За що судили волинських шістдесятників
-
-
>
-
>
-
>
2614
У Галузевому архіві Служби безпеки України зберігається 8-томна справа про засудження радянською владою волинян Дмитра Іващенка та Валентина Мороза. У справі багато й інших фігурантів з Волині, Львівщини, Івано-Франківщини, Київщини. У ній також чимало фотокопій самвидаву, вилученого у волинських шістдесятників. Цікаво, що вилучені матеріали, тематично пов’язані з українською літературою та історією, й сьогодні лишаються актуальними й цікавими. То що ж це за твори, за які судили Дмитра Іващенка, попри його численні бойові нагороди, здобуті в боротьбі з нацистами під час Другої світової війни?
«У розмовах з Іващенко мені подобалося, що він багато читав художньої літератури. Однак із його розмов про літературу, про молодих письменників я зрозумів, що Іващенко надто багато приділяв сучасній українській літературі, з надмірною похвалою відгукувався щодо молодих поетів Драча, Симоненка, Вінграновського, Ліни Костенко, підносячи національну гордість на перший план. Я б сказав, надто українізував все це, що межувало з націоналізмом…», – засвідчив на допиті колишній студент, а згодом і друг сім’ї Іващенків Георгій Юхимчук.
З наведеної цитати виходить, що викладач, родом із Полтавщини (народився 8 листопада 1919 року у Шишаки Хорольського району), українізував західняків. Але саме життя зробило його свідомим українцем, бо ще дитиною пережив Голодомор. Любов до навчання привела у 1938 році на філологічний факультет Одеського державного університету ім. Мечникова. Але невдовзі Дмитро Іващенко став учасником Другої світової війни, за боротьбу з нацистами нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Кенінсберґа», «За перемогу над Німеччиною».
Детальніше про своє життя розповів Дмитро Полікарпович в автобіографії, що була, очевидно, знайдена у його паперах і долучена у кримінальну справу.
Після війни у 1946 році Дмитро Іващенко відновив навчання в університеті та переїхав вчителювати в Луцьк. На волинській землі сам рятувався від голоду і надсилав допомогу рідним на Полтавщину. Одружився зі вчителькою Вірою Мисан, з якою разом працювали у луцькій школі № 3. Його дружина, учителька української мови, була однією з найкращих педагогів області, її методиками викладання цікавилися освітяни усієї України. Саме завдяки зусиллям Віри Іващенко у Луцьку було організовано перший в місті музей Лесі Українки.
З 1954 р. Дмитро Іващенко викладав на кафедрі української мови та літератури Луцького педагогічного інституту. Свої лекції він читав без конспекту. Флегматичний та замкнутий у собі, Іващенко мав неабиякі педагогічні здібності та високий авторитет серед волинського студентства. На початку 1960-х років він зацікавився творчістю молодих поетів-шістдесятників та проблемами відродження української національної ідеї. Зокрема, під час робочих поїздок до Львова у 1962 р. викладач поповнив свою записну книжку кількома неопублікованими віршами Івана Драча.
Значно вплинула на формування світогляду Іващенка його участь у лютому 1963 р. у київській конференції з питань української мови, на якій учасники звернулися до органів влади УРСР з вимогою надати українській мові статус державної. Особливе захоплення в Іващенка викликали поезії та щоденник Василя Симоненка, з яким він був особисто знайомий.
Дмитро Іващенко вважав, що у людях потрібно пробуджувати почуття особистої, громадянської та національної гідності, популяризувати українську культуру і літературу. Саме тому він створив у Луцьку Клуб поетичного слова, який став місцем поширення поезії українських шістдесятників. У нього входили студентки Анатолія Панас, Олеся Ковальчук, Мирослава Герасимович, Марія Мельничук, поет Кость Шишко та інші.
Збиралися на квартирі Дмитра Іващенка у центрі міста. У 1964 р. новим лідером Клубу став уродженець Горохівщини, викладач Луцького, а згодом Івано-Франківського педінституту Валентин Мороз. Він був блискучим публіцистом і мав хист лідера, тож невдовзі культурницький клуб перетворився на неформальний дисидентський гурток. В.Мороз взяв на себе функції постачання забороненої літератури до Луцька, а Д.Іващенко займався її розмноженням, виготовленням фотографованих та друкованих копій.
Протягом 1964 – першої половини 1965 рр. Іващенко і Мороз налагодили тісну співпрацю з київськими та львівськими шістдесятниками і дисидентами. Контакти гуртка з Київським Клубом творчої молоді здійснювалися через викладача Луцького педагогічного інституту Стефана Забужка, який спілкувався із Євгеном Сверстюком.
За посередництва С. Забужка, влітку 1964 р. організовано зустріч Є.Сверстюка з членами луцького гуртка на квартирі Д. Іващенка. У червні-липні 1965 р. через С. Забужка Д. Іващенко отримав від Є. Сверстюка книги самвидаву, видані у мюнхенському видавництві «Пролог» «Сучасна література в УРСР» І. Кошелівця та «Україна та українська політика Москви» М. Прокопа.
