Волинські шляхи останнього Головнокомандувача УПА Василя Кука

11 Січня 2023, 17:40
Василь Кук в УПА 5963
Василь Кук в УПА

11 січня виповнюється 110 років від дня народження останнього Головнокомандувача УПА генерала Василя Кука. Один із найвищих керівників національно-визвольної боротьби дочекався незалежності України. Його ціна Перемоги була особливо складною. Ворог не зумів зламати його ні морально, ні фізично, хоч сам Хрущов вимагав негайного розстрілу Кука. За це у КДБ помстилися, тримаючи Василя Кука десятки років під суворим наглядом та поширив чутку про зраду і співпрацю з ними. Боляче було проходити в незалежній Україні шлях недовіри із нового націоналістичного середовища до визнання героєм, але він не прагнув слави, бо тішився можливості нести всюди правду про УПА. І на цьому шляху до правди про Василя Кука важливу роль відіграли волиняни та волинські шляхи Василя Кука. 

Василь Кук, 2003 р.
Василь Кук, 2003 р.

Восени 1997 року Василь Кук виступив на конференції у Луцьку з доповіддю про історичне значення Української Повстанської Армії. Він приїхав на урочистості до 55-річниці створення УПА, які організовував голова Братства вояків ОУН і УПА Волинського краю Мелетій Семенюк.

Читайте також: Різдвяні листівки Мелетія Семенюка із ГУЛАГу

Я тоді була студенткою й цікавилася дослідженням національно-визвольної боротьби. У перерві після виступу Василя Кука обступили журналісти й громадські активісти. З усіх сторін сипали запитаннями, і в них відчувалося, що люди здивовані, що мають можливість бачити й розмовляти з Головним командиром УПА. 

Не раз переслуховую зроблений тоді аудіозапис, де на питання як він очолив УПА Василь Кук відповів: 

«Я постійно був заступником. І коли Роман Шухевич загинув, я став автоматично керівником. А потім була нарада, де мене обрали, і боротьба продовжувалася дальше». 

History.rayon · Василь Кук на конференції у Луцьку, 1997 р.

Наступного року історик Григорій Дем’ян на пропозицію волинянки, головної редакторки газети «Шлях Перемоги» Марії Базелюк підготував великий автобіографічний нарис «Головнокомандувач УПА» про Василя Кука до його 85-річчя, який опублікували 1 квітня 1998 року в «Шляху Перемоги». 

Тоді про його життя і боротьбу довідалася широка громадськість в Україні та за кордоном.

 

Ціна незламності – тавро зрадника 

 

У червні 1998 року я переїхала в Київ працювати кореспондентом «Шляху Перемоги» – громадсько-політичного тижневика, заснованого Степаном Бандерою 28 лютого 1954 року в Мюнхені

У часи незалежності його редакцію перенесли до столиці України.  На чай до головної редакторки Марії Базелюк часом приходив Василь Кук. 

Вони мали спільну тему для спогадів – тато пані Марії був членом ОУН, а біля їхньої хати на хуторі біля села П’янє на Волині була криївка, де колись зупинявся і Василь Кук. На одному з таких чаювань і я познайомилася особисто з Василем Куком. 

У редакції газети Шлях Перемоги. Зліва направо: колишній в'язень Освенциму Богдан Качор, голова Світової Ліги українських політв'язнів (Нью-Йорк), заступниця головної редакторки Зоряна Нагірняк, головна редакторка «Шляху Перемоги» Марія Базелюк, генерал УПА Василь Кук, журналістка Леся Бондарук
У редакції газети Шлях Перемоги. Зліва направо: колишній в'язень Освенциму Богдан Качор, голова Світової Ліги українських політв'язнів (Нью-Йорк), заступниця головної редакторки Зоряна Нагірняк, головна редакторка «Шляху Перемоги» Марія Базелюк, генерал УПА Василь Кук, журналістка Леся Бондарук

У 2002 році Марія Базелюк доручила мені поїхати додому до Василя Кука, щоб підготувати велике інтерв’ю до 60-річчя УПА. Я записала розмову і була вражена його ясним аналітичним розумом і широким колом знань на різну тематику. Відтоді ми часто спілкувалися і дружили.

Якось один знайомий, дізнавшись про мою дружбу, злісно прошипів: «Він зрадник. Він мав померти». Це шокувало: чому і за що? І одного разу я запитала про це у самого Кука.

– Я був впевнений, що мене, як останнього головнокомандувача УПА, уб’ють. Але КДБ потрібно було дістатися до Степана Бандери, і тому воно переконало Хрущова, який вимагав розстрілу, використати мене у своїх іграх, щоб вийти на Провідника. Я не зрадив, тож вони склали лист, де я нібито закликав припинити боротьбу УПА. Але я писав одне, а вони дописували те, що вважали за потрібне.

