Спогади дисидента Валентина Мороза про підпільника Михайла Сороку

27 Березня 2024, 18:25
Михайло Сорока 1838
Михайло Сорока

Виповнюється 113 років від дня народження учасника національно-визвольної боротьби, багаторічного політичного в’язня ГУЛАГу, автора «Гімну Кенгірського повстання» Михайла Сороки.

Народився Михайло Сорока 27 березня 1911 року в селі Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині. Навчався в Тернопільській гімназії. Там вступив до «Пласту», а згодом в Організацію українських націоналістів. 

Від 1927 року навчався в українській гімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом на факультеті архітектури Празької політехніки, де здобув освіту інженера-архітектора. У 1937 році польська влада за підозрою у причетності до ОУН затримала і засудила Михайла Сороку на 5 років. 

Читайте також: Трупи, як снопи – в садах, на вулицях, городах: трагедія в Сагрині

Михайло Сорока
Михайло Сорока

Ув’язнення відбував у відомій польській тюрмі «Береза Картузька», згодом в тюрмах Ґродно та Станіслава. У Станіславській тюрмі познайомився з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за вбивство польського міністра. 

Катерина Зарицька. Джерело фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні
Катерина Зарицька. Джерело фото: Національний музей історії України у Другій світовій війні

Вийшовши після падіння Польської держави на волю, вони у 1939 році одружилися. Однак їхнє сімейне життя тривало недовго. У 1940-му за причетність до ОУН радянська влада заарештувала їх. 

У вересні 1941 року Катерина Зарицька в тюрмі народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. 

Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині

Михайло Сорока з сином Богданом, 1948 рік
Михайло Сорока з сином Богданом, 1948 рік

Михайла Сороку засудили на 8 років концтаборів ГУЛАГу. У 1947 році у Воркуті створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. 

За рік був звільнений та вирушив до Львова. Але через два місяці за завданням ОУН повернувся у Воркуту, влаштувався вільнонайманим топографом і продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах. У 1949 році Михайло Сорока повернувся до Львова.

В Україні Михайло Сорока відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Того ж року його заарештували радянські спецслужби, без суду та слідства відправили на заслання у Краснодарський край. 

Читайте також: Воркута-1953: повстанці вимагали звільнити всіх політичних в'язнів

Михайло Сорока серед друзів сидить у другому ряду четвертий зліва. Третій зліва біля М.Сороки адвокат Степана Бандери Володимир Горбовий. Тайшет, Іркутська область Росії. Джерело: УІНП
Михайло Сорока серед друзів сидить у другому ряду четвертий зліва. Третій зліва біля М.Сороки адвокат Степана Бандери Володимир Горбовий. Тайшет, Іркутська область Росії. Джерело: УІНП

У 1952 році Михайла Сороку звинуватили у створенні організації «ОУН-Північ» і засудили до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення. Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував навколо себе політв’язнів, проводив відзначення літературних, історичних та релігійних свят.

Через це його кожні два-три місяці переводили в інший табір. У 1954 році брав активну участь у Кенгірському повстанні політв’язнів. З початку 1960-х відбував ув’язнення в мордовських таборах, де 16 червня 1971 року помер від інфаркту.

Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

Михайло Сорока сидить справа
Михайло Сорока сидить справа

Урочисте перепоховання праху Михайла Сороки відбулося 21 вересня 1991 року у Львові, на Личаківському цвинтарі. Його поховали поряд з дружиною Катериною Зарицькою.

Читайте також: За що судили волинських шістдесятників

Спогади дисидента Валентина Мороза про Михайла Сороку

Я зустрів його у Мордовії, в політичному таборі, і був з ним навіть не два місяці. Мені пощастило: я зустрів цю людину.

Так буває нечасто – лиш кілька разів впродовж біографії, коли хтось або щось добудовує тебе. Михайло Сорока був саме з тих, що добудовував мене. Зустріч з ним, і спілкування з ним підняли мене на якийсь новий щабель.

Він був непомітним зовнішньо. Але я відразу зрозумів: він – інший. Ті, що сиділи з ним довгі роки, залишились чесними людьми. Та видно було, що вони дуже, дуже змучені. В них уже не було пружини. Подвиг Михайла Сороки полягав у тому, що він зберіг пружність особистості, не зважаючи на довгі, довгі роки вогкого тюремного холоду, який покриває шаром іржі. Пружина його «я» ніколи не ржавіла.

Читайте також: «Імперія розпадеться. Відділяться татари, башкири, Сибір. Кубань – ми заберемо»,  – останнє інтерв'ю Валентина

Валентин Мороз. Джерело: УІНП
Валентин Мороз. Джерело: УІНП

...Він розказував мені, що мав хворе серце – ще з дитячих літ. Одного разу його взяли з табору і раптом повезли, як то бувало звичайно в гулаг-системі. Повезли лісовою немощеною дорогою, у «воронку», серед літньої спеки. Могли посадити в середину «воронка», у більше приміщення. Але його навмисно посадили у тісний «бокс», метр на метр, де неможливо повернутися і нема чим дихати. Посадили навмисно, знаючи, що в нього хворе серце.

