Нещасний шехзаде Джихангір: загадки ранньої смерті наймолодшого сина Роксолани

Джихангір народився 9 грудня 1531 року та став наймолодшою дитиною султана Сулеймана та Роксолани. На його долю випали важкі випробування. Попри це, він залишив слід в історії Стамбула, жителі якого назвали на його честь один із центральних районів міста. Що їх до цього спонукало? І чому через Джихангіра весь час страждали вінценосні батьки?  

Дитинство в палаці

Джихангір (у перекладі ім’я означає – «Володар світу») став останньою дитиною 26-річої Роксолани (HürremSultan) і 36-річного султана Сулеймана. Про перші роки його життя, на жаль, нічого невідомо. Знаємо, що дитинство шехзаде Джихангіра минало разом із братами Мехмедом, Селімом, Баязидом та сестрою Міхрімах у султанському палаці. У нього були няня та наставник Мевляна Сеїд Мусліхітдін.

Роксолана із сином Джихангіром (серіал "Величне століття")

Читайте також: Правда та вигадки «Величного століття»: як насправді виглядала Роксолана 

Восьмирічному Джихангіру разом зі старшим на шість років братом Баязидом зробили обрізання. Цю подію урочисто святкували в Стамбулі 12 днів – із 26 листопада до 7 грудня 1539 року. Наступного дня, 8 грудня відбулося весілля доньки султана Сулеймана та Роксолани, Міхрімах, яку видали заміж за майбутнього великого візира – Рустема-пашу.

На свято обрізання синів султан Сулейман не шкодував грошей. Витрачав їх на оздоблення вінками, ліхтарями, прапорцями, шатрами й килимами центральної площі Іподром. Водночас оновив тамтешній палац Ібрагіма-паші, з якого за святкуванням могла стежити Роксолана з почтом та іншими жінками гарему. Але більшу частину фінансів султан наказав виділити на винагороду музикантам, поетам, жонглерам, акробатам та іншим митцям, які звеселяли стамбульців та гостей столиці Османської імперії. 

Церемонія обрізання сина султана Сулеймана (османська мініатюра 16 століття)

Святкування обрізання

Очевидці цього святкування переказували, що дивовижним було спорудження з двох тисяч запалених ввечері світильників намету, на вершині якого встановили колесо фортуни, котре постійно крутилось і розкидало феєрверки. Також із моря, з кораблів, пускали у вечірнє небо потужні салюти, які викликали захват у містян та султанської родини.

Під час святкування свої вміння показували стамбульські крамарі, торговці, а також майстри. Один із них зробив із бавовни макет райського саду, в якому росли лимонні й цитрусові дерева з плодами. Серед них «гуляли» павич, коні та леви. Але найбільшим бавовняним творінням став дужий верблюд із верблюжатком, запряжений у рясно оздоблену гарбу. У ній розмістили трон, на якому кружляли бавовняні дервіші, а двоє маленьких бавовняних хлопчиків у яскравих покривалах били в бубни.

Особливий подив публіки викликали трюки арабів з Єгипту. Один із них їхав верхи, стоячи на сідлі, і при цьому ще стріляв із лука в повітря. Інший – стояв правою ногою на одному, а лівою – на другому коні і так їхав майданом. Третій араб застрибував і зістрибував на ходу із жеребця, а четвертий – узагалі встав босоніж на оголені ножі, що лежали на сідлі кобили. 

Страждання від хвороби 

Усі ці дні гостей, яничарів та містян пригощали смачними наїдками з палацової кухні. У відповідь султан отримував благословення для його синів. Проте подальша доля Джихангіра виявилася непростою. На відміну від братів, він мав вроджену деформацію грудних хребців. Тож із віком у нього на спині утворився горб.

Про хворобу, що прогресувала в шехзаде Джихангіра, є згадка Роксолани в листі, який вона 1534 року писала чоловікові – султану Сулейману, що на той час перебував у військовому поході. 

«Коли запитаєте про наших хлопчиків, то Божою ласкою вони у доброму здоров’ї. Лише до Ваших священних ніг схиляючись, прагнуть побачити Ваше благословенне прекрасне лице. Нехай дозволить Аллах! Якщо запитаєте про спину Джихангіра, то його гнійні рани на плечі було прооперовано. За допомогою Аллаха вони загоюються. Нині помітне поліпшення, з ним усе гаразд. Прошу, не забувайте молитися за нього», – ідеться в листі.

