Тернисті дороги сім'ї Томюків: Королівка-Коломия-Діброва-Камінь-Каширський

31 Грудня 2019, 18:59
3536

Наприкінці Другої світової війни для українців Закерзоння складалися важкі життєві обставини: у вересні 1944 року Польський комітет національного визволення  та уряд УРСР  підписали угоду про евакуацію українців із території Польщі, а поляків  –  із  західних областей УРСР.

Цьогоріч минають 75-ті роковини з початку депортації   примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.

Чи торкнулися ці події камінь-каширців та що розповідають про них наші земляки читайте далі.

Ніна Олександрівна Томюк (у дівоцтві – Билінська) народилася в с. Перевісся Мацеївського тепер – Турійського району в 1940 році. Навчалася в Горохівському сільськогосподарському технікумі, тоді ж познайомилася із майбутнім чоловіком Миколою Томюком. Він розказував про своє життя, долю рідних і про село Королівку Влодавського повіту, що в Польщі, де народився.

Ніна Томюк (Зліва) з подругою. Під час навчання у Володимир-Волинській школі бухгалтерів. 1962 р.
Ніна Томюк (Зліва) з подругою. Під час навчання у Володимир-Волинській школі бухгалтерів. 1962 р.

Королівка (Королювка) розташована на крайньому східному порубіжжі Польщі, в шести кілометрах від Влодави.

На початку минулого століття Влодавський повіт Холмщини належав до тих земель, де історично проживало найбільше українців у межах Польщі.

... Томюки, як й інші односельчани, жили усталеними традиціями, займалися господаркою, разом збиралися на свята, відпочивали й училися, тобто, було все, як годиться. У сім`ї підростало двійко діток: донька Марія й син Микола, народжений 1930 року.  Іх батько Василь займав у житті села активну позицію, завжди виявляв проукраїнські переконання.  Він добре знав про обставини, що наближалися й були неминучими, і разом із односельчанами намагався перешкодити цьому.

Ніхто і не думав зриватися з обжитих місць і залишати свою землю. Люди планували подальші справи, готувалися до польових робіт, а  Томюки-от ще й настаралися дерева на хату й мали намір розпочати нове будівництво.

... Це сталося ввечері на свято Введення Пресвятої Богородиці. Зранку селяни були в храмі Божому, а по обіді зібралися на вечорниці, аби почути якісь новини, обговорити їх та просто погомоніти. Коли стемніло, до хати ввійшло кілька поляків і наказали чоловікам вийти на вулицю. Серед них був і Томюк Василь.

Наступного ранку чоловіків знайшли вбитими в лісі поблизу села, не було тільки Томюка. Де зник чоловік  – ніхто не сказав. У родині й дотепер не знають, де він подівся.

«Чоловік не один раз їздив у Королівку, розпитував людей, намагався дізнатися про долю батька, але нічого не добився. З тим так  і жив», – розповідає Ніна Олександрівна.

Згодом розпочалось вимушене переселення. Жителів Королівки виселяли у Станіславську (тепер Івано-Франківську) область.

Загалом, на 1944 рік у Влодавському повіті проживало 26 751 осіб, що були українцями; це складало 29,5 % від усього населення. Переселення українців з територій Підляшшя, Холмщини, Лемківщини та Надсяння  розпочалося в жовтні 1944 року і тривало до серпня 1946 року. У цілому, з Влодавського повіту було депортовано 25030 чол., тобто 93,4% всього українського населення.

То був дуже важкий період: люди залишали облаштовані помешкання, нажите роками добро, землю, дорогі серцю місця. Їм виділяли обмаль часу, аби спакувати найнеобхідніші речі, взяти дещо з одягу й  харчі на дорогу. Діти й старші люди їхали на підводах, інші – йшли пішки.  Худобу теж гнали з собою, бо на чужині то була запорука виживання.

Томюки – мати, бабуся й двоє дітей – потрапили в Коломию. Коломийських поляків вивозили в Польщу, а на їх місце заселяли українців із Польщі, зокрема – з Влодавського повіту.

Читайте також: Царська корона волинських німців: пам'ять про сусідів

Та прибульцям у Коломиї не були раді. Їх звинувачували, що ті заселяли чужі помешкання й користувались чужими речами. Навіть колодязі закривали і переселенці змушені були їздити аж за 10 кілометрів і набирали воду в бочки.

Томюки довго не затримались у Коломиї і переїхали на Волинь у село Діброву на Любешівщині до родичів, котрі ще до війни  купили в селі землю і пережили трагічні події воєнного часу. Та й тут було не краще, адже ж поселилися в курній хаті, а весь реманент і худобу було сконфісковано в колгосп, який саме почали  організовувати.

Читайте також: В’язниця «Штазі» в Берліні: «Люди тут божеволіли…»

Згодом сім`я перебралася в Камінь-Каширський: по Торговій купили половину хати й почали облаштовувати родинне життя. Однак, та радість була не довгою.

«Улітку 1950 року на приміщенні райвиконкому хтось вивісив синьо-жовтий прапор», –  розповідає Ніна Олександрівна.

Микола Томюк потрапив у поле зору підозрюваних. 15 липня був арештований, а в листопаді засуджений за двома статтями КК УРСР – за «антирадянську пропаганду й агітацію» та за «недонесення органам влади про контрреволюційні злочини».

Читайте також: Бандера не герой, а УПА – бандити. Журналісти викрили, як українцям видають карту поляка

Чоловік отримав вирок – 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. Відбував покарання в Заураллі. Лише в червні 1956 року був звільнений як «необґрунтовано засуджений» на підставі Постанови Комісії Президії ВР СРСР і в 1973 році реабілітований.

Микола Томюк (крайній справа) з друзями  на Заураллі. 1950-і роки
Микола Томюк (крайній справа) з друзями на Заураллі. 1950-і роки

Томюки виростили четверо дітей: три доньки й сина. Микола Васильович працював головним економістом в сільгосптехніці, інших організаціях Каменя-Каширського, завжди мав авторитет серед колег і містян,  а Ніна Олександрівна трудилася бухгалтером в міських установах.

Нині вона з внуками проживає в Камені-Каширському на вулиці Торговій.

Микола й Ніна (справа) Томюки.1964 р.
Микола й Ніна (справа) Томюки.1964 р.

Їхній будинок, до слова,  має цікаву історію: в роки німецької окупації він знаходився в межах гетто, а до війни в ньому проживав єврейський рабин.

Читайте також: Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

Ніна Олександрівна пригадує, як вони з чоловіком їздили в польську Королівку і він показував хатину, де народився:

«Ще дерево збереглось, що надбали на нову хату, але вже було непридатне, бо погнило від дощу... І ще стара хата стояла, як ми приїздили. Серед запустілого двору  – сумна, безлюдна, похилена… Таких хат-пусток на Закерзонні ще багато було, всі такі ж поруйновані, як і долі їхніх господарів…»

Наталія ПАСЬ, 

директорка Камінь-Каширського краєзнавчого музею

Коментар
Код блоку:
09/02/2023 Четвер
09.02.2023
08.02.2023