«На полі чести ніколи не людно», – Євген Сверстюк
-
-
>
-
>
-
>
3239
13 грудня виповнюється 95 років з дня народження Євгена Сверстюка (1928-2014) – літературного критика, перекладача, публіциста, філософа, педагога, політв’язня радянського режиму, громадського і релігійного діяча.
Євген Сверстюк народився 1928 року в селі Сільце Горохівського району на Волині. Закінчив філологічний факультет Львівського університету ім. Івана Франка, а з 1953 по 1956 роки – аспірант Українського науково-дослідного інституту психології. Працював викладачем української літератури в Полтавському педагогічному інституті, а в 1959-1960 рр. та 1962-1965 рр. старшим науковим співробітником Українського НДІ психології. У 1961-1962 роках Сверстюк завідував відділом прози журналу «Вітчизна».
У 1960-х Сверстюка чотири рази звільняли з роботи з політичних мотивів. До арешту в 1972-му працював відповідальним секретарем редакції «Українського ботанічного журналу». Активно писав для самвидаву. За статтею «антирадянська агітація» був засуджений до семи років таборів суворого режиму і п’яти років заслання. У таборі неодноразово оголошував голодування, часто потрапляв до карцеру. Після повернення до Києва працював столяром.
Євген Сверстюк – доктор філософії, дійсний член Української вільної академії наук (США, 1996), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1995), лауреат Міжнародної премії ЮНЕСКО (2000), президент Українського ПЕН-центру (з 1993), головний редактор газети «Наша віра» (з 1989), президент Асоціації незалежної української інтелігенції (з 1988).
У часи незалежності України, в кінці 90-х він написав есе «Моє повернення», де надзвичайно влучно схарактеризував своє життя і діяльність:
«…Я нарешті поселився в Україні, як громадянин і автор книжок та публікацій, що почали виходити в Києві, а не десь за кордоном. Адже в совєтські часи я був людиною без прописки, без квартири і без права друкуватися. Як тільки засвітилося моє їм я в літературі – його заборонили.
Мої публікації в офіційній пресі виходили під псевдонімами. Під моїм власним іменем з'являлися твори в «самвидаві», який переслідувався, і на радіостанціях, які заглушувалися. За них я отримав 12 років лагерів суворого режиму і заслання. Навколо мого імені витворилася зона відчуження і страху. І от, недавній вигнанець у своїй країні, тепер я тихо легалізувався у своїй хаті і цілком скористався відсутністю конвою і цензури.
В політику я не пішов, моя політика – на полі культури і релігії. А там працювати нікому. Моє призначення – заповнювати вакуум культури, особливо релігійної культури; видавати релігійно-культурологічну газету «Наша віра», вести щоденну просвітницьку роботу на зустрічах, у пресі, на радіо; відгукуватися, відповідати – це призначення господаря, що успадкував руїну оточену наймитами лукавими, корисливими хижаками і найприкріше – розгубленими і безпорадними людьми.
Власне, те саме, що й у 60-ті: пробуджувати гідність, зберігати гідність і називати явища навколишнього життя своїми іменами (в міру розуміння), часто викликаючи не тільки підтримку, але й невдоволення та ворожнечу. Маю радість коли бачу, що десь уже обійдеться без моєї участі, без мого виступу, що є кому і без мене. Помічаю, що де-не-де сходить засіяне, і багато хто вже й не цікавиться, хто там орав, хто сіяв. Природа тим взагалі не цікавиться.
Але культура передбачає зберігання пам'яті. Маю смуток, коли бачу людей, що затоптують і заплутують сліди і не почувають відповідальності за слово. Брак відповідальності, брак поваги, байдужість і зневага - це завжди початок катастрофи. Дивуюсь, коли бачу безтурботних людей, які бездумно колупають дно нашого спільного корабля. Або йдуть куди попало і переступають через кого попало. А в очах порожнеча й негація...
Я розумію: це хвороба. І я знаю, від чого ця хвороба. Бракувало сонця, бракувало тепла, бракувало плекання, бракує уваги і підтримки. І бракує вчителя, який проводить до цілющого вічного джерела. Якби це все було, хіба виходила б на цю відчайдушну дорогу жменька, оточена сірим морем байдужості і страху?..
Я знаю, від чого та «алергія» на слова «честь», «правда», «обов'язок». Називають цю хворобу «постмодернізмом», але те ж саме було і в попередні століття... На полі чести ніколи не людно.
«Чому зійти не смію з поля чести, Або на власний меч грудьми упасти?...» – запитувала Леся Українка тоді, коли безліч квітучих і освічених сангвініків навіть не знали, що є таке поле.
Але поле національної незалежності оживає і зеленіє тоді, коли найкращі приносять на нього усе найкраще, що мають. Я пам'ятатиму завжди чорний полин, питий щоденно в роки неволі. Сам я небагато можу. Але коли періодично згущується морок, з досвіду свого віку я знаю, що світити треба до кінця, і що сила світла – нездоланна.
Коли мама говорила: «Бережи себе», то не натякала на зміну свого вибору, а, мабуть, мала на увазі не легковажити здоров'ям, щоб бути діяльним до кінця».
Для письменника найважливіше бути почутим у своєму народі. Не знання біографії, а читання його творів, є йому найкращою пам’яттю. З творів Євгена Сверстюка завжди черпаємо мудрість, чимало його цитат стають афоризмами. Пропонована нижче підбірка є дуже актуальною в нинішній час.
Афоризми Євгена Сверстюка:
Кожен має оголосити воєнний стан у своїй душі. Якщо нація, яка обороняє свій край, є мобілізована духовно, то таку націю неможливо перемогти. Один у полі воїн – це перше гасло кожної людини. Кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших.
**
Є щасливі нації. Для них відступництво та національна зрада – просто випадок патології, що реєструється в клініці, але не фіксується в історії. Для нас цілими століттями дорога зради пахла коритом, мундиром, золотом, а дорога вірності – кров'ю.
**
… А потім організатори терору розголосили, що то край погромників, колиска контрреволюції, лютого націоналізму.
**
Вражає диявольська винахідливість нищення життя нації через руйнування її інститутів самосвідомості, нищення громади через позбавлення опор її незалежності, нищення сім'ї через ліквідацію будь-яких прав власності чи зв'язуючих законів. Нарешті, нищення особи, позбавленої Бога і закону. А потім — використання сліпої сили знеосіблених мас.
**
Невмируще серце України живить історія. Вона народила Шевченка і тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України ховали від нас і випалювали її "каленым железом".
**
Історія починається там, де починається боротьба, опір і втеча з полону.
**
Нині ясно, що ідеологія тоталітаризму є злочинною, бо вона руйнує особу і виправдовує беззаконні вбивства. Але по-старому засуджується тільки ідеологія нацизму, який був лишень апендиксом в порівнянні з монстром комунізму, що отруїв моральну атмосферу XX століття системою примусової лжі і терору та приховуваних убивств.
**
Бандерівець не амбітний: ставте йому пам'ятник без автомата і осоружних гранат: він завжди знав, що проти його автомата виставлять сотні своїх. Отже сила його не в автоматі, а в правді, проти якої вони усі не мають сили.
**
Наше перше завдання – творити націю з тих людей, яких ще позавчора називали будівельним матеріялом.
**
Фактично референдум 1 грудня 1991 року за незалежність уже був європейським вибором. Справа в тому, що національний вибір відбувся ще задовго до нашого народження. Треба тільки глибше осмислити сліди в історичній пам’яті. Нашому поколінню залишилося розчистити давно прокладену дорогу, розчистити від політичних нашарувань епохи перманентного кріпосництва і терору. І, головне, прорватися крізь джунглі стереотипів, закріплених віковим страхом.
**
Сказати істину – це обов’язок перед людством і культурний світ завжди буде вдячний тим, хто всупереч політичним вигодам, розголошує факти про злочини проти людства»
**
Свободу не можна подарувати, в неволі жити легше, рабам легше жити. Зовсім не випадково пташка повертається до клітки. А незалежність, передовсім для громадян вільних, для громадян мужніх, які хочуть зреалізуватися, які хочуть наповнити простір смислом. Керована свобода не може бути підпорядкована. Свободу здобувають зусиллями кожного дня, енергією, духом кожного дня.
**
Свобода вибору – завжди те, що може собі дозволити характер.
**
Без гідності нема особи. Без самоповаги нема суспільства. Без законів і принципів нема держави. Найбільша катастрофа для нації — мати керівників, які торгують її нерозмінними багатствами — честю й славою. Сором — то страшне поняття з біблійних часів, то гірше за поразку. Там, зокрема, обіцяно соромом покрити голови тих, хто чинить зло і приниження.
**
Що не кажіть, а незалежність країни передбачає громадян незалежних і гідних.
Гідність підкаже, як діяти для відродження доброго імені України. Комуністична система виховала тип лукавого раба, який функціонує в умовах страху і контролю, але не діє в умовах свободи за покликом сумління і серця.
Сьогодні в період деколонізації неодноразово постає питання що робити з радянськими танками, яких чимало лишилося в районних містечках у вигляді пам’ятника. Ще у 1991 році в газеті «Луцьк молодий» Євген Сверстюк написав про жахливу символічність радянського окупаційного танка, на якому й нині росіяни воюють проти України.
Пам’ятник совєтському танку
Весь геній більшовика втілився в танку. Спершу він влаштувався на броневику і проголосив з нього свою програму, яка зводилась до того, як захопити владу. Взяв владу, голос його зміцнів і заспівав: «Броня крепка и танки наши быстры».
Танк став улюбленим вмістилищем більшовицької душі. Де треба було «по душам поговорити» — посилали танки. Танк перейняв від більшовика методологічну практику: наводиш дуло на ворога — і автоматично перетворюєш його на друга, який наперед з усім згоден.
У 1939 році танки повезли визволення: сталінські танки зі сходу, гітлерівські — з заходу. Але тієї програми, яку заклав Ленін на броневичку, а Гітлер у «Майнкампфі», виявилося замало для діялогу. Тоді танк пішов на танк.
У танковій філософії людині відведено скромне місце: вести танк, кидатися або лягати під танк з гранатою.
Танки привезли визволення Європі. Танки стали в містах, як пам'ятники з натяком. І справді, потрібні були додаткові роз'яснення в Будапешті — слово взяли танки, потрібні були у Празі — пішли танки і ще раз визволили чехів.
Більшовики так захопилися визволенням, що наклепали на завтра десятки тисяч танків, націлених на Захід. До був медовий пік танкових надій.
Криза танкової психології виникла раптом. Проти танка з червоною зіркою висунуто такі аргументи, що він втратив силу і сенс!
І тоді танки поїхали додому. Це була ганьба, яку важко пережити. Створений для наступу, танк не хотів відступати! І не хотів перебудовуватися на колгоспну гарбу.
Тоді танки зібралися і ухвалили визволити свою столицю — рідну Москву. І тут нарешті сталося диво: виявилося, що в танку вже не сидить більшовицька душа. А ті вайлуваті хлопці, що сиділи в танку, замість цілитись і стріляти, почали крутити башту і прикидати, куди б стрельнути...
З такими вже столиці не визволиш...
Тоді головний танк задумався і зажурився. Виходить, нема куди стріляти, нема кому стріляти — і він вистрілив собі в лоб.
Танк є танк: він мусить кудись стріляти.
Євген СВЕРСТЮК
23 серпня 1991 року.
Читайте також: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну»: десять слів про Євгена Сверстюка
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