Убити Василя Кука стало невигідно – народ отримав би ще одного героя, тож потрібно було його скомпрометувати, як і саму національно-визвольну боротьбу ОУН і УПА. І на це радянська тоталітарна система витрачала чимало зусиль. 

У березні 1992 року, Служба Безпеки ОУН провела розслідування щодо факту зради і його спростувала, бо не було жодної людини, яку б засудили за свідченнями Василя Кука. 

Колишній слідчий КДБ Георгій Санніков, який досі живе у Москві, особисто брав участь в операції «Пастка» щодо спіймання Василя Кука (ці «лови» розпочали у 1945 році, а взяли Кука аж у 1954 через агента-зрадника), потім довгі роки «перевиховував» його у тюрмі КДБ в Києві та у Москві. 

Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі

У 2002 році в Москві Санніков видав книжку «Большая охота. Розгром вооруженного подполья в Западной Украине», де зазначив, що написати спогади його надихнула постать Василя Кука.

У 1997 році кадебіст-москвич Санніков гостював у сестри в Києві. Якось він прогулювався Майданом Незалежності і запитав біля яток з патріотичними книжками, чи є щось у них про Василя Кука. «Він зрадник і агент КДБ», – почув відповідь двох продавців. 

«Я глядел на этих негодующих людей и думал, как легко возбудить человека неправильной или нечетко сформулированной мислью, направленной по умыслу или незнанию, или ложной информацией, да и просто так небрежно брошенным словом. Мне захотелось рассказать о Лемише (псевдо Василя Кука – Л.Б.), кто он был в действительности. Уж кто-кто, а я знал о Куке, наверное, больше самого Кука. Многое и сегодня остается ложью, а уж что касается истории Кука, то о нем, последнем из могикан, действительно достойном уважения противнике, необходимо сказать и правду о его захвате, и о работе с ним (но, упаси, Боже, ни о каком сотрудничестве и речи быть не могло), о его идеологической стойкости, о неизменном следовании своим идеалам». 

Через 40 років колишній слідчий Санніков (дізнавшись попередньо у київських кадебістів, що квартиру Кука вже не прослуховують) зателефонував до генерала УПА: 

«Поприветствовав его на украинском, да еще на галичанском наречии, и не представившись, как будто продолжал разговор, начавшийся в далеком прошлом. Чувствуя напряженность в голосе Кука, я «помогаю» ему, сказав только, что сейчас я уже седой, а тогда был рыжий. «Юрист», – одним выдохом произнес Кук. Договорились о встрече». 

Два сивочолі вороги з протилежних сторін боротьби пили каву і згадували минуле, яке, якби зняти про нього фільм, побило б усі рекорди переглядів.

Георгій Санніков і Василь Кук. Київ, вересень, 2001 р.
Георгій Санніков і Василь Кук. Київ, вересень, 2001 р.

З юних літ у боротьбі 

Василь Кук народився 11 січня 1913 року в селі Красне Золочівського району на Львівщині в багатодітній бідній сім’ї. Усі шестеро дітей були членами Організації Українських Націоналістів, за що їх переслідувала польська, німецька та радянська окупаційні влади. 

Після закінчення чотирирічної школи в рідному селі, Василь продовжив навчання у 1924-1932 роках в гімназії Золочева. Там став членом дитячої патріотичної організації Пласт, у 1928- 1929 навчальному році вступив у Юнацтво ОУН. 

За пів року Василя Кука підвищили на провідника юнацтва ОУН у Золочівській гімназії та у повіті. З 1930 року він був членом Золочівської повітової Екзекутиви (Проводу) ОУН. У цей час виконував особливі доручення – із хімічної лаболаторії ОУН у Кракові перевозив зброю і вибухівку до Львова для націоналістичного підпілля.

У 1932-1933 роках Василь Кук продовжив своє навчання у Люблінському католицькому університеті на факультеті права. У цей період він познайомився і подружився зі Степаном Бандерою

Читайте також: Степан Бандера як символ руху нескорених

Уперше на Волинь із підпільним дорученням 19-річний Василь Кук поїхав взимку 1932-1933 років. Віз із собою повну валізу підпільної літератури ОУН. 

Під час польської окупації волинський воєвода Генрик Юзевський створив умовний кордон між Галичиною і Волинню та Холмщиною, щоб унеможливити зв’язки українців цих регіонів між собою. Він старанно та планомірно перешкоджав поширенню легальної галицької преси та громадських організацій. 

За час його урядування на Волині ліквідовано близько 800 осередків читалень «Просвіти» та інших українських культурно-господарських товариств. 