Через фізичну ваду – горб, Джихангір увесь час перебував разом із матір’ю в палаці та не міг, як його брати, очолити санджак (провінцію) задля набуття управлінських навичок. Проте він мав потяг до читання, мистецтва каліграфії та поезії. Навіть сам писав вірші під псевдонімом Заріфі. Водночас чимало часу проводив поряд із батьком-султаном, з яким полюбляв вирушати на полювання в околицях Стамбула, переправляючись човном через протоку Босфор. Звідти відкривався гарний краєвид, яким часто милувався Джихангір. 

Читайте також: Освіта в Османській імперії: як навчалися султани та їхні наложниці

Смерть у поході

Утім, така ситуація Джихангіра не влаштовувала. Він прагнув жити так, як і його брати, які з настанням повноліття виїхали з палацу. Тому 1548 року напросився у військовий похід на Іран, куди пішов разом із батьком. Однак, як і передбачала мати, яка відмовляла сина від цього заміру, у дорозі його підвело здоров’я – поновилися гострі болі у спині. Тому він змушений був повернутися до Стамбула.

Попри це, 1553 року напросився у третю військову кампанію на Іран, під час якої 6 жовтня султан Сулейман стратив свого найстаршого сина від черкески Махідевран, Мустафу, звинувативши його у зраді. Подейкують, що втрата брата засмутила Джихангіра, який помер від туги за ним або ж убив себе кинджалом. Однак це малоймовірно, оскільки Мустафа 1533 року поїхав до санджаку Сарухан. На той час Джихангірові виповнилося тільки два роки, і його дитинство минуло в палаці Топкапи. Туди Мустафа навідувався вкрай рідко.

Венеційський посол 16 грудня 1553 року повідомив Сенатові, що 22-річний Джихангір помер від чуми. На думку доктора медицини, професора Муаммера Каятекіна, який вивчав хвороби відомих османських персон, наймолодший син султана Сулеймана та Роксолани, маючи проблеми із хребтом (уроджений сколіоз), що ускладнюють нормальне функціонування внутрішніх органів, міг померти від зупинки серця. 

Праворуч могила шехзаде Джихангіра

Мечеть на честь сина

Султан Сулейман, втративши двох синів, залишився зимувати з військом в Алеппо. Тож Роксолана змушена була сама хоронити сина Джихангіра в Стамбулі. Він спочиває поряд зі старшим братом Мехмедом, який помер 1543 року, в мавзолеї, зведеному за проєктом архітектора Сінана. Від утрати наймолодшої дитини, яка розривала серце і душу, почало погіршуватися здоров’я Роксолани. Тож вона почала поступово згасати й померла через п’ять років, 1558-го від раку легень.

Незадовго до смерті Роксолана заповіла на тому місці, де її покійний син Джихангір полюбляв бувати із батьком на полюванні, звести мечеть, яку назвали на його честь. Її фундамент заклали там, де стояв візантійський храм Святого Олександра. Мечеть Джихангіра побудував архітектор Сінан. Вона була невеличка, з дерев’яним склепінням та мінаретом. Її зруйнували пожежі, а потім ще й землетрус, який стався 1894 року.

Біля мечеті Джихангіра

Але мечеть Джихангіра постійно відновлювали. Спершу – після втрати у вогні даху в XVIII столітті – додали склепіння, оперезане вікнами, подібне до того, що було у візантійських церквах. Потім, після землетрусу, султан Абдулхамід ІІ наказав повністю відбудувати та дещо модернізувати цю мечеть. Тому вона отримала незвичні як для будівлі османського класичного періоду форму та вигляд.

Мечеть Джихангіра мала один мінарет, другий прибудували аж 1978 року. Вона стоїть там і нині, нагадуючи про біль втрати великої жінки Роксолани та її чоловіка – могутнього султана Сулеймана. З часом стамбульці нарекли цей район із вузьким чепурними вуличками та прекрасним краєвидом на Босфор іменем нещасного шехзаде Джихангіра.

Вид із району Джихангір на мис Сарайбурну

Читайте також: Рустем-паша – кмітливий зять Роксолани, або Щаслива історія хвороби