Михайло Сорока оповідав з усмішкою: «я сидів і думав: як виступить піт – серце витримає, буду жити».

І піт виступив.

Нарешті, 16 червня 1971 року, серце не витримало. Ми дізналися через кілька днів через свою тюремну пошту у Владімірській тюрмі, що Михайла Сороки вже нема. У в’язниці людина звикає багато до чого, в тому числі до факту смерти. Але цю смерть я ніяк не міг сприйняти як звичну. Хвиля за хвилею нагромаджувались у мені, наче вода в час повені, ці сплески образів; і поволі вирисувалася мелодія залізного серця. Так, у нього було хворе серце – з дитячих часів. Але він мав залізне серце.

І це написалося саме собою – поезія в прозі – Тверді мелодії. Я мусив берегти її від тюремної цензури. Я переписав її дрібно-дрібно в 1979 році, коли знав, що мене можуть раптом «висмикнути» і повезти в сибірське заслання – а його, згідно з вироком, було 5 років. Двічі забирали в мене ці питаннячка; я переписав утретє – ... і вивіз! Тільки не в Якутію, як сподівався. Не було там Циганки, там я опинився 27 квітня 1979 року із «Твердими мелодіями».

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

Тверді мелодії

Чистій пам’яті Михайла Сороки — присвячую

Несемо горді, твою домовину, і в нашому кроці — залізо.

Над могилою кошового не плачуть. Такі, як ти — поза межами плачу, поза межами болю, і узвичаєне слово «скорбота» — не для них. Ти не вмер. Ще за життя ти став монументом; до нього ішли торкнутися, аби відчути силу. Між такими був я.

Над Україною — чорний орел: везуть кошового. Давно вже мало не битися твоє серце — за законом живих, — а воно все билось. Залізне серце виковує для себе власні закони. Мусимо жити — ним рухав Наказ. Не могло не битися — ти був серцем громади. Ти був кошовим. Давно відрахувала зозуля твої роки, а ти все жив, і жив — поза межами часу — і беріг у грудях залізне серце. Не відав, кому передати.

Де віднайдуться груди, яких би воно не пропалило?

Де віднайдуться руки, годні носити кам’яну вагу?

Ти був кошовим. І стояв твій кіш за Дунаєм, під чужими зорями. І там, на далекій далині, під холодними вітрами ностальгії падали найвищі. А ти підпирав їх залізним раменом, бо ти — кошовий. Багато впало б, якби не твоє залізне рамено. Кошовому — важче, ніж гетьманові. Навіть у Великому Лузі, на рідній землі. Денно й нічно — серед людей, раптом дуже сильних, і раптом дуже слабих, як гірська річка, що живиться від дощів і не відає середини: то загрозливо гуркоче буйним багатоводдям, то безсило пропадає на мілинах, серед сухої ріні.

Ти знав, як бути кошовим. Ти був для того, щоб вести. І зробили тебе кошовим не люди, а голос Наказу. Бо люди недовго кланяються кумирам, що їх понаставляли самі. І у великий мороз, і в люте бездощів’я джерела твої дихали рівним пульсом — силою Вождя. І сила їх родиться не з дощу. Ти не залежав від погоди, і через те був — Вождь.

Ми, що явилися з університетських лав, багато знали про мудрість і за її критерієм цінували все на світі. Лиш ми не відали, що значить — сила. Ти переплутав наші критерії. Ти чимось різнився від загалу, і ми не могли розпізнати, чим, бо школа, принесена з університету, аж ніяк не відводила для тебе місця у першому ряді. Ми зобачили Вождя, і не знали, що то, бо у світі, з якого ми вийшли, вождів не було. Там були погоничі, а ми гадали, що вождь і погонич — то сіямські браття, і щиро ненавиділи їх. Ти проказав нам слово Вождь очищеним від бруду, і воно задзвеніло нам, як тисячу літ не вживані гуслі. Ми принесли до тебе золоті серця. Лиш ми не відали про залізне серце, бо світ, з якого ми вийшли, не володів залізними серцями. Там було царство омертвілих сердець, і ми звикли вірити, що залізне серце — то іржаве серце, і щиро їх ненавиділи. Ти показав нам залізне серце, омите від іржі, і перший раз ми повірили, що залізо може світити ясніш від золота. Грубошкіра долоня не була для нас раритетом, та при ній все бачили грубошкіру голову, і міцно затямили, що то невіддільне: грубошкірі долоні — і грубошкірі голови. О, цього не забракло в нашому світі: долонь, покритих мозолями. Ціла реальність наша — то була якась дерев’яна симфонія, з мозолями на місці дієзів і ключів. І кожен раз, як дітям чогось забаглося — їм показували дерев’яні пальці. І кожен раз, як вони хотіли бачити — їм затуляла світ дерев’яна долоня. Ми питали, а нам не вміли відповісти, і ховались за натруджені руки. Мозолі замінювали все. Мозолі замінювали все — тяжкі волячі загрубілості, натерті дерев’яним ярмом на дерев’яній шиї. І вже забулось у тяжкій дерев’яності, що то від ярма.

Волячі шиї бувають дужими. Гарними — ніколи.