Василь Кук нелегально возив на Волинь українську патріотичну літературу, серед якої була і газета «Наше село», яку редагував член ОУН Ярослав Старух

Ось як про це згадав Василь Кук на допиті 26 травня 1954 року: 

«Кроме того, в тот же период, выполняя задание украинских националистов, я ездил в г[орода] Луцк и Ровно, как курьер организации, куда возил националистическую литературу и вел пропагандистскую националистическую работу. В частности в  г[ороде] Ровно я встречался с участником ОУН РОБИТНИЦКИМ. В г[ороде] Луцке – не помню с кем…»

Окружний провідник ОУН на Рівненщині Володимир Робітницький жив на хуторі біля селища Оржів Рівненського району. У нього Василь Кук познайомився з місцевими членами ОУН Романом Кравчуком, Юрієм Гошовським та Іваном Коропецьким

Привезена література давала змогу їм значно розширити підпілля ОУН. Вже у 1937 році ОУН на Волині як організаційно-територіальна структура була сформована в окремий край – Північно-західні українські землі (ПЗУЗ).

Декілька разів Василя Кука затримувала польська поліція, але за браком доказів відпускала. Однак стеження дало свій результат – на початку 1934 року його схопили з великою кількістю забороненої літератури ОУН, за що ув’язнили на пів року. 

Після звільнення Василь Кук продовжив свою революційну діяльність проти окупантів, за що польська влада того ж року знову арештувала Василя, і за сфабрикованою справою разом із двома його братами засудила до ув’язнення. Адвокатом на суді був Степан Шухевич – рідний дядько Романа Шухевича.

Із польського ув’язнення на волю Василь Кук вийшов у січні 1936 року і відразу ж взявся за організаційну роботу: доправляв нелегальну літературу, організував підпільну друкарню Крайового Проводу ОУН під кодовою назвою «Мандоліна». 

У 1938 році Василь Кук написав посібник з конспірації під назвою «Пашні буряків», яку згодом доповнював новою інформацією, також для підпільників опублікував брошуру «Гранатний вишкіл» про використання вибухівки. 

За підрахунком історика Віталія Манзуренка, серед усіх членів Проводу ОУН Василь Кук найдовше перебував у підпіллі – повних 17 років (від травня 1937 до травня 1954 років). 

«Було мені тоді 24 роки. Жив нелегально в підпільних хатах у Львові, втримуючи організаційні зв’язки з членами КЕ ОУН Ярославом Старухом, Степаном Галамаєм і провідними членами Львівської міської мережі ОУН. У тому часі я проводив масові нічні ідеологічно-політичні вишколи робітників і ремісників на околицях Львова», – згадував Василь Кук.

Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

Василь Кук у підпіллі
Василь Кук у підпіллі

У 1939 – 1941 рр. Василь Кук разом з іншими провідними діячами ОУН створив координаційний центр у Кракові, що готував підпільників до розгортання збройної боротьби.

«Я був організатором. Так би мовити, виховував кадри й поширював організацію на всю територію України і навіть за її межі. Беручи участь у засіданнях Проводу, бачив, що з усіх присутніх там людей Бандера – найавторитетніший і пропонував найправильніші рішення», – згадував Василь Кук. 

Фактично Кук став другою після Бандери особою в Організації. За дорученням ОУН Василь Кук у 1941 році їздив  відновлювати діяльність ОУН на Закарпатті, яка тимчасово згасла після угорських репресій. Після повернення у Краків, отримав нове завдання – очолив Центральний штаб похідних груп революційної ОУН.

23 червня червня 1941 року Василь Кук разом із Ярославом Стецьком, Миколою Лебедем та Іваном Равликом на чолі Львівської похідної групи нелегально перетнули кордон між Німеччиною і СРСР та вирушили до Львова. 

Вже 29 червня вони скористалися тим, що у місті був вакуум влади, і розпочали підготовку до скликання Народних Зборів – провели низку зустрічей із громадськими та культурними діячами, науковцями, щоб залучити їх не лише до Зборів, а й у майбутній Тимчасовий уряд України.

30 червня Ярослав Стецько під час Народних Зборів у Львові проголосив Акт відновлення Української держави й видав постанову про утворення Українського державного правління, яке він очолив. 

Німецьке військово-політичне представництво дізналося про це постфактум, вони почали одночасно вмовляти Ярослава Стецька відкликати Акт та майже три дні консультувалися з Берліном. У цей час Василь Кук вирушив виконувати нове завдання ОУН: у Києві проголосити відновлення Української держави. 

4 липня нацисти арештували Ярослава Стецька та Степана Бандеру й запроторили у концтабір Заксенгаузен. Організувати Київську провідну похідну групу членів ОУН було нелегко. 

