівка, яка закінчилася втратами з обох боків. 29 липня у Сокиричах поляки вбили одну жінку і спалили одну хату. 11 серпня поляки спалили десять хату селі Яромель.

Відтак, за дослідженнями історика Івана Пущука, у цей період у Ківерцівському районі (а це лише частина колишнього Луцького повіту) пшебражці разом із такими ж самооборонцями з сусідніх пляцувок Рафалівки та Колошанки вбили та закатували близько 600 мирних українців. 

Найбільше постраждали села Омельно (62 особи), Клепачів (38), Гавчичі-Муравище (31), Домашів (30), Вінцентівка (25), Хопнів (20), Тростянець (18-59), Озеро (17), Бодячів (17), Борохів (16), Котів (15), Яромель (14).

У серпні самооборона Пшебраже за допомогою радянських партизанів під командуванням Миколи Прокоп'юка провела спільні антиукраїнські акції. Внаслідок однієї з них 30 серпня загинуло понад двохсот бійців УПА. 

Можливо, саме це стало приводом до рішення командирів УПА вислати із Колок кілька повстанських відділів для розгрому Пшебраже.

Селяни дуже часто скаржилися воїнам УПА на грабежі та свавілля поляків із с. Пшебраже. Тож коли повстанці вирішили вчергове наступати на цю базу, то сповістили через своїх зв’язкових селян. У призначений час з довколишніх сіл до УПА приєдналося кілька сотень селян. 

Серед них більшість були з киями, але вони прагнули помститися за кривди, які їм заподіяли. Серед них був і мешканець села Гораймівка Мусій Пащук: 

«Ми були беззбройні. Добирався з друзями до с.Рудники, там переночували, а потім сюди прийшли і вже йшли колоною. «Рубащенко», «Галайда», «Богдан» були сотенними УПА, які керували боєм».

Читайте також: Красний Сад '43: трагедія, у якій забрали життя цілого села

Мусій Пащук

Село Пшебраже оточили 31 серпня. Польська самооборона зайняла позиції, водночас послали вістунів до червоних партизанів із проханням про допомогу. 

Карта оборони Пшебраже

Керівник бою Степан Коваль – «Рубащенко» у 1954 році на допиті розповів: 

«Наказ на знищення Пшебраже дав «Олег» (командир Військової округи УПА «Турів» Микола Якимчук-Ковтонюк – Л.Б.). Бій тривав від ранку і до половини дня, обстрілювали Пшебраже із автоматів, гвинтівок і мінометів. Пшебраже нам знищити не вдалося, бо з двох сторін нас оточили радянські партизани. «Олег» дав наказ відійти. Втрат серед УПА було багато».

З польського боку в бою брали участь, крім місцевої самооборони, партизанський загін АК підпоручика Яна Рерутки «Джазґи», відділ самооборони з Рожищ.  Радянський партизанський загін полковника Миколи Прокоп'юка долучився до бою, зайшовши з тилу у спину відділам УПА. 

Повстанців червоні партизани зі спини просто стали розстрілювати. Щоб зберегти людей, командування УПА дало вказівку всім селянам негайно розійтися, особливо беззбройним. А згодом відступали з важкими втратами й повстанці.

Читайте також: Трагедія у Сагрині: людські долі, які навіки залишилися у 1944 році

Місце бою

Свідком цього бою стала Віра Шуляк. Вона розповіла: 

«З самого ранку почалася стрілянина. Цибульський, який командував самообороною, послав гінців до совєтських партизанів просити допомоги. Поляки з однієї сторони, а партизани зі спини взяли українців у перехресний вогонь. Їм вже не було куди втікати і де подітися, тож вони змушені були відступити на північ в сторону Яромеля. На другий день, як все заспокоїлося, поляки виганяли всіх чоловіків з лопатами закопувати вбитих. Як я чула від тих, що закопували, що було дуже багато загиблих».

Віра Шуляк

В той час поляки, щоб помститися селянам, розграбували, спалили дотла і повністю знищили тут декілька українських поселень: Юзефин, Йезьорський Майдан, Софіївка, Яромель, Добра. Нині там, де були ці населені пункти, – ліси, чагарники й поля.

Місце бою

Сутички польської самооборони з УПА продовжувалися. За дослідженням Миколи Кучерепи, 2 жовтня 1943 року члени польської самооборони з с. Пшебраже спільно з більшовицькими партизанськими загонами на чолі з капітаном Коваленком, чотою поручика «Джазґи» напали в с. Омельно на військову школу УПА.

Вони забрали триста голів худоби, десять підвід з кіньми й замордували десятьох селян. 27 жовтня відділ з Пшебраже разом із загоном капітана Коваленка напав на с. Словатичі. Вбиті один поляк і два радянські партизани, 22 бійці УПА. 

