Три С: Володимир Сосюра, Василь Симоненко і Василь Стус об'єднані самвидавом
-
-
>
-
>
-
>
11729
У січні українці традиційно вшановують пам’ять поетів Василя Стуса, Василя Симоненка та Володимира Сосюри.
Окрім народження в один місяць, їх поєднали любов до України, репресії радянської влади і самвидав – популяризація їхніх творів у самостійному виготовленні та поширенні (переважно надрукованому на машинці) серед людей, які ставали читачами недозволеної, підцензурної літератури.
За прочитання та поширення цих творів радянська влада засуджувала до ув’язнення на 7 років і заслання у Сибір на 5 років за статтею 62 частини І Кримінального кодексу УРСР: «агітація або пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів».
Переслідування за «Любіть Україну»
Уродженець міста Дебальцево поет та письменник Володимир Сосюра багатьом подобається як автор поеми «Любіть Україну». Цей твір досі люблять і вчать на пам’ять. Він приніс славу поету, але й великі політичні переслідування у 50-х роках ХХ століття, адже радянська влада затаврувала його як «націоналістичний».
У жовтні 1942 році, перебуваючи з літературними виступами у Москві, Володимир Сосюра домігся аби його залишили працювати в Українському радіокомітеті та в Українському партизанському штабі.
Щоб задовільнити вимоги письменника, у 1943 році його направили в Політуправління фронтів, які вели бої за Україну. Як звичайний військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини», поет бував на фронті, зустрічався з солдатами, читав воїнам нові вірші, а головне – писав нові щирі патріотичні твори.
Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі
Після імпровізованого літературного вечора артилеристи однієї батареї назвали на його честь гармату; між іншим, та гаубиця дійшла аж до Берліна. Більше того, хтось із невідомих українців вивів на стіні Рейхстагу прізвище… Сосюра.
Восени 1943 року Володимир Сосюра повернувся в Київ. Публіцист Олександр Рудяченко описав період створення поезії «Любіть Україну»:
«На зруйнованому Хрещатику, поруч із літературними побратимами – Андрієм Головком, Петром Панчем та іншими – у збляклій гімнастерці колишнього військового кореспондента виголошував патріотичні вірші полковник Володимир Сосюра. Не гребуючи простою фізичною працею, після імпровізованого літературного полудня поет ставав до буденної роботи – він розбирав завали зруйнованих будинків, носив цеглу, робив сплюндрований Київ одвічним Києвом. Коли з руїн допомагаєш Батьківщині звестися на ноги, про що можеш написати? На одному диханні, за вечір, по прибутті до зруйнованого Києва у 1944 р. були написані рядки “Любіть Україну”».
Вже за кілька днів твір опублікували газети «Київська правда» і «Літературна Україна». Невдовзі «Любіть Україну» переклали російською, поезія з’явилася друком у Ленінграді та Москві.
У післявоєнний період у Кремлі всі воєнні заслуги Сосюри забули й розпочали кампанію цькування письменника за волелюбність, бо побачили загрозу в любові до України більшу, ніж любов до комуністичної партії.
Вже 2 липня 1951 року у статті «Проти ідеологічних перекручень у літературі» за підписом першого секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича у газеті «Правда», – центральному друкованому органі Комуністичної партії Радянського Союзу, опублікували різку критику одного-єдиного поетичного твору Сосюри «Любіть Україну».
Високопоставлений чиновник, який у 1932-му був одним із організаторів Голодомору, написав:
«Вірш В.Сосюри “Любіть Україну” викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору. Скажімо, Петлюра, Бандера і тому подібні».
Ця публікація стала стартом для цькування письменника.
Дослідник творчості Володимира Сосюри Володимир Капустін у літературній розвідці «Судили... за любов» зазначив:
«3 липня 1951 р. редакційну статтю “Правди” передрукували всі республіканські газети, а наступного дня – всі обласні й міські органи союзних республік. Ні, не лише опублікували, але й організували обурені листи-відгуки на цю статтю. Скрізь засуджувалася творчість українського поета. Лізли зі шкури один перед одним писаки, вишукуючи дошкульні слова на адресу українського лірика. Як могли, так і обливали брудом. Каялася… “Літературна Україна” – за те, що надрукувала “слабкий” вірш Володимира Сосюри. Зламаний через партійне коліно журнал “Вітчизна” в липневому номері за 1951 р. стверджував: «У вірші Володимира Сосюри відсутній образ, дорогий для кожного справжнього патріота, – образ нашої соціалістичної Батьківщини, Радянської України...»
Починаючи з 30 липня 1951 року, під наглядом працівників управління пропаганди й агітації ЦК КП(б)У IV Пленум Правління Спілки письменників України чотири дні (!!!) обговорював… один вірш Володимира Сосюри.