А ти мав гарні руки. Ти мав гарні мозолясті руки — руки борця, і вони подобались нам, хоч були з мозолями.

Мозолі бувають гарні, — лиш не від ярма.

І все було не так, як ми рихтували. Все у твоєму світі видавалось дуже твердим, — зато, що руки наші були м’якими і не годні були тримати.

Все у твоєму світі видавалось грубим, — як людині, що виховала смак на бароковому розмаїтті, надто грубою видається важка монументальність надзбручанського ідола. Ми багато знали, та на долонях наших не було твердої шкіри. Ми багато знали, і нам уявилося, що знання наші — то тверезий підмурівок. Час вивіяв пір’я — лишилася гора відламків на дворі корчми. Їх поназносили випадкові гості. До гурми тієї кидали,хто хотів, і чого хотів; а наша хата — корчма, — у якій всі, хто хоче, плюють на підлогу, і наша душа — як наша хата. І вже ми знали, що підмурівку нема, і що ерудованість наша — то всього лиш величезний склад іржавого брухту, який мусимо перетопити, яби вийшов твердий моноліт. Потрібно серця, у якому плавиться залізо — а ми його не мали. Потрібен вогонь — а ми не могли загорітися. Ми тільки дивилися на купу відламків, і носили ще. Але то вже — без радості.

Ми підійшли до якогось бар’єру і мусіли йти далі, а далі був — вогонь. Мусіли увійти, як герої Едди, до середини кола, у світ гартованих, сильних і дзвінких, де царює Одін — войовничий Бог богів. І ми бачили ясно, що хитрування з собою не допоможе, бо вогонь круглий, а світ сильних — там, посередині кола. До світу сильних одна дорога: через вогонь.

Ми шукали тебе — віддавна. Навіть не вірячи, що ти можливий — і шукали...

Зрив до польоту — мусиш розігнатися на твердій дорозі.

То були наші мандри до живої води. Передчуття казало, що прийде Хтось, і викреше силу, аби нас запалити. І що мусили збагнути ще одну, найвідвертішу мудрість: азбуку гарту.

А ви, холодні, з дерев’яним чолом — не радійте! Ви добре знали, що найтяжча ноша — то бруд, і що діти надривають ноги, заким вилізуть на чисте, коли їм залишається у спадок брудна дорога від батьків. Ви все подарували б йому, аби він дозволив нарисувати на сумлінні одну-єдину пляму. Бо найдорожчий спадок, — ви добре знали! — це ті, що відходять чистими, і лишають чисту дорогу по собі.

А він, дужий і тяжкий, врізався в нашу свідомість метеоритом, що прилетів невідомо звідки.

Ти відійшов.

Ти відійшов у білих одежах, як Святослав.

Велика заграва на поминальній учті горіла дужими стовпами, і з неї вихоплювались до сонця золоті орли.

Великий вогонь на твоєму святі гоготів дужими крильми, і з нього виривались до сонця білі коні, присвячені богам.

І ми, молоді, простягали руки, щоб загартувати їх — а вони стали твердими, наче з діяманту. І ми, молоді, простягли мечі, а вони задзвонили ясно, і вже ми відали, що значить — золота зброя. А потім ми перейшли крізь ватру, з мечами і з кіньми, і вийшли, оновлені на тамтому боці. І заговорила з нас душа вогню, і проказали клятву, а Богом своїм нарекли вогонь — чистий вогонь на Івана Купала, і той весняний, у якому Гуцули наші переганяють худобу, і переходять самі. Ми напилися із Святославових джерел, і нам задзвеніла розкішна музика: «Іду на ви!»

«Я не люблю тебе, Беркуте, за те, що маєш серце люте».

Але орел — то просто дужий; не його вина. Дужий, — бо має силу. І доки житимуть орли на світі, — не замовкне здоровий голос: «Іду на ви!»

— Бо сила не любить сохнути без ужитку;

— бо щось не може бути нічим;

— бо найсолодшу на світі музику родить тверде залізо.

Відгоріли великі заграви на поминальній учті; звіявся білий дим від твойого тіла, як Святославове корзно, а серце твоє не гасло — неопалиме, невмируще — і ми відшукали його на попелі. І б’ється воно тисячу літ, від сивого прачасу, де князем — легендарний Бож, і зупинитись не владне; і мусить шукати грудей, яких би воно не пропалило; і мусить шукати долонь, годних видержати кам’яну вагу.

Мусить! — бо щезає народ, як ніхто не вміє носити залізне серце; бо гнівається, Бог і забирає меча в безсилих, що не годні двигати ним.

Сипали шапками чорну українську землю на твоєму гробі... і вже час рушати. Підоймем на крісах, як благословення, твоє залізне серце. Знаємо вже, що то великий тягар. Але ти навчив нас великого маєстату; дуже тяжкого, як усі нараз камінні хрести на світі — маєстату твердости.

Роки гарту не минулися дармо.

Маєм уже гартовані долоні.

Приймаємо з рук твоїх залізне серце. (138).

 

Владімірська тюрма, 1971-1972 Валентин МОРОЗ

Коментар
18/04/2024 Четвер
18.04.2024
17.04.2024