Історикиня Аліна Понипаляк зауважила, що її зібрати вдалося лише «на марші». Вона дослідила, що 8 липня Василь Кук разом із зв’язковим Галайдою і водієм, студентом Львівської політехніки, на триколісному мотоциклі виїхали зі Львова і 9 липня були в Рівному

У місті вже налагодили справи Ярослав Старух, Ростислав Волошин і Володимир Робітницький. 

«Там справа стоїть красно. Усе йде гаразд. Міліція функціонує, інші власті також. Є 300 підпільників і доволі сильна сітка організаційна… У Рівному вже був Климишин і поїхав дальше. Тут є сильний наш осередок… Між іншим, у різних місцевостях Волині була наша партизанка й наші жертви…», – доповідав Ярослав Старух.

Як повідомила Аліна Понипаляк, у Рівному й було сформовано основний склад групи, яка вирішила організаційні питання на Волині й рушила автомобілями через Новоград-Волинський (нині Звягель) до Житомира

Дорогою група йшла впритул лінії фронту і потрапляла під обстріли. У Житомир прибули вранці 10 липня (на другий день після входження в місто нацистів). 

Василь Кук сформував цивільний адміністративний апарат і місцеву мережу ОУН. Головою Житомирського обласного управління призначили Івана Луцюка, учителя з Волині, колишнього провідника ОУН Корецького району, і двох його заступників. 

Провідником обласного Проводу теж став волинянин – повітовий провідник ОУН на Грубешівщині Михайло Шевчук. Наступного дня Кук і Старух сформували місцеву поліцію. Почувши, що Київ вже зайняли німецькі війська, Київська похідна група на чолі з Василем Куком під кінець дня 11 липня вирушила до столиці. 

Зіткнувшись дорогою на бойові дії фронту за 50 км від Києва, оунівці звернули в південний бік і зупинилися в селі Фасів у напрямку Василькова. 15 липня приїхали у Васильків, де їх зустрів Іван Мітринга і його група ОУН. 

Проїхати у Київ не було змоги – надто близько була лінія фронту, тож підпільники до кінця літа розгорнули роботу на території Фастів-Васильків. 

Вони організовували збори населення у містах і селах, де пояснювали людям, що проголошено відновлення Української держави і треба брати владу у свої руки, організовувати власний опір окупантам. Однак, населення, яке довгий час було під більшовиками, було бідне й залякане, до оунівців ставилися з недовірою, сприймаючи їх за чужинців. 

Польові частини Вермахту, які теж були присутні на цій місцевості, зорієнтувалися, що в околицях столиці діє організоване підпілля, яке прагне проголосити у Києві Українську державу. Після з’ясування позиції з Берліном, 31 серпня нацисти арештували більшу частину Київської похідної групи разом із Василем Куком. 

«Однако в конце лета 1941 г. в г[ороде] Василькове я был арестован немецкими оккупантами, помещен в лагерь военнопленных в г[ороде] Белая Церковь, оттуда был направлен в тюрьму г[орода] Житомира, затем в Ровно и позже в Луцк, где содержался в одной школе, оттуда я совершил побег и к зиме 1941 г. прибыл в г[ород] Львов”, – повідомив Василь Кук на допиті КДБ 26 травня 1954 року.

Отже, під час зупинки етапу в Луцьку йому разом із Дмитром Мироном і Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти та підпільним зв’язком добратися до Львова.

Восени та взимку 1941-1942 року крайовий провідник ОУН Іван Климів та організаційний референт Проводу Василь Кук впроваджують підпільні методи боротьби проти нацистів. Усіх арештованих у Василькові незабаром після допитів звільнили.

Невдовзі Василь Кук продовжив підпільну роботу у південно-східних областях України, очоливши Провід ОУН (Бандери) на Південно-східних землях, який охоплював Донецький і Криворізький Басейни, Придніпров’я, Крим, Одесу, Кубань, а також Київський, Дніпропетровський крайові проводи. 

У лавах організації, якою керував Кук, були не тільки члени похідних груп, які прийшли з Галичини, а й місцева молодь, навіть колишні комсомольці. Василю Куку вдалося достукатися до місцевого населення ідеями українського націоналізму, бо він враховував їхній життєвий досвід і переживання. Ця праця була дуже успішною.

Цікаво, що зв’язок підпільників південно-східних земель відбувався через Волинь. Василь Кук розповів, що основний пункт зв’язку, збору літератури, зброї знаходився в Здовбиці (село біля Здолбунова). Сюди приходили спеціальні кур’єри і залишали пошту. 

Читайте також: ​​​​​​​КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ

У Здовбицю підпільники ОУН приходили пішки або приїжджали, у Здолбунові сідали на поїзд і далі їхали у Київ, Харків чи інше місто, везучи поштові повідомлення. 

