Лише росіяни вважають, що українського націоналізму бути не може. Цитатник Василя Кука

Виповнюється 111 років з Дня народження генерал-хорунжого, голови Проводу Організації українських націоналістів, голови Генерального суду Української головної визвольної ради, останнього Головнокомандувача Української Повстанської Армії Василя Кука.

Він народився 11 січня 1913 року в селі Красне Золочівського району на Львівщині. Член Пласту, з 1929 року – член Української військової організації, Золочівської повітової екзекутиви, яку потім і очолив. 

З 1933 року, навчаючись на юридичному факультеті Люблінського університету, водночас стає зв’язковим Крайової екзекутиви ОУН. 

За націоналістичну діяльність у 1933-1936 роках Василя Кука арештувала і ув’язнила польська влада. Повернувшись з неволі, з травня 1937 року перейшов на нелегальне становище. 

З осені 1937 року підпільна діяльність Василя Кука проходить у Підгаєцькому повіті, де він організував вишколи членів та симпатиків ОУН, залучав до лав організації молодь, створював підпільну друкарню Крайового Проводу ОУН. Від 1939 у Кракові, керує організаційним відділом ОУН.

Читайте також: Волинські шляхи останнього Головнокомандувача УПА Василя Кука

Василь Кук

На ІІ Великому Зборі ОУН Василя Кука обрали до складу Революційного Проводу. У націоналістичній діяльності він використовував псевдоніми Леміш, Юрко, Медвідь, Коваль.

Брав участь у проголошенні Акта про відродження Української держави у Львові 30 червня 1941 року, очолив спеціальну похідну групу, яка мала завдання здійснити таку ж акцію в столиці України. Валя Кука заарештували гітлерівці під Києвом, але він зумів утекти.

Після втечі продовжив підпільну роботу в південно-східних областях України, очолюючи в Дніпропетровську Провід ОУН, що поширив діяльність бандерівського підпілля на Донбас, Наддніпрянщину, Приазов’я та Причорномор’я, Харківщину і частково кримський півострів.

Аби залучити до східноукраїнського самостійницького підпілля представників російськомовного та етнічно неукраїнського населення Василь Кук запровадив в практику ОУН випуск листівок російською мовою. 

Його побратим по боротьбі Євген Стахів описав їхню діяльність на сході і півдні України: 

«Я поїхав у Дніпропетровськ і мав розмову з «Лемешем», котрий підтримав мене, бо і його людям в Дніпропетровську боліло те саме. Отже, ідеї, з якими ми прийшли, зазнали змін. Ті зміни нашого світогляду, нашої політики, нашої програми по тому спричинилися до звороту політики в цілі ОУН. Ця наша переорієнтація мала великий успіх – до нас приставало все більше людей, а головне – з молодого покоління і робітництва. Ми пішли з народом, почали говорити з ним мовою, яку він розумів, – і він почав з нами співпрацювати. І це був найбільший успіх всієї нашої підпільної роботи. Від цього часу в неї почали включатися інші національності: татари, греки. Отже, ми стали на демократичну базу, і це був наш крок вперед. За два роки німецької окупації ми на Донбасі взагалі не зустріли жодного прихильника Сталіна. Натомість були наші листівки і залишились документи гестапо, які свідчили, що там активно діяло націоналістичне підпілля. І населення знало про нас – ми розкидали і розвішували листівки, гестапо заарештовувало і страчувало наших вояків».

Читайте також: Конференція поневолених народів: подія на Рівненщині, яка заклала традиції спільної боротьби

Обкладинка книжки Аліни Понипаляк

«Кук був дуже вправний конспіролог і розвідник. На його працях можна вчитися і сьогодні. У своїх працях він навчає, як боротися на окупованій території. Є відома праця «Тотальний опір» майора швейцарської армії Фон Баха, у якій йдеться про те, як цивільне населення може боротися з окупантами. Але така праця є і в нас, її написав ще в 1940-х Василь Кук. Він керувався власною філософією – завжди пам’ятати хто він і звідки. Мені здається, пам’ять про це допомогла йому не зламатися упродовж життя», – вважає авторка книжки «Останній командир УПА. Життя і бороться Василя Кука» Аліна Понипаляк.

У 1944 році Василь Кук повернувся на Галичину, став одним з найближчих соратників Романа Шухевича, а згодом і його заступником. Після смерті останнього перебирає на себе всі обов’язки керівника України.

У