У інших республіках СРСР також розпочали шукати й цькувати у пресі письменників за прикладом гонінь на Володимира Сосюру. Це була така собі державна цензурна «профілактика» волелюбності. Володимир Сосюра згадував:
«І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації!.. – і навіть у всесоюзному – шукали в кожній республіці свого “Сосюру” – ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив “Любіть Україну”, мені не вірили і били до самозабуття. Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру): “За який націоналістичний гріш ви продалися?” Андрій Малишко вмістив у газеті “Радянська Україна” підвал, у якому “доводив”, що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні “був не з нами”. Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером на мій арешт. І Малишко теж робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь критики від себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика».
Радянські патріоти-бібліотекарі та трудівниці книгарень у поетичних збірках Сосюри склеювали аркуші з віршем «Любіть Україну», а часто просто сумлінно вирізали сторінки з «націоналістичним» віршем.
А у народі тим часом з’явилася пародія на ганебну кампанію цькування улюбленого співця: «Любіть Україну, як хочте любіть, / Як вітер, як трави, як води, / Та тільки мовчіть і про це не кажіть, / Бо вб'ють вас при першій нагоді».
Два роки літературного паплюження поета і всіх його творів, п’ять років не друкували його книжок– усе могло завершитися ув’язненням у ГУЛАГ, звідки у 1956 році повернулася його друга дружина Марія.
Читайте також: Микола Куліш, якого нам заборонила Москва
За словами Володимира Сосюри, лише вчасний потиск руки незнайомого перехожого «втримав мене від божевілля або самогубства». У 1958 році він пережив перший інфаркт, у 1965-му другий. 8 січня 1965 року поет відійшов у вічність.
Сила правди віршів Симоненка
Не менш відомими та улюбленими у читачів самвидаву стали вірші поета-шістдесятника Василя Симоненка родом з Полтавщини.
Особливої слави здобули поетичні твори про Україну «Задивляюсь у твої зіниці» (1962), де є рядки: «Ради тебе перли в душу сію,/ Ради тебе мислю і творю.../ Хай мовчать Америки й Росії,/ Коли я з тобою говорю», а також «Лебеді материнства» (поч. 60-х) зі словами: «Можна все на світі вибирати, сину,/ Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Навесні 1960 року в Києві засмнували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші.
Читайте також: «На полі чести ніколи не людно», – Євген Сверстюк
Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків.
Тоді вперше було відкрили місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах. Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол.
За м’яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт... Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні.
Читайте також: Злочини комуністичного режиму: таємна спецділянка НКВС у Биківнянському лісі
Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті.
Такого зухвальства радянська тоталітарна система простити не змогла – за Симоненком встановлюється чекістський нагляд. Його першу поетичну збірку «Тиша і грім» (1962) цензурують і правлять по-своєму.
Зокрема, «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!».
Письменник-шістдесятник Євген Сверстюк згадував, що під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка:
«Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії... », «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», – констатував Євген Сверстюк.
Читайте також: За листівки з віршами Симоненка засудили до концтаборів: історія волинянина Миколи Коца
У 1962-му друзі поета довідалися про його поганий стан здоров’я – рак нирок. Автор книжки «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники» Радомир Мокрик зауважив, що багато хто з дослідників, пов’язують агресивний розвиток хвороби із випадком, що трапився на вокзалі в Черкасах більш як за рік до його смерті.
За свідченням його друга Василя Онойка, опублікованими у 1992 році, Василя Симоненка по-звірячому побили міліціонери у відділку в Смілі, куди його привезли чомусь із Черкас. Василь Симоненко розповів товаришу:
«Чим били – не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку».
У Смілу за 30 км поета привезли з Черкас. Колега Василя Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко описував події так:
«На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за 15-20 хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення».
На думку Радимира Мокрика, побиття поета пов’язують із його пошуками місць масових розстрілів у Биківні, бо ці події відбулися в один період: «Серед друзів Симоненка неважко знайти людей, які переконані в тому, що радянська система в такий спосіб покарала його за активну громадянську позицію».
Саме після цієї «зустрічі з владою» в поета починаються проблеми з нирками, що й стало причиною смерті. 13 грудня 1963 року Василь Симоненко помер.
«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», – зауважив Євген Сверстюк.
Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, який зробив Іван Світличний в останній приїзд поета до Києва.
Згодом Петро Засенко поїхав до мами Симоненка і переписав неопубліковані вірші, які включив до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ.
Після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.
Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка за кордоном. В газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка.
У 1965 році в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі.
«Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, – жалілася вона потім Петрові Засенку. – Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки – часто передають – та так, наче набалакаюся із ним...».
Читайте також: Пам'яті вбитих у Сандармоху: письменника Валер'яна Поліщука розстріляли за доносом
Волинський самвидав
У 1964-му – першій половині 1965-го року в Луцьку діяв Клуб поетичного слова, який заснував викладач Луцького педінституту Дмитро Іващенко. Клуб став місцем поширення поезії українських шістдесятників, які збиралися на квартирі Дмитра Іващенка у центрі міста.
З 1964 року новим лідером Клубу став уродженець Горохівщини, викладач Луцького, а згодом Івано-Франківського педінституту Валентин Мороз, який перетворив його із культурницького клубу на неформальний дисидентський гурток.
