Шухевич і Бандера: разом сильні

03 Січня 2024, 14:29
Степан Бандера та Роман Шухевич 4900
Степан Бандера та Роман Шухевич
Головним антигероєм-націоналістом совєтської пропаганди був Степан Бандера. Він – уособлення всього того, що ненавидів і, очевидно, боявся совок, від чого назавжди мали відвернутися «правильні» українці. Роману Шухевичу (не)пощастило опинитися в його тіні.
 
Коли, після падіння СРСР почалися гарячі суспільні дискусії про роль ОУН та УПА, багатьом українцям значно легше було переоцінити значення в історії незнаного Романа Шухевича, аніж Степана Бандери, про якого, звісно, всі все знали. 
 
Навіть, якщо це «знання» було сформоване совєтською пропагандою. Для декого позитивне сприйняття першого служило своєрідним виправданням подальшого несхвалення другого. 
 
Визнати власну нездатність позбутися кліше виявилося значно важче, ніж сказати: «Бандера не мій герой, а от Шухевич…»
 
Дехто навіть йде далі, твердячи, що слава Бандери геть незаслужена і вкрадена у Шухевича. Бандера ж не очолював УПА, більше жив в еміграції, як в Україні, після війни так і не повернувся сюди. 
 
Відтак починається безглузде протиставлення чи змагання двох керівників націоналістичного руху за місце головного героя. Безглузде і штучне, бо реальні особи, про яких йдеться, не змагалися між собою за першість чи, тим паче, не намагалися усунути один одного. Та й не було в цьому русі головного героя. 
 
 
Роман і Степан — яскраві представниками дуже яскравого покоління. Першого в українській історії покоління професійних революціонерів. Чоловіки і жінки якого цілком присвятили себе боротьбі за незалежність, вимкнувшись із інших аспектів життя (сім’я, кар’єра, хоббі). 
 
Саме такий радикальний вибір і зробив цих людей настільки сильними і помітними. Вони свідомо переписали власні біографії у розділи національної історії.
 
В життєписах Шухевича і Бандери чимало спільного — це шлях від активної громадської діяльності до політичної та підпільної боротьби. Важливим кроком у становленні обох була участь в «Пласті». 
 
Скаутські принципи присвяти Батьківщині, служіння суспільству, самовдосконалення та самозарадності формували їх особистості. Дитинство обох припадає на воєнне лихоліття. 
 
Обоє рано відчули гіркоту поразки батьків у війні за незалеженість, зростали в спричинених нею умовах національного приниження, швидко зіткнулися з обмеженнями, пов‘язаними з їх національним походженням. 
 
Обоє вважали, що єдиним способом знищити низьку для них стелю реалізації можна лиш зруйнувавши державу, яка її спорудила. Тому в юному віці долучилися до підпільної боротьби УВО, потім ОУН. Обоє боролися за свої ідеї і загинули.
 
Але, разом із тим, між Романом та Степаном було чимало різниць. Зокрема, пов‘язаних із походженням. Обидва з українських, інтелігентних, священичих родин. Але стартові можливості Романа були кращими. 
 
Він виростав у повній (з батьком і матір’ю) відносно невеликій як на той час (брат і сестра) сім’ї. Бандера був другою з шести дитиною у родині без матері. Тож його матеріальні можливості, відтак і кількість часу для себе, скромніші.
 
 
Роман походив із міста, Степан — із села. Різниця у стилі життя, яка визначалася цим на початку ХХ століття, була значно більшою, ніж сьогодні. Місто поринуло у швидкі зміни нового століття, а село, яке жило ще в попередньому, залишалося консервативнішим. 
 
Юному Степану, з його спрагою швидких і радикальних змін, значно важче було долати небажання оточуючої спільноти змінюватися. Доступ до культурної та освітньої інфраструктури (бібліотеки, театри, музеї, кіно) в Романа був значно кращим. Тому він формувався різносторонньо розвиненою особистістю. 
 
Легко уявити, що, якби не підпільна стежка, яку він обрав, Шухевич міг би стати музикантом (вчився гри на фортепіано), архітектором (навчався в Політехніці), бізнесменом (заснував успішну рекламну фірму «Фама»).
 
Натомість Степана важко уявити поза підпільною боротьбою. Навряд чи обрана ним професія агронома була тим, де він бачив себе в майбутньому.
 
Найімовірніше, це був лиш шлях до вищої освіти, а значить міста, а значить ширших соціальних зв’язків, які можна використати для справи визвольної боротьби. Його оцінки в атестаті після закінчення гімназії нижчі, як у Шухевича. 
 
Це не значить, що Бандера був інтелектуально обмеженішими, лиш сфокусованим саме на революційній діяльності. Він фактично не бачив себе поза нею. Степан з дитинства тренував витривалість, щоб підняти больовий поріг. 
 
Історики часто згадують про його самотортури, але таке рішення — очевидно, єдина «школа морських піхотинців», доступна йому. Згодом, практики виживання в ектремальних умовах та навіть йога, допомагали деяким підпільникам пройти випробування допитами та концтаборами. 
 
Лідер Норильського повстання, одного з тих котре призвело до падіння ГУЛАГу, Євген Грицяк навіть переклав українською книгу про йогу. Відтак, ідеться не про психічні схильності, а про цілком раціональні рішення для тренування навичок виживання.
 
 
Можливо, саме ця зосередженість була джерелом внутрішньої харизми, яка спонукала багатьох визнавати лідерство Бандери. Попри те, що Бандера був непоказним ізовні — низького зросту, хворобливий, негаласливий. Його досягення в спорті (біг, плавання, лижі і навіть баскетбол) були радше показником сили волі.
 
Шухевич був геть іншим. Він значно більше підпадає під теперішні уявлення про успішну людину — інтелектуал, музикант, спортсмен (і навіть рекордсмен), жартун, жіночий улюбленець. Його харизму доповнювала зовнішня краса: він легко міг сподобатися з першого погляду.
 
Обоє цілком присвятилися боротьбі, але й ця посвята була різною. Бандера був готовий померти за Україну, Шухевич — вбити за неї. Тому звинувачення в масових вбивствах першого, який нікого в житті не вбив, далекі не тільки від реальної історії, але й розуміння його особистості. 
 
Шухевич же у 19 років взяв участь в атентаті польського чиновника Станіслава Собінського. Це навіть складніше, як знищити ворога на полі бою, коли навіть необов’язково бачиш його. 
 
Тому перший з двох був лідером, готовим йти на жертву та будувати масовий рух (недарма одним з його юнацьких псевдонімів був «Ганді»), другий — солдатом і командиром, готовим вбивати і давати накази про знищення ворога. Різниці між ними не були джерелом конфліктів чи непорозумінь. 
 
Навпаки, зважаючи на спільну ціннісну платформу, якою для обох був українських націоналізм, вони взаємно доповнювали один одного і були здатні до ефективної співпраці. Тому бажання протиставити Шухевича і Бандеру, яке зустрічаємо у деяких сучасних авторів, не мають історичного підґрунтя.
 
Перший з них ніколи не ставив під сумнів доцільність верховенства другого у організаційній ієрархії. Бандера був «шефом» старшого за віком і за стажем у підпільному русі Шухевича: і в 1933-1934 як провідник Крайової екзекутиви ОУН, і як керівник Революційного проводу ОУН 1940-1941, і як обраний Голова проводу ОУН з 1941 року. 
 
При чому в 1940 році під час розколу організації Шухевич, обираючи між наступником Євгена Коновальця Андрієм Мельником і Степаном Бандерою, обрав Бандеру і увійшов до сформованої ним молодої команди, яка, після розходження із представниками старшого покоління, взяла відповідальність за подальший розвиток визвольного руху.
 
 
Зайнятий створенням батальйону «Нахтіґаль» весною 1941 року Шухевич не брав участі у Другому великому зборі ОУН, на якому Бандеру обрано Головою Проводу, і не ввійшов до його складу. Але він ніколи не ставив під сумнів рішення своїх колег.
 
Бандера залишався для членів ОУН керівником навіть після арешту в липні 1941 року. Тому другий з його заступників (перший — Стецько — теж був ув‘язнений), який залишився на волі, Микола Лебідь був лиш «урядуючим провідником», тобто виконуючим обов’язки.
 
Весною 1943 року, після усунення Лебедя з цієї посади, створено колективний орган управління Бюро проводу, до якого ввійшли Шухевич, Дмитро Маївський, Зиновій Матла (після арешту замінений Ростиславом Волошиним). Це й же колективний орган управління затвердили на Третьому зборі. 
 
За Бандерою, ув’язненим у концтаборі, залишили посаду Голови проводу. Шухевич, який після загибелі двох інших членів Бюро, де факто очолював підпілля в Україні, не скористався його відсутністю, щоб посісти його посаду.
 
Після звільнення Бандери з нацистського табору, стало зрозумілим, що його повернення в Україну нереальне. І навіть тоді варіантом вирішення питання про лідерство, яке пропонував Шухевич, було повернення до конструкції Бюро Проводу за участі Шухевича і Бандери. 
 
Поки це питання не вирішилося (а через пробеми із зв’язком між окупованою Україною та Західною Німеччиною, де перебував Бандера, воно так і залишилося невирішеним) Шухевич в структурі ОУН займав посаду Голови Проводу ОУН на українських землях.
 
Спроби «відколоти» Бандеру від визвольного руху в Україні після Другої світової війни не обмежуються вигаданим протистоянням із Шухевичем. 
 
Вони виливаються у необґрунтовані тези, нібито він, з одного боку, не визнавав рішень Третього надзвичайного великого збору ОУН 1943 року, через їх «надмірну» демократичність, з іншого боку, нібито підпілля на чолі з Шухевичем самі відмежувалися від нього. Це не так.
 
Головний ідеолог підпілля повоєнного періоду Петро Федун одну із найважливіших праць назвав «Хто такі бандерівці і за що вони борються». 
 
«Бандерівці – писав він, — це, в останній час, загально вживана, популярна назва всіх учасників повстанської і підпільної визвольної боротьби, що її в період гітлерівської окупації підняв український народ проти німців і що її від 1944 року він продовжує вести проти большевицьких загарбників. Ця назва створилася від прізвища славного сина українського народу, довгорічного революційного борця за волю і державну незалежність України, керівника революційної Організації Українських Націоналістів (ОУН) – Степана Бандери» 
 
Найвідоміший художник визвольного руху Ніл Хасевич один з дереворитів портретної серії присвятив Степанові Бандері, підписавши «Провідник ОУН».
 
 
Питання, хто важливіший/кращий/крутіший — Роман чи Степан — так само позбавлене сенсу, як вибір «двигун чи кермо». Обрати щось одне означає зруйнувати цілісність і перестати рухатися. 
 
Шухевич та Бандера були членами однієї команди, до якої належали політик Ярослав Стецько, конспіратор та організатор Василь Кук, ідеологи Степан Ленкавський та Петро Федун, пропагандист Василь Галаса, керівник спецслужби Микола Арсенич, організаторка медичної служби підпілля Катерина Зарицька та інші. 
 
Усі із різними функціями та посадами, на різних рівнях, але з спільним баченням мети. Ця історія — добрий приклад співпраці та побудови стійкої організації на засадах спільних цінностей. Приклад, важливий для нас у сьогоденні. 
 
Але питаннями «Шухевич чи Бандера» намагуються знівелювати і їх внесок в українську історію, і здатність українців будувати дієві політичні рухи. Шухевич і Бандера вміли працювати разом, тому — не «чи», а «і».
 
Колонка Володмира В'ятровича для «Локальної історії» №1 2023 рік.
 
Коментар
17/04/2024 Середа
17.04.2024
16.04.2024