Цим зв’язком керував Іван Демчук на псевдо «Василь Дубовий». Йому допомагали зв’язкові Костянтин Комсомолець – «Стьопа», Сергій Сірий – «Орел», «Мовчазний», Іван Кравець – «Микола» та інші. Ця інформаційна мережа ОУН покривала майже всю територію України.

1944-й – волинський рік Василя Кука

У липні 1942 року нацисти в Києві вбили провідника ОУН на осередньо-східних українських землях Мирона Орлика. Гестапо ліквідувало й інших підпільників. Василь Кук їздив у столицю, про що розповів: 

«Київська область у 1943 р. увійшла у склад Волинського краю, але полагодити зв’язок і відновити діяльність ОУН не вдалося, бо невдовзі на Київщину прийшла радянська влада. Всі члени ОУН звідси перейшли на захід України, багато змушені були емігрувати за кордон».

З весни 1943 року діяльність Василя Кука пов’язана з Українською Повстанською Армією. На сході України, коли нацисти могли викрити когось із підпільників ОУН, то Василь Кук робив усе можливе, щоб відправити їх на захід України (переважно Волинь і Полісся), і вони починали працювали для УПА. 

Наближення більшовиків змусило його перенести центр ОУН із Дніпропетровська в Умань. Сюди Василь Кук привіз і свою наречену Уляну Крюченко. Дівчина покинула комсомол і перейшла до націоналістів, очолювала Юнацтво ОУН у Дніпропетровську та області. 

Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина

Василь Кук в УПА
Василь Кук в УПА

Призначення Василя Кука командувачем УПА-Південь зумовило його переїзд наприкінці 1943 року на південь Волині, перебував переважно на Кременеччині. В Умані Уляну Крюченко у 1943 році арештували нацисти під час поширення листівок ОУН. Дівчина зуміла втекти з полону, але мусила виїхати. 

1 січня 1944 року Уляна Крюченко прибула на Волинь до зв'язкового підпілля Івана Гордієнка – у село Ільпінь Здолбунівського району на Рівненщині. 7 січня він відвіз Уляну у м. Дермань, де вона до квітня жила в хаті Архипа Бухало – друга дитинства і сусіда письменника Уласа Самчука.

Уляна Крюченко
Уляна Крюченко

Час від часу відвідати наречену приїжджав Василь Кук. Вони зустрічалися у селі Майдан, в Гурбенському лісі. У квітні й травні Уляна двічі зїздила до Дніпропетровська та Кривого Рогу, щоб встановити зв’язок із місцевими осередками ОУН. 

Вона мріяла повернутися з Василем на Дніпропетровщину, але не судилося.

Тим часом було зрозуміло, що зовсім скоро через Дермань пройде фронт, і повернеться радянська влада. Підпілля ОУН і загони УПА мали намір дати змогу фронтові перейти далі, а вже потім відновити активну діяльність. 

У цей час на долю Василя Кука випадає керівництво боєм під Гурбами – одним з найбільших боїв в історії УПА, який впродовж 21-25 квітня 1944 року розгорівся біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району та прилеглих лісах Дубенського та Острозького районів Рівненщини і частини Кременецького і Шумського районів Тернопільщини.

Читайте також: Бійці Рівненщини відтворили схему Битви під Гурбами

Кількатисячне угрупування повстанців кілька днів стримувало десятикратно переважаючі сили ворога, який за будь-яку ціну намагався його розгромити. 

Вистоявши в обороні, відділи УПА в кінцевому результаті прорвалися з оточення і вийшли на оперативний простір, тим самим звівши нанівець плани ворога щодо ліквідації повстанського руху в регіоні.

Як командир УПА-Південь Василь Кук координував боротьбу повстанців на території більшої частини Поділля: Хмельниччини, Вінниччини, а також частково Київщини, Житомирщини, півночі Тернопільщини та півдня Рівненщини. 

Перебуваючи у 1944 році переважно в лісах Волині він зустрічався з багатьма керівними людьми ОУН, а також командирами УПА-Північ. Це був час переходу з під німецького підпілля під радянське, тож важливо було докласти чимало зусиль, щоб зберегти членів ОУН від більшовицьких репресій. 

За ідеєю Кука у 1943-1944 роках на Волині, також поширювали чимало листівок російською мовою – для червоноармійців і партизанів проводили агітацію та просвітницьку роботу, закликали переходити на бік УПА.

Восени 1944 року Василь Кук з великою кількістю учасників ОУН, відчуваючи, що Дермань опинився під прицілом радянських каральних органів, перебазувався на Тернопільщину у Бережанський район.  

