Ніхто в Польщі також не хоче вибачатися за етнічну чистку

Польські дослідники сперечалися про те, як кваліфікувати численні й жорстокі вбивства мирних жителів Волині, Східної Галичини та теренів, які зараз належать до Польщі (а це частина земель, які до 1947 року були етнічно українськими). 

Найбільш радикальними й неприязними до українців є Єва і Владислав Семашкови, які використовують поняття «геноцид». Один із найкращих польських істориків, що вивчає Україну, Гжегож Мотика говорить про «геноцидні етнічні чистки», намагаючись усунути суперечку. 

Найвідоміший світовий історик, який досліджує Східну Європу, Тімоті Снайдер розповідає в контексті Волині про етнічні чистки, не використовуючи категорію геноциду взагалі (див. розділ із книги «Перетворення націй» про Волинську різанину). 

Проте один із найкращих польських соціологів Лех Ніяковський, який досліджує найбільші злочини проти людства, також однозначно називає різанину на Волині етнічною чисткою.

Насправді ми повинні бути байдужими до цієї поняттєвої суперечки, але все навпаки, бо кожен народ, наш зокрема, не здатний визнати провини, зате хронічно вважає себе жертвою. 

Немає і не буде дискусії про те, як жорстоко й нещадно поляки поводилися з українськими селянами, і волосся стає дибки, коли читаєш, що про це пише Данієль Бовуа, найвідоміший історик, який вивчає Україну в часи Першої Республіки та під час поділів Польщі («Український трикутник. Шляхта, царат і люди на Волині, Поділлі та Київщині впродовж 1793–1914 рр.» тощо). 

Читайте також: Панська долина: села немає, а жителів досі рахують

Не було жодного публічного обговорення цього питання, не кажучи вже про вибачення перед Україною. Загалом, окрім невеликої групи фахових істориків і книжкових черв’яків, тут ніхто нічого не знає про цю проблему. 

Ніхто в Польщі також не хоче вибачатися за етнічну чистку, відому як операція «Вісла». Тільки українці повинні перепрошувати поляків. Усі це знають.

Чим етнічна чистка відрізняється від геноциду? Послухаймо Ніяковського: 

«Однак етнічна чистка не є геноцидом, хоча вона може складатися з багатьох масових убивств і погромів, що їх юристи сприймають як акти геноциду. Від геноциду її відрізняє насамперед намір виконавців – вони хочуть отримати повний контроль над спірною територією та витіснити з неї ворожу етнічну групу. (...) Жахливі тортури, зґвалтування та інші звірства мають раціональну мету – вони викликають паніку, яка пришвидшує втечу населення».

І такими були наміри українських націоналістів. Метою було не винищити польську націю чи її частину, а вигнати поляків із земель, що їх українські націоналісти сприймали як свої. Перед Другою світовою війною на Волині проживало лише 16 % поляків. 

Читайте також: «І поїхали ми на двох підводах»: чи отримають депортовані українці відновлення справедливості від держави

Неможливо зрозуміти Волинську трагедію без контексту. І Снайдер, і Мотика, і Ніяковський наголошують на важливості воєнної деморалізації, впливовості прикладу вбивства майже всіх (98,5%) євреїв на Волині, а також винищення еліт Волині та Східної Галичини. 

Однак насамперед відраза українців до поляків була викликана жорстокою колонізаційною практикою поляків. Україну навіть не вважали колонією, бо було очевидно, що вона належить полякам.

Читайте також: «Волинь-43»: що і чому поза увагою

Опубліковані в пресі спогади про Волинську трагедію часто оминають ці контексти. Україна про них не згадує, бо сьогодні залежить від Польщі. Більшість допомоги Україні йде через Польщу. Польський уряд допомагає Україні не від щирого серця, а через страх перед Росією. 

До 24 лютого 2022 року прем’єр-міністр Матеуш Моравецький жодного разу не був в Україні й навіть де-факто заморозив відносини з Україною. 

Пригадую, як перед самим початком повномасштабної війни українські політики запитували мене в лютому в Києві, чому польські урядовці не хочуть їздити навіть на такі конференції, як Київський безпековий форум. 

Читайте також: Прем'єр-міністр Польщі приїхав на Волинь

Качинський ставив історичні питання (по-своєму зрозумілі) вище за польську безпеку. Так він і робить зараз, провокуючи конфлікти з ЄС, Німеччиною і до початку війни навіть із Вашингтоном.

Треба віддати належне Анджеєві Дуді та його офісу, що він серйозно переймається справами України, і це, здається, щиро. На нещодавній зустрічі президентів Зеленського й Дуди в Луцьку позиція польської сторони була мудрою і чуйною. 

Нікого не змусили перепрошувати. Україна дозріває до цього, і їй потрібно дати час. Вона не мала такого комфорту, як Польща після 1989 року, щоб усвідомити білі плями власної історії. 

Антисемітизм, участь у Голокості та Волинська трагедія залишаються темами, які українці переосмислюватимуть, коли їхня незалежність і демократія нарешті не будуть загроженими. 

Читайте також: Священники-зарізяки, щури в животах та інші вигадки про Волинську трагедію у фільмах Міхала Кані

Ми на це мали два з половиною десятиліття, і траплялися такі речі, як «Єдвабне» Гросса або дослідження Яна Грабовського та Барбари Енгелькінг. І це сталося в жахливій атмосфері полювання на всесвітньо відомих дослідників, які рятують честь Польщі, доводячи, що, як і будь-яка західна країна, ми можемо показувати власні вади. 

На жаль, після історичних вибачень Александра Квасневського суспільство почало відступати від визнання злочину в Єдвабному, що триває і досі.

Але навіть більш розсудливі праві політики зуміли протистояти тиску польського патомесіанства. Президент Лех Качинський відмовлявся патронувати конференції про Волинь, якщо організатори використовували в назві термін «геноцид». 

Читайте також: Трагедія у Сагрині: людські долі, які навіки залишилися у 1944 році

За часів правління Ярослава Качинського створили закон, що мав легалізувати переслідування істориків, які говоритимуть про польські провини проти євреїв та українців. 

На щастя, завдяки тиску з боку Вашингтона це вдалося нейтралізувати. На цьому тлі сьогоднішня позиція Анджея Дуди та його посадовців дивує стриманістю і заслуговує на визнання.

Україна воює, переживає національне піднесення, яке не закликає руйнувати пам’ятники тим, хто воював проти російського загарбника. Момент розібратися зі Степаном Бандерою настане тоді, коли для цього будуть створені умови. 

Поквапивши українців, можна досягти лише зворотного ефекту. Найголовніше, що історики обох країн працюють над тим, щоби впоратися з взаємними образами, і це матиме результат.

Читайте також: Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка