«І поїхали ми на двох підводах»: чи отримають депортовані українці відновлення справедливості від держави
-
-
>
-
>
-
>
10645
Відновлення справедливості щодо примусового переселених осіб українського походження у 1944-1951 роках з території Польської Народної Республіки – головна мета законопроекту № 2038, який Верховна Рада ухвалила в першому читанні у вересні цього року.
Угода про «взаємний обмін населенням» стала втратою рідної землі для близько 700 тисяч українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.
Однією із тих, хто пережив примусову депортацію є Лідія Федчук-Засадко. Вона народилася в 1929 році в українській родині в селі Трещани, що в 12 кілометрах від Грубешева. Село вважалося польським, українських родин було мало, хоча прізвища поляків свідчили про те, що вони мали українське коріння.
Життя до депортації
«Моя родина, мій дід Хведчук Йосафат. Наше прізвище нам змінили. Ми Хведчуками були, і в документах ми – Хведчук. Як приїхали сюди, нам сказали, що це неправильно, помилка. Федчук», – пригадує Лідія Федчук-Засадко.
У сім'ї було четверо дітей – Іван (1909 р.н.), Володимир (1914 р.н.), Марія (1919 р.н.) та найменша Лідія. Ще до депортації сім'я пережила багато та була свідком тогочасних трагедій.
Лідія пішла в перший клас початкової школи в 1937 році. За її словами, це був час наступу поляків проти православ'я, почалося ополячення українців і ваління церков.
Над українськими дітьми часто знущалися та принижували.
«Я дитя, приходила зі школи з плачем, заявляючи, що більше не піду. Бо там мене б'ють і всяк обзивають, заявляючи: «Ty nie jesteś nasza (ти не наша, - ред)», – пригадує пані Лідія.
І провадить свою розповідь далі:
«Коли німці трохи дали волю українцям 1941, 1942 рік тоді почали відкриватись школи по селах, в Молодятичах була школа, товариство «Рідна хата», бібліотека. Брат порадився з татом, каже, що треба й певно нам вчителя. Прислали вчителя із Галичини. І от відкрили українську школу, полякам це страшно не сподобалося. Один вчитель на дітей різного віку. Вчив читати й писати українською. Вивчив нас Гімну України, знали ми «Триста літ», молитви. Після того поляки підпалили наші будинки. Якраз тоді був зібраний хліб весь в стодолі, зерно було ще не обмолочене, частину молотили, а останнє ще не обмолочене. Будинки ті дерев'яні всі були, швидко спалахнули. По суті, ми залишилися без хліба. Правда, такі були дві родини заможні та інтелігентні, польські родини – Уляновські та Бернадські. Уляновський підводою прислав Хведчукам в мішках зерно, обмолочене».
Читайте також: Створили видання про українських жертв Холмщини та південного Підляшшя у 1939–1944 роках
Так родину почали переслідувати: брат пані Лідії, Іван, три місяці переховувався в схроні під стодолою, бо по нього регулярно приходили.
«Брат вирішив, що треба тікати йому із Трещан. Поїдемо в Грубешів. А я тоді така налякана була тими бандами, дівчина-підліток перестала спати ночами. Все дивишся в вікно – то там горить, то там».
Брат з дружиною та дитиною виїхав до Грубешева, за словами пані Лідії там було безпечніше. У жінки яка їх прихистила, вже жили й люди з інших сіл: «Покотом, на підлозі спали як-небудь. Не маючи що під голову постелити, і накритись чим. Втікали від польської банди і спасаючи життя своє. В Грубешеві тоді стояли мельниківці, то нам було якось безпечніше там бути взагалі».
«А потім почалося оце виселення. Як прийшли совєти, то ми думали що це свої, може буде краще. А вони не дуже захищали нас, – пригадує пані Лідія. – Довелося все таки виїжджати. Заставили нас їхати і все».
В результаті, сім'я виїхала не з рідного села, а вже з Богутич від батькового дядька. Але перед тим вони відвідали рідне, напевно розуміючи, що прощаються з ним назавжди.
«Приїхали ми туди, поляки настрожено так дивилися вже на нас. Одна прийшла і каже, щоб не їхали, дівчина от підросте, вийде заміж за мого сина і буде жити. Ксьондз навіть прийшов, як дізнався що Хведчук приїхав. «Ви залишайтеся, із дівчиною залишайтеся, а син Ваш хай виїждає». А батько каже: «Що ж, як нема сину місця, то й я тут не залишуся». Впав на землю та заплакав», – продовжує вона.
Читайте також: Ніби дерево вирвали із корінням: як родина волинянки пережила примусове виселення.#ЦінаІсторії
Лідія Засадко-Федчук наголошує, що виселення мало примусовий характер:
«Польський уряд перш за все наполягав, а радянський уряд... їм було байдуже до українців. Заставляли. Хто хотів своє кидати? У батька було досить поля, ми не бідні були. Все своє було. Хто б так кидав запросто й хотів їхати. І поїхали ми на двох підводах, все своє добро, що було. Мама напекла хліба, щоб було на деякий час на дорогу, сало пересолили. На одній підводі я з батьками, на другій – брат, братиха з дитиною».
«Взаємний обмін населенням» та «добровільне» переселення
Встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польською народною республікою стало одним із підсумків Другої світової війни. Для того, аби усунути тривалі суперечки щодо спірних територій між українцями та поляками 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
За даними Українського інституту національної пам'яті, до переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств.
І хоч переселення мало бути добровільним, воно перетворилося на примусові депортації, які супроводжувалися репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей.
Підставою для переселення ставали списки осіб, що виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Цікаво, що виявлення волі могло бути письмовим та усним, а це створювало широкі можливості для зловживань. Угода також не містила опису критеріїв визначення національності тієї чи іншої особи.
Читайте також: Депортовані назавжди бойки та лемки: хто вони та як опинилися на Сході
За цією угодою в 1944-1946 роках примусово переселили понад 482 тисячі українців до УРСР. В радянській Україні їх розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини. Тоді ж із західних областей радянської України до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.
Продовженням депортації українців стала «акція Вісла» 1947 року, яку здійснив польський комуністичний режим. Тих українців, які відмовлялися виїжджати до СРСР, влада депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч людей. Згодом, під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках – близько 34 тисячі українців знову примусово виселили.
Товарняк, Дніпропетровщина та обіцяний рай
«Приїхали ми в Замістя і там стояли довго на станції, бо все йшли ешелони з військовими. Нас довго держали, поселили нас в вагон товарняк,в одному були ми і ще дві сім'ї, посередині пічка буржуйка. Корови і коні були в другому вагоні. Щоб доїти корів, треба було бігти на зупинках, – пригадує пані Лідія.
Коли тільки рушив поїзд, на одній зі станцій мама Лідії вийшла з відром доїти двох корів. Коли вона вже йшла до свого вагону, потяг рушив.
«Мама з тим молоком залишилася стояти там же. Так ми й поїхали. Я всю дорогу плакала, переживала страшно. Як же так маму покинули! Ні грошей, ні хліба, ні одежі. Нічого. Просили, щоб зупинили потяг – не можна зупиняти. Тільки порадили, щоб хтось зійшов на іншій станції й ви залишитеся там поговорите з начальством, скажете, які обставини, що там залишилася ваша мама і щоб її переправили якимось потягом на цю станцію до нього. Іван зійшов і так ми рушили без мами та Івана, зі сльозами та плачем. Довгу дорогу їхали, бо на кожній зупинці ставали потяги, пропускали ешелони з військовими», – розповідає Лідія Федчук-Засадко.
Читайте також: Тернисті дороги сім'ї Томюків: Королівка-Коломия-Діброва-Камінь-Каширський
Федчуків привезли на Дніпропетровщину ще на початку грудня, а саме на станцію Зелена (П'ятихатський район).
«Коли ми стали вигружатися, під'їхав новий потяг – і дивимось сходять з нього Іван з мамою. То була така радість! То були і сльози і взагалі плач. Радість, що вже з'єдналися всі накінець», – пригадує пані Лідія.
«Привезли нас у село Жовте, може 2 км від станції Зелена. Це був величезний колгосп, в ньому було 7 бригад. І кожна бригада це вважай село, тягнулося довгою лінією до центру. І хати були побудовані по одну сторону дороги, а по другу степ тягнувся. Неозорий степ, засніжений. Здається кінця і краю йому нема. Із кожного села розселяли по дві три людини, щоб не були разом всі, а в різних місцях. Щоб не спілкувались, мабуть, я не знаю, така політика була».
Примусово переселених українців там називали просто – поляками, бо ж з «Польщі приїхали».
Хата в якій поселили цю родину була з просторою кухнею та великою піччю. При кухні була ще одна маленька кімната, де вмістилося ліжко та стіл, саме там юна Лідія і виконувала уроки. Батько влаштувався ковалем у колгоспній кузні, брат Іван сторожем на станції Зеленій на заготівлі зерна.
«Поки були свої харчі, привезені з дому, то ще можна було жити. А як все вичерпалось, почався голод, який я відчула на собі. Батькові в колгоспі нічого не платили, а братові за сторожування дозволяли лише взяти в кишеню те, що змітав разом з піском після вивезення зерна. З цього братиха пекла коржі, від яких у шлунку наче каміння лежало».
Після закінчення сьомого класу місцевої школи Лідія вступила в Олександрійське педагогічне училище.
Чому законопроект такий важливий
У вересні 2021 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт №2038 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання депортованими громадян України, які у 1944-1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки».
Законопроєкт покликаний відновити соціальну справедливість шляхом визнання примусового переселення осіб українського походження у 1944-1951 рр. з місць їх постійного проживання на території Польської Народної Республіки депортацією та здійснити відшкодування моральних та матеріальних збитків, соціальних пільг для людей, що постраждали внаслідок депортації.
Ініціатива нарешті на законодавчому рівні порушує проблему депортації, визнає її як злочинний та незаконний акт і зможе українцям надати статус депортованих.
Законопроєкт передбачає розширення поняття «депортація» шляхом поширення його на осіб українського походження, які зазнали примусового переселення у 1944-1951 роках з місць їх постійного проживання на території Польської Народної Республіки на підставі рішень, прийнятих органами колишнього СРСР та Польської Народної Республіки.
Читайте також: Як Україну і Польщу змушують знову викопати сокиру історичної війни
Відтак, термін звучить як «насильницьке переселення народів, національних меншин та осіб за національною ознакою з місць їх постійного проживання на підставі рішень, прийнятих органами державної влади колишнього СРСР, союзних республік або Польської Народної Республіки у період 1944-1951 років».
Таким чином, Україна визнає переселення як незаконне та визначає відновлення прав громадян України з-поміж депортованих осіб одним з пріоритетних напрямів політичного, соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства.
Як компенсацію збитків, які завдали депортованим особам, пропонується щорічна разова матеріальна допомога. Заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з дня набуття особою статусу депортованої особи.
На депортованих осіб поширюються пільги, які передбачені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як для учасників війни, а на членів сімей депортованих осіб – пільги, передбачені зазначеним Законом для членів сімей учасників війни.
Порядок надання статусу депортованої особи встановлюється Кабінетом Міністрів України при відповідному міжнародному співробітництві з Республікою Польща. Відповідні зміни внесуть до інших профільних законів.