Першою книжкою для прочитання і розповсюдження копій була книжка Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР», видана в 1964 р. у Нью-Йорку. Цікаво, що у цій книжці є й характеристика появи в українській літературі шістдесятників.
Він перефотографував усі 400 сторінок фотоапаратом «Мир». З п'яти фотоплівок, які пішли на цю роботу, навесні 1965 року видрукувано п'ять екземплярів книжки розміром 9 на 13 см. Кожну книжку Дмитро Іващенко власноруч переплітав і виготовляв палітурку.
Надалі із самвидавними матеріалами ознайомлювалися інші члени гуртка, які своєю чергою їх поширювали серед знайомих. Так, отримав примірник копії книжки Кошелівця і луцький поет Кость Шишко. Він був враженим від прочитаного і поділився своїми думками з працівниками Волинського краєзнавчого музею, майбутніми відомими волинськими письменниками Іваном Чернецьким та Йосипом Струцюком. За це їх також згодом допитували у КДБ.
За ініціативою В.Мороза, учасники луцького гуртка активно поширювали самвидавну літературу серед своїх знайомих у Волинській, Рівненській, Тернопільській, Житомирській, Львівській областях і у Криму. Зокрема, Д.Іващенко протягом весни 1965 р. виготовив п’ять саморобних друкованих та переплетених книжок із забороненими цензурою віршами поетів-шістдесятників і самвидав ними статтями – своєрідні хрестоматії антирадянських матеріалів. Через своїх студентів він передав ці книжки читати «з рук у руки» по Україні.
Читайте також: Засновнику Української гельсінської спілки на Волині Миколі Коцу виповнилося б 92 роки
У 1964-1965 рр. КДБ організувало прослуховування квартири сім’ї Д.Іващенка в Луцьку і В.Мороза в Івано-Франківську. 1 вересня 1965 р. Івано-Франківське управління КДБ відкрило кримінальну справу щодо В.Мороза, а Луцьке – щодо Д.Іващенка. Формально їхні справи об’єднали 25 листопада 1965 р., але всі слідчі дії в Луцьку та Івано-Франківську відбувалися узгоджено та синхронно.
Арешти дисидентів відбулися одночасно – 1 вересня 1965 р. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. Серед вилучених творів, які дисиденти активно поширювали, слідчі особливу увагу приділяли аналізу статті Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським», але автора її вони тоді ще не знали.
Читайте також: «Імперія розпадеться. Відділяться татари, башкири, Сибір. Кубань – ми заберемо», – останнє інтерв'ю Валентина Мороза
Слідство тривало три місяці. На Волині відбулося 18 обшуків на квартирах шістдесятників, відтак гурток перестав існувати. Після арешту Мороза та Іващенка влада розпочала ідеологічно-адміністративний терор проти їх найближчих соратників, друзів і знайомих. На Волині організовано численні збори трудящих, які «одностайно засудили дії націоналістів та антирадянщиків».
Після слідства В.Морозу і Д.Іващенку 10 вересня 1965 р. висунули обвинувачення за ст. 62 ч.І Кримінального кодексу УРСР – «агітація або пропаганда, проведена з метою підриву чи ослаблення радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів».
У кінці листопада 1965 р. до луцького СІЗО привезли В.Мороза. Кримінальну справу Д.Іващенка і В.Мороза слухали в Луцьку – у відкритому судовому засіданні 17-20 січня 1966 р. Це був перший судовий процес над українськими дисидентами, заарештованими під час хвилі арештів 1965-1966 рр.
20 січня 1966 р. Волинський обласний суд виніс вирок волинським шістдесятникам. Під час обрання міри покарання суд мусив врахувати, що Д.Іващенко брав участь у бойових діях Другої світової війни і мав нагороди. В.Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму, а Д.Іващенка на два роки. Невдовзі дисидентів відправили у мордовські виправно-трудові табори.
Після звільнення з радянських концтаборів Дмитро Іващенко не мав дозволу вчителювати в Луцьку. Він 10 років працював у селі Поромів Іваничівського району на Волині, потім повернувся в Луцьку школу № 3. Вийшовши на пенсію, ще сім років учителював у глибинці Полісся – у селах Камінь-Каширського та Ратнівського районів.
Радянська влада переслідувала подружжя Дмитра і Віру Іващенків аж до часу проголошення незалежної України. Лише в роки незалежності Дмитро Іващенко вчителював у гімназії №21, потім був керівником літературної студії «Первоцвіт». Також викладав у Волинській духовній семінарії, Луцькому училищі культури і мистецтв.
Дмитро Іващенко відійшов у вічність 12 липня 2004 року, похований на міському цвинтарі в с.Гаразджа біля Луцька. Його дружина Віра померла 25 квітня 2007 року.
Читайте також: 55 квартал: ким був Дмитро Іващенко, на честь якого назвали вулицю
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