Читайте також: Могила у квітнику на Турійщині. Тут 3 українки, поляк, який їх захищав, і ...один бузок на всіх

Командир польського партизанського загону Роберт Сатановський 17 листопада 1943 р. надіслав шифровку, в якій повідомляв Тимофію Строкачу, керівникові Українського штабу партизанського руху, що з Пшебража вийшло сильне угруповання поляків під командою «Клена» на чергову пацифікаційну акцію українських сіл. 

25 листопада сили батальйону польської самооборони з с. Пшебраже здійснили напад на села Журавичі, Омельно. Здобуто харчові й бойові запаси. У грудні у Пшебраже прибула рота під командуванням Фелікса Щепанюка «Слуцького», яка активно включилася до польської самооборони. 

Читайте також: Польське підпілля в 1945 році зверталося до УПА із закликами до примирення

Польська самооборона в Пшебраже проіснувала до початку лютого 1944 року, тобто до часу вигнання Червоною армією нацистів на цій території Волині. Проте її окремі групи діяли й надалі. 

Микола Кучерепа описує, що 2 березня 1944 р. з с. Пшебраже в села Цуманського району прийшла група озброєних поляків забирати корови у селян-українців. Група радянських партизанів вигнала їх з цих сіл. 

Вони поїхали в Колківський район, забрали там у селянина корову. Але на зворотньому шляху партизани її відібрали й повернули власникові. 

Більшість членів польської самооборони с. Пшебраже пішли у 27-у Волинську дивізію піхоти АК, діяльність якої значною мірою була антиукраїнською. Чимало поляків з цього села у 1945 р. радянська влада депортувала до Польщі.

У 2004 році за селом біля лісу за сприяння Польщі впорядкували меморіал полякам, які загинули в часи війни. Сюди на околицю села Гайове часто приїжджають із Польщі на вшанування пам’яті. 

Цивільний польський цвинтар у селі Гайове

У 2014 році на місці бою 31 серпня 1943 р. у лісі за кілька кілометрів від колишнього Пшебраже живими свідками побували 87-річна Віра Шуляк та учасник бою 95-річний Мусій Пащук. Очевидці трагедії «пшебразького котла» розповіли про те, що їм довелося пережити у 1943 році, показали місце знищення українців. 

Читайте також: Ніхто в Польщі також не хоче вибачатися за етнічну чистку

Мусій Пащук показує де був бій

І хоч до обласного центру менше 20 кілометрів, а проте за роки незалежності українська влада не змогла провести пошуки та розкопки, щоб ідентифікувати і перепоховати загиблих, яких там, за різними підрахунками, кілька сотень. 

Ця справа досі в стані очікування: бракує то коштів, то фахівців-археологів, які б мали відповідні дозволи Міністерства культури України на проведення такого роду робіт. 

11 липня 2015 р. відбулося урочисте освячення хреста на місці загибелі українців в урочищі Юзефин, а у 2018 р. поставили символічний пам’ятник. 

Пам'ятник загиблим українцям у бою біля Пшебраже

Відтоді офіційні польські та українські делегації вшановують загиблих не лише поляків, а й українців, представники Української православної і Римо-католицької церков відправляють Богослужіння. 

У 2017 р. Святу Літургію відправив ординарій Луцької дієцезії, єпископ Віталій Скомаровський у співслужінні з католицькими священиками з України та Польщі. У заключному слові він зазначив: 

«Наші народи приречені бути сусідами, бути близько один одного. І в нашій історії ми теж були один для другого часом великим благословенням, допомогою, а часом – покутою. Тож молімося тут за наших померлих, щоби ми зрозуміли, що не втечемо один від одного і що ми повинні будувати разом наше спільне майбутнє, пам’ятаючи про наше трагічне минуле, зокрема й про цих померлих… Необхідно пам’ятати, що нічого не можна збудувати на руйнуванні, вбивстві, ненависті, а тільки на добрі, наприклад, як на цій сьогоднішній події, коли ми спільно – українці і поляки – молимося за наших померлих. На жаль, сучасний світ звертає більше уваги на конфлікти, шукає негативу. А насправді людей, які хочуть жити в мирі, набагато більше, ніж тих, хто на цих конфліктах хоче отримати якусь свою вигоду. Тож нехай ця наша молитва і молитва померлих за нас принесе нам мир, щоб ми могли нести цей мир своєму оточенню». 

Покладанням квітів та хвилиною мовчання спільно вшанували пам’ять загиблих, представники української та польської сторін.

Читайте також: У Львові представили результати програми «Жертви українсько-польського протистояння»

Цивільний польський цвинтар у селі Гайове