Поіменне голосування від 24.09.2021 року
Документ як постійне нагадування про злочин
«Моя бабуся з холмщаків. Її з сім’єю виселили з рідної землі і відправили в товарному поїзді на схід України. Так бабуся з дідусем опинилися в Дніпродзержинську», – розповів журналістам Район.Історія народний депутат України IX скликання, член фракції політичної партії «Слуга народу» Вячеслав Рубльов, який і подав законопроєкт на розгляд Верховної Ради України.
Серед ініціаторів законопроекту були й інші волинські депутати: Валерій Стернійчук, Ірина Констанкевич, Ігор Гузь.
«Попри все, вони не втрачали надію повернутися на рідну землю і намагалася бути ближче до Холмщини. Так моя родина опинилася у Луцьку, – пригадує історію своєї бабусі пан Рубльов. – Я пам’ятаю її розповіді про те, якими були поневіряння переселенців (їх так називали), в яких нелюдських умовах їх перевозили і як було виживати без нічого, адже більшість нажитого добра лишилася на Холмщині. Схожа ситуація сталася і з кримськими татарами. Свого часу я мав можливість познайомитися із представниками цієї національної меншини і безпосередньо від них почути про ті страшні події, які супроводжували депортацію татар до Узбекистану».
Цей законопроєкт пройшов перше читання у Верховній Раді і його вже опрацювали в профільному Комітеті з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин. За словами нардепа, до другого читання надійшли 35 поправок і пропозицій, з яких 18 були враховані.
Важливо, що закон є продуктом багаторічної діяльності багатьох громадських організацій депортованих, аби цей злочин не став забутим.
На цей момент в Україні функціонують:
-
об'єднання «Закерзоння»,
-
Львівське суспільно-культурне товариство «Холмщина»,
-
Львівська обласна організація Всеукраїнського товариства «Лемківщина»,
-
суспільно-культурне товариство «Любачівщина»,
-
Львівське регіональне суспільно-культурне товариство «Надсяння»,
-
Тернопільське обласне суспільно-культурне товариство «Надсяння»,
-
Волинське обласне ветеранське громадсько-культурне товариство «Холмщина»,
-
Київське ветеранське правозахисне товариство депортованих українців імені Михайла Грушевського «Холмщина»,
-
Івано-Франківське обласне суспільно-культурне товариство «Надсяння»,
-
Івано-Франківське обласне громадське товариство «Бойківщина»,
-
Громадське об'єднання «Рівненське суспільно-культурне товариство Забужжя»
-
Суспільно-культурне товариство «Устріки».
Одним із них є Волинське обласне ветеранське громадсько-культурне товариство «Холмщина», яке започаткували в Луцьку 18 листопада 1990 року. Основною метою товариства є захист прав, обстоювання інтересів виселених етнічних українців та їхніх нащадків, відродження і збереження історичної пам'яті про малу Батьківщину.
Товариство неодноразово зверталося до Верховної Ради України, представників влади та дипломатів України та Польщі з клопотанням сприяти розв'язанню проблем, які виникли внаслідок примусового переселення українців зі своїх етнічних земель, зокрема надати належну історичну та політико-правову оцінку, прийняти Закон України, який би надав переселеним українцям статус депортованих, а також передбачав соціальний захист, відшкодування за завдані моральні та матеріальні збитки.
У 2003 році «Холмщина» разом з іншими громадськими об'єднаннями депортованих етнічних українців добилися внесення доповнень до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до яких, особи, яких переселили на території УРСР з Польщі та інших держав після 9 вересня 1944 року, отримали статус учасника ветерана-війни і змогли користуватися визначеними у цьому законі пільгами.
«Я вважаю, що ми повинні прийняти закон про депортованих. Ми з колегами хочемо аби цей документ став постійним нагадуванням кожному з нас про ті страшні сторінки історії українського народу, щоб про депортацію пам’ятали внуки і правнуки і переказували своїм дітям», – додає депутат.
Матеріал опублікований в рамках проєкту «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України», що впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