Очевидно, саме у Дермані Василь Кук і Уляна Крюченко одружилися, однак як саме і коли точно – залишилося невідомим. Як вишкільник конспірації Кук ретельно приховував своє особисте життя. Але на Галичині вже Уляну близькі друзі знали як дружину Василя Кука.

Читайте також: Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем

Василь Кук і Уляна в лісі, початок 50-х років
Василь Кук і Уляна в лісі, початок 50-х років

Зв’язкові забрали Уляну Крюченко з Дерманя у січні 1945 року. А за певний час вона переїхала жити у Львів, легалізувавшись за фіктивними документами. У 1946 році народила сина – Юрка. Уляна мусила повертатися у підпілля, тож дитину віддала на Львівщину батькам і рідному брату Василя – Івану

Чекісти полювали на Василя Кука і пильно стежили за його родиною. Коли Іван довідався, що в селі запідозрили, що то не його дитина, переїхав з малим і мамою на Тернопільщину. 

Але за короткий час у 1949 році їх арештували, а в селі Красному ще заарештували батька Степана.  Ось як про це згадувала мати Парасковія Кук

«Арештували мене й сина Івана у м.Теребовлі, забрали також і дитину, малого Юрчика. Одразу завезли нас до тюрми у Тернополі, а потім до львівської тюрми. Під час слідства били, катували, морили голодом. Мене ще й три рази вішали, а коли я вже втрачала свідомість, знімали з шибениці й кидали до карцеру. Коли вішали, погрозили: «Всех Куков пєрєвєшаєм». На це я їм відповідала: «Скоріше вішайте! Тоді хоч свою родину прославимо!» Після цього бити вже перестали. Я їм нічого не сказала. Возили мене ще й до лісу на провокацію, яка полягала в тому, що на них нападають «повстанці» й мене звільнюють. Я їм рішуче заявила, що я знаю, для чого везуть мене до лісу, і що це провокація». 

Параскевія Кук
Параскевія Кук

Степан Кук
Степан Кук

Читайте також: Волинянки нагороджені в УПА

З батьком Степаном Куком ця провокація вдалася, але він нічого не сказав слідчим, за що був дуже побитий. Ще однією тортурою була гра з трирічним онуком Юрком. 

«Приносили малого Юрчика, дозволяли брати його на руки, бавитися з ним, а коли не могли від мене нічого довідатися, дитину забирали, а мене відводили до карцеру», – розповідала Параскевія.

Полковник МДБ з Параскою Кук і сином Василя Кука Юрієм. 1949 р
Полковник МДБ з Параскою Кук і сином Василя Кука Юрієм. 1949 р

Її відправили відбувати покарання в ГУЛАГ. 

«Своє покарання я відбувала у колонії № 27 і №30 в Іркутській області Тайшетський район… Тут, у таборі, я вперше познайомилася з мамою Уляни, дружини Василя. Ми дуже подружили. Вона була дуже прямолінійна, відверта й всюди говорила лише українською мовою. Була вона хвора на рак і померла в таборі. Родину Крюченків також усю арештували: маму, тата, дочку Любу, конфіскували все їхнє майно. Чоловіка мого Степана завезли в Тайшет і відбував він свій вирок у колоніях №27, 30, 20, згодом перевезлися за руку Чуну на роботу у сільхоз», – згадувала мати Василя Кука. 

Додому вона повернулася в 1956 році. Малого Юрка під прізвищем Чоботар утримували в Маріуполі в дитячому будинку, він познайомився з батьками, коли мав 15 років. Нині Юрій Кук – кандидат фізико-математичних наук, живе і працює у Києві.

Читайте також: Сестер Бандери в Сибіру оберігала батькова Біблія

Останній Головнокомандувач УПА

На початку літа 1945 року повстанці на чолі з Романом Шухевичем змінили воєнну тактику. Великі підрозділи (400-500 осіб) були переформовані у дрібніші. Добре згуртовані та озброєні, вони дислокувалися у лісових масивах. У сільській місцевості було розбудовано широку мережу підпільних боївок (10-15 осіб). 

Створено ієрархію нелегальних структур у вигляді станиць, кущів, районних, надрайонних, обласних, крайових проводів.

У 1947 році Василя Кука, як людину, що контролювала збройне підпілля ОУН Волині, Поділлі та Правобережній Україні, на пропозицію Романа Шухевича одноголосно обрали його заступником на всіх посадах. 

Відтоді він постійно брав участь у розробці тактики і стратегії українського визвольного руху, зокрема, в таких напрямках діяльності як підготовка Юнацтва ОУН, поширення діяльності повстанського руху у Східній Україні, протидія колективізації західноукраїнського села тощо. 

