Священники-зарізяки, щури в животах та інші вигадки про Волинську трагедію у фільмах Міхала Кані

17 Червня 2021, 12:56
Міхал Каня під час відвідин Любешева 3619
Міхал Каня під час відвідин Любешева

Польський тележурналіст безпідставно звинувачує УПА в геноциді мирного населення на Волині.

Здавалося б, після того, як не так давно президенти України та Польщі дружньо обіймались, а один ставав навіть на коліна, просячи прощення за минулі образи, взаємини двох країн остаточно наберуть добросусідських і братніх ознак. Але, на жаль, так не сталося. Хоча Польща і надалі продовжує бути союзником України щодо євроінтеграції та захисту від посягань агресивного сусіда зі Сходу, все ж ложку дьогтю  в польсько-українську дружбу вносять погляди ряду політиків і журналістів та їхня суб’єктивна оцінка подій, які сталися в роки Другої світової на Волині. Маю на увазі українсько-польський конфлікт на етнічному підґрунті 1943 року (Волинська трагедія).

Як відомо, у липні 2016-го Верхня палата польського парламенту (Сейму) ухвалила постанову щодо Волинської трагедії, у резолюції якої сенатори закликають Сейм встановити 11 липня Національним днем пам’яті жертв «геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої».

Не другорядну роль у цьому кроці польської влади до розбрату в стосунках двох сусідніх держав відігравали тоді (та й досі відіграють) деякі тамтешні ЗМІ та журналісти. Не випадково ж саме навесні й на початку літа 2016 року в інтернеті з’явилися відеофільми «Reportaz. Pawlokoma – obrona ludnosci polskej przed bandami UPA»(«Репортаж. Равлокома – захист поляків від банд УПА») та «Volyn – nerozliczone ludobojstvo”( «Волинь – незліченний геноцид»), постановником яких є польський журналіст телекомпанії «TV TRWAM TORUN» Міхал Каня. Подібних «репортажів» (про що вони, можна вже судити з назв) у його доробку кілька десятків. Він також ділиться своїми матеріалами у Фейсбуці, поширюючи відповідний антиукраїнський контент та формуючи негативний імідж України на міжнародній арені.

Міхал Каня, з двома працівниками вищезгаданого  телеканалу Магдаленою Палембас і Петром Канею, неодноразово відвідували Західну  Україну, зокрема Волинь, де знімали відеоматеріали тенденційного змісту.

Завданням справжнього журналіста є об’єктивне висвітлення події, тобто сказати чи показати правду у своїй статті, замітці чи фільмі. Яку ж «правду» показують та розповідають «документальні» витвори Кані? Спробуємо з’ясувати на прикладі одного зі згаданих вище його відеофільмів.

Уже на самому початку фільму «Volyn – nerozliczone ludobojstvo»  стверджується теза про «загальну кількість польських жертв у 200 тисяч», проте не підтверджують цієї цифри жодними польськими чи українськими джерелами (документально ж підтверджено за прізвищами польських жертв лише 18 тисяч). Натомість кількість жертв з української сторони називають лише в кілька тисяч, і взагалі про вбитих польськими воєнізованими загонами  АК (Армії Крайової)  та БХ (Батальйонами хлопськими) українських селян  згадується лише мимохідь.

Читайте такожТур вихідного дня польського президента, або що (на)робив Анджей Дуда на Волині. ФОТО. ВІДЕО

Щодо самого слова «ludobojstvo», що українською перекладається як «геноцид», вжитого в назві фільму та яке повторюється дійовими особами не раз, то воно є юридичним терміном, котрий можна застосовувати лише  після відповідних правових процедур (Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1948 року). Таких правових підстав, ясна річ, у творців та учасників відеофільму немає.

Тепер про учасників фільму, чиїм словам за задумом автора, глядачі повинні довіряти та вірити. Уже перший з них, професор Мечислав Риба, керівник кафедри історії політичних устроїв 19-20 століть Католицького університету Любліна, говорить про якусь «руську народність і руську інтелігенцію» на Волині (чи не з цитатника «братів» зі сходу про так званий «руський мір» набрався?). Професор-історик «забув» чи не відає (тоді гріш ціна такому історику), що на етнічній українській волинській землі споконвіків жили українці.

Правда, згодом він таки українців називає українцями, заявляючи, що вони «з німцями увійшли в контакт під час окупації, і це призвело до тактичної співпраці та участі  в злочинах проти єврейського народу», щоб перенести на весь український народ, а не на окремих осіб, колективну відповідальність за Голокост. Мовляв, це ще такі, що не лише поляків знищували.

Професор Риба каже, що в ідеології українського націоналізму наявні елементи «расизму, які можна порівняти з фашистською італійською ідеологією», та жодного расистського заклику в документах ОУН не знайти, а керівництво ОУН(б) всю війну, як відомо, було ув’язнене в націонал-соціалістичних концтаборах (приклад – Степан Бандера – в Заксенхаузені). Ну а «італійської ідеології», на яку посилається польський професор, узагалі не існувало в природі.

Ще один професор, Чеслав Партач, викладач Кошалінського  політехнічного університету, заявляє, що «ОУН готувалася до відбудови Української націоналістичної держави кілька десятків років, навчаючи свої кадри і прихильників у ненависті до поляків»,  «забувши» про те, що ОУН виникла лише 1929 року. Та найбільше «відкриття» з вуст цього професора прозвучало про якийсь «унікальний рух українців на…Гаїті». Коментарі тут зайві. 

Читайте також«Не забівай, тут лише одні сіроти!». Блог Івана Мирки про трагедію у селі Гончий Брід

Єва Сємашко, яку в Польщі вважають провідною експерткою в українсько-польському конфлікті (хоча ця жінка не має фахової освіти, а у своїх працях використовує переважно усні свідчення), каже, що «німці надавали українцям багато привілеїв, яких були позбавлені поляки», а «воєнний час виявився тим періодом, коли можна було розпочати біологічне знищення польського народу». Насправді ж нацисти однаково знищували й українців і поляків, провадячи політику за принципом  «поділяй та владарюй». Очевидно, лише для «експертки» є дивиною, що вони призначали у місцях, де польське населення становило більшість, на адміністративні посади українців і навпаки, щоб поневолені народи звинувачували у всіх військово-окупаційних бідах один одного.

Викладач Жешувського університету Анджей Запаловські безапеляційно заявляє про «15 тисяч поліцаїв, котрі  допомагали в голокості і за попередніми підрахунками загинуло 150 тисяч євреїв. Отже, українські поліцаї на німецькій службі вже навчились убивствам та геноциду у великих масштабах». Тобто вину за знищення 150 тисяч євреїв він перекладає лише на українців. Та чи було на службі в окупантів аж 15 тисяч українців – про це також документального підтвердження нема. Й узагалі, український колабораціонізм з німцями не був масовим і не був чисельнішим за колабораціонізм польський. До того ж, колабораціонізм – це співпраця громадян держави з ворогом на шкоду своєї держави, а хіба українці в сорокових роках ХХ століття мали свою державу?

Ось таку «правду» доносить Міхал Каня у своїх відеофільмах. Подібних суперечливих, а почасти висмоктаних із пальця, вигаданих тверджень звучить з екрана ще чимало разів, як-от про довоєнну «українізацію Волині» та «другорядність польської мови» викладачки гірничо-металургійної академії з Кракова Люцини Кулінської (говорячи вже про наш час, Кулінська називаю українських заробітчан у Польщі «збандеризованими біженцями») чи «освячення українськими священниками зброї  селянам, щоб ті йшли вбивати поляків» тієї самої Єви Семашко та ксьондза Антонія Москаля з фантастичними оповідями про «розрізання животів полякам і запуском туди щурів» і «священників зі своїми синами, які їздили по ночах і катували людей».

Читайте такожВолинська трагедія: кілька фактів з історії Копачівки

 

Але тут нічого дивного,  якщо потрібно підсилити українську жорстокість (згадаймо байки колишніх комуністів про «звірства» бандерівців або пропагандистські вигадки їхніх наступників у Кремлі про «розіп’ятих хлопчиків у трусиках»). Недалекі від цього і їхні польські колеги, які говорять про використання українцями сокир, мотик і вил у знищенні поляків, і про те,  як «рештки вбитих з’їдали звірі». А от масові вбивства поляками українців мовою учасників фільму були «самообороною»... Українські села Турковичі, Модринь, Ласків, Бересть, Вершин, Гончий Брід, Шиховичі та багато інших палили підрозділи Армії Крайової та Батальйонів Хлопських. Про це та замордованих їхніх мешканців у фільмі майже не згадують, применшуючи в рази кількість українських  жертв. Мовляв, то був лише «крик розпачу», «відплатні акції».

«Українські бандити»,  «бандерівська окупація» «200 тисяч польських жертв»  – такі вислови та подібного штибу раз у раз повторюються у відеофільмах Кані, викликаючи та нагнітаючи почуття ненависті до українців, псують добросусідські відносини, спотворюють історичну правду.

Кадр із відеофільму
Кадр із відеофільму "Wołyń - nierozliczone ludobójstwo"

 

Так звані «експерти» та інші учасники його репортажів впевнено стверджують, що бандерівці  та УПА ніякі не герої, а злочинці, не помічаючи, наприклад, що «очільнику злочинців» Степану Бандері мешканці 26 українських міст поставили пам’ятники, його іменем назвали 77 вулиць, а в Луцьку щороку відбувається знаменитий фестиваль «Бандерштадт».

Головною умовою створення репортажу є подія. Оскільки йдеться про історичну подію, то інформаційна розповідь повинна докласти максимальних зусиль, щоб об’єктивно відтворити «місце події під час перебігу події», тобто автор мав би докласти максимум зусиль, щоб відтворити тогочасну дійсність. Натомість у репортажах Міхала Кані не бачимо жодного історичного документа, тогочасної фотографії. Замість  цього нам пропонують вмонтовані елементи сучасної України (національна символіка, пам’ятники тощо),  скеровуючи глядача переносити тогочасні подій на теперішнє.

Домисли, вигадки, перебільшення, замовчування та інші елементи фальсифікації не викликають великі сумніви про об’єктивність й історичну вартість подібних репортажів, як і про кваліфікацію залучених у них польських «експертів»: для прикладу, Войцех Крупа – президент Товариства мотоциклістів (явно не фахівець, але називає українських повстанців «бандитами», «вбивцями», не підкріплюючи своїх слів жодними документами чи посиланнями на авторитетні джерела).

Етичні стандарти в діяльності журналіста вимагають від нього поширення перевіреної інформації, дотримання презумпції невинуватості та зобов’язують уникати мови ворожнечі й дискримінації за релігійними, расовими, національними ознаками.  Дотримання цього – це не лише прояв професійності та відповідальності медійника, це і свідчення його добросовісності. Чи витримує такі професійні журналістські норми Міхал Каня? Судячи зі змісту його репортажів, на жаль, ні!

Іван ПОЛІЩУК

Читайте також

Красний Сад '43: трагедія, у якій забрали життя цілого села

Для забитих людей труни три дні робили, - Волинська трагедія на рожищенській землі

 

Коментар
17/04/2024 Середа
17.04.2024
16.04.2024