Валентин Мороз взяв на себе функції постачання забороненої літератури до Луцька, а Дмитро Іващенко займався її розмноженням, виготовленням фотографованих та друкованих копій. У подальшому із самовидавними матеріалами ознайомлювалися інші члени гуртка, які своєю чергою їх поширювали серед знайомих.
Читайте також: За що судили волинських шістдесятників
Протягом 1964 – першої половини 1965 років Іващенко та Мороз налагодили тісну співпрацю з київськими та львівськими шістдесятниками і дисидентами. Контакти гуртка з Київським клубом творчої молоді здійснювалися через викладача Луцького педагогічного інституту – Стефана Забужка, який спілкувався з Євгеном Сверстюком.
Серед самвидавних творів волинських шістдесятників вірші Володимира Сосюри «Любіть Україну», «Два Володьки», уривок із поеми «Мазепа» і твори Василя Симоненка: «Україні», «Україна», «Пророцтво 17-го року», «Я», «Суд», «Курдському братові», «Перехожий», «Уривки зі щоденника», а також твір «Відповідь матері Василя Симоненка Щербань Г.Ф.» за підписом «Симоненкове покоління».
Читайте також: «Імперія розпадеться. Відділяться татари, башкири, Сибір. Кубань – ми заберемо», – останнє інтерв'ю Валентина Мороза
В останньому йшлося:
«Ми розуміємо, здогадуємося, що Вас присилили написати цього листа… У листі до ЦК Ви обурились тим, що твори Вашого сина пішли по руках, що вони перелетіли кордони, межі… Якщо їх видають, читають по всій землі, то значить - в них є велика сила правди. Це дуже добре, Ганно Федорівно, що твори Вашого сина попали за кордон. Бо тут їх спалили б, як палять твори тепер інших письменників…».
«Василь Стус – живе втілення національного духу»
«Зі смертю Василя Симоненка скінчився етап що його поіменовано шістдесятництвом», – записав у щоденнику кінорежисер Лесь Танюк.
Радомир Мокрик у своїй книжці пише, що Василь Стус, коли дізнався про смерть Симоненка, сказав: «Замордували хлопця, замордували…»
На зламі 1963-1964 років радянська цензура настільки посилилася, що твори шістдесятників «бракували» й не давали до друку. 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».
Читайте також: По всій Україні та за кордоном проходитиме Стус-Фест
Після виступу режисера, літератор Іван Дзюба зі сцени повідомив глядачів, що сьогодні відбуваються масові політичні арешти української інтелігенції і молоді у Києві, Львові та інших містах. На сцені виникла штовханина і Івана Дзюбу відтіснили від мікрофона, в залі увімкнули сирени.
В’ячеслав Чорновіл підвівся у залі та закликав встати тих, хто проти свавілля та політичних репресій радянської влади. Його підтримав поет Василь Стус: «Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!»
Через два тижні Василя стуса виключили з аспірантури в Інституті літератури АН УРСР. Відтоді за ним стежили агенти КДБ.
Читайте також: Я зберегла цю книжку в окупації в Херсоні: Василю Стусу — 85
Збірку поезій Василя Стуса «Зимові дерева» опублікували й поширили у самвидаві. Згодом її видали за кордоном. У 1970 році, у першому числі журналу «Український вісник» його редактор В'ячеслав Чорновіл відзначив:
«Самвидав є стихійною формою здійснення гарантованого Конституцією права на свободу слова. Переважна більшість самвидавівських документів не носить антирадянського характеру (не менше 99 відсотків), хоч КДБ час від часу і арештовує людей за розповсюдження "Самвидаву". Очевидно, владі в принципі неприйнятне явище, коли будь-яке друковане слово шириться поза цензурою”»
Вперше поета заарештували 12 січня 1972 року. В слідчому ізоляторі утримували 9 місяців. На початку вересня 1972 року київський обласний суд за звинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання. Геніального українського поета засудили до ув’язнення за самвидав.
Історик Вахтанг Кіпіані у 2019 році видав книжку «Справа Василя Стуса», де помістив із коментарями всі важливі документи з часів репресування поета. Серед них – лист Стуса від 15 липня 1976 року про відмову від радянського громадянства.
У ньому політичний в’язень перелічує чимало фактів знущань і порушень його прав людини, тож прохання «видворити» його за межі країни засвідчило відчайдушну спробу вирватися на волю.
На суді 29 вересня 1980 року поет відмовляється від послуг державного адвоката Віктора Медведчука, який замість захищати, обвинувачував своїх підзахисних. Але його бажання не врахували.
Радянська тоталітарна система зробила все, щоб поет не вийшов на волю, але його силу духу зламати не змогла. 4 вересня 1985 року він загинув у камері в’язниці. Велика ймовірність, що його вбили.
Єврейський публіцист, письменник та товариш по ув'язненню Михайло Хейфец у своїх спогадах написав:
«Василь Стус – живе втілення національного духу і символ національної гордості українського народу».
Читайте також: У Києві 34 роки тому перепоховали в’язнів комуністичного режиму Стуса, Литвина, Тихого
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