Читайте також: Якими були форма та озброєння УПА

У 1949 році МГБ вдалося арештували Уляну Крюченко, довідалися, що вона дружина Василя Кука. Її схиляли до співпраці, щоб спіймати чоловіка, обіцяючи згодом обох лишити живими і під чужими документами перевезти у безпечне місце. Погодившись, Уляна зуміла вийти на волю і сховатися у підпіллі. 

А згодом розповіла все Василю Куку. Тоді у 1949 році Головний командир УПА Роман Шухевич вперше дізнався, що його заступник Василь Кук уже п’ять років як одружений і має сина. 

Читайте також: Презентували документальний мініфільм про головнокомандувача УПА

Кук повідомив Шухевичу не просто про сім’ю, він переказав чим цікавилися радянські спецслужби в Уляни, про що запитували. Так визначалося що їм уже відомо, а що ні. Після загибелі Романа Шухевича у березні 1950 року Василь Кук став Головою Проводу ОУН, Головним командиром УПА. 

Наказом від 13 жовтня 1952 року УГВР присвоїла Куку військове звання генерал-хорунжого. Йому було найважче керувати УПА, бо після закінчення Другої світової війни, всі сили Москва направила на розгром національно-визвольної боротьбиукраїнців.

Розуміючи, що дальший відкритий опір поглиблює розрив із населенням, призводить до безглуздих жертв і не в змозі зупинити «совєтизацію», Василь Кук із початку 1950-х неодноразово наказував мінімізувати бойові акції, перейти у глибоке підпілля або легалізувати його учасників, зберігаючи сили на віддалену перспективу. 

В архіві СБУ зберігається копія листа від листопада 1950 року Василя Кука, направленого на адресу «201»., якою був керівник «СБ» Луцького окружного проводу ОУН «Ярош». 

У листі Василь Кук наказує, щоб старі, надійні кадри, постійно виховували і навчали так, щоб їхній моральний стан, значення і організаторські здібності постійно росли. Основне, щоб кожний революціонер добре вмів вводити у визвольний рух нових людей (симпатиків членів їх серед молоді і людей старшого покоління). 

«Із введенням нових людей в організацію, зокрема у підпілля, – не спішити! В підпілля можна приймати тільки тих, чия благонадійність перепровірена низкою фактів, тих, які настільки сильні морально, що ні в якому випадку не підуть на співпрацю з ворогом, а у безвихідному становищі будуть мати мужність самі застрелитися. Якщо немає повноцінних кандидатів у підпілля – то інших нам не треба!», – йдеться у листі. 

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Далі Василь Кук пише, що пропагандивну роботу серед населення (місцевого міського і з СУЗ) слід проводити шляхом читання революційної літератури, конспіративно і без розголошення.

«Можна до цієї боротьби долучити легальних, проте надійних і підготовлених до такого роду завдань. Велику увагу приділяти питанню збереження кадрів. Дорожити кадрами як неоціненним скарбом! Будуть кадри – буде Організація, буде держава! Загалом застосовувати таку тактику, щоб ворог був впевнений, що на цій території Організації немає. Тоді ворожий режим на цих територіях значно послабиться. Ні в якому випадку не демонструвати силу і могутність Організації у нинішній час. Аргумент типу, треба, щоб народ про нас говорив, бачив нас і наші сили – у сучасних умовах не має жодного значення. Сила полягає у фактичних революційних кадрах (добре законспірованих), а не в людських розмовах”, – так аргументував нову тактику поведінки останній Головнокомандувач УПА.

Практично з початку 50-х років за рішенням Головнокомандувача Василя Кука та головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля. 

Основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності, саме в такій незвичній бойовій сфері продовжував свою діяльність Василь Кук. Він чотири роки очолював національно-визвольну боротьбу в Україні. 

23 травня 1954 року за допомогою завербованого зрадника і групи підісланих агентів вдалося заарештувати Василя Кука разом із дружиною Уляною. Захоплення Кука і утримання його у внутрішній тюрмі КДБ України вважалося державною таємницею. 

Знали лише декілька десятків чекістів, а з цивільних осіб тільки троє – секретар ЦК Компартії України А. Кириченко, секретар по пропаганді ЦК і Генеральний прокурор України Р. Руденко

Проте пошуки Кука тривали ще кілька років, територіальні органи КДБ і надалі отримували орієнтири і вказівки для розшуку Кука, тисячі людей залишалися у цьому задіяними. 

Таким чином виявляли решту боївок УПА, сіяли серед населення страх і, через діяльність чекістських псевдоповстанських груп, підривали його довіру та підтримку націоналістичного підпілля.

Лідера ОУН такого високого рівня, що попав живим в руки чекістів, у держбезпеки ще не було. Георгію Саннікову не вдалося ідеологічно перевиховати Василя Кука, навпаки, часто розмови з ним виховували самого слідчого, який у спогадах зізнався: 

«Я поважав цю людину, свого ворога, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, безстрашність і мужність. Це був активний ворог СРСР, ярий антикомуніст, ворог Росії, борець за вільну, незалежну, соборну Україну». 

Шість років допитів Василя Кука у Києві і Москві не дали жодних результатів, за той час було підготовлено агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Василь Кук радянській системі уже був не потрібен, але й розстріляти його у часи хрущовської відлиги не могли. 

Читайте також: Вбивство Бандери комуністичні спецслужби «шили» німцю з Волині

Указом Президії Верховної Ради СРСР № 139/82 від 14 липня 1960 року Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності. 

19 вересня 1960 року Василь Кук змушений був зачитати звернення по радіо до українців в еміграції, опубліковане і в газеті «Вісті з України» для поширення в діаспорі (тоді ж близько 200 колишніх членів ОУН виступили у ЗМІ з «покаянними» заявами). 

Василь Кук вставив у текст слова зі своєї давньої розмови з Ярославом Стецьком, відомі лише їм обом, які мали означати, що підпільний канал провалено. КДБ цього не зрозумів, а редагувати саме цей пасаж побоявся, щоб не втратити автентичності тексту Кука. 

З другого боку кордону був Степан Мудрик, який зазначив коротко: «Ми коли прочитали цього листа, то перестали посилати людей старими каналами».

Аби тримати під постійним наглядом, Василя Кука КДБ забезпечило квартирою у столиці, влаштувало на роботу Центральному державному історичному архіві в Києві (1961-1968), в Інституті історії АН УРСР (1968-1972). 

Від нього вимагали і чекали написання статтей проти націоналістів, натомість Кук підготував дисертацію на тему: «Марксизм-ленінізм про українське національне питання» на здобуття ступеня кандидата історичних наук. 

Вища Атестаційна Комісія, одноголосно визнала цю працю на рівні докторської дисертації, проте КДБ заборонив це рішення і рекомендував присвоїти кандидатську ступінь, а потім не дозволив і цього. 

З дипломом історика, який він здобув екстерном, Василь Кук працював рядовим постачальником в «Укрпобутрекламі». Аж до виходу на пенсію в 1986 році перебував під наглядом КДБ.

Читайте також: Український історик захистив дисертацію вірменською мовою та публікувався в Гарвардському університеті

Сім'я Василя Кука
Сім'я Василя Кука

Сім'я Василя Кука
Сім'я Василя Кука

Василь Кук розповідав мені про зустрічі з поетом Василем Стусом. Тоді у 60-х Василь Стус просив Кука порадити, як йому діяти, щоб продовжити боротьбу УПА. Це в тих умовах, та ще коли обидва були під пильним наглядом! 

І мудрий Кук підтримав Стуса, але просив у жодному разі не створювати організацій, бо це була пряма дорога у концтабір.

Святкуючи День незалежності України, Київ, 2004 р. Марія Базелюк, Леся Бондарук, Василь Кук
Святкуючи День незалежності України, Київ, 2004 р. Марія Базелюк, Леся Бондарук, Василь Кук

Останньому Головнокомандувачу УПА пощастило дочекатися незалежності України. Якось ми 24 серпня їхали святкувати у гості, у метро Василь Кук зупинився віддихатися. 

«Колись молодим я переживав за своє серце, бо спіймають – а воно здорове, тож будуть катувати. А тепер на старості знову переживаю за нього – зараз би пожити, побачити як розвивається Україна, а воно вже хворе», – задумано сказав 92-річний генерал УПА.

На виставці вишиваних ікон отця Дмитра Блажейовського. Василь Кук, Дмитро  Блажейовський, Леся Бондарук, Київ, 2003 р.
На виставці вишиваних ікон отця Дмитра Блажейовського. Василь Кук, Дмитро Блажейовський, Леся Бондарук, Київ, 2003 р.

Від Президента України Леоніда Кучми Василь Кук відмовився взяти звання «Герой України». Пояснив, що не може взяти таку нагороду, коли армії, якою він командував, на державному рівні не визнано визвольною. 

Василь Кук до кінця життя був дуже активною і сучасною людиною. Багато зустрічався з молоддю, писав, вільно володів комп’ютером і активно користувався Інтернетом. Ще за життя Василь Кук став Символом незламності і перемоги, символом подвигу в ім’я України. 

Він відійшов у Вічність 9 вересня 2007 року. За заповітом, похований у рідному селі Красне на Львівщині.

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

Василь Кук, Київ, 2006 р.
Василь Кук, Київ, 2006 р.

Коментар
Код блоку:
31/01/2023 Вівторок
31.01.2023
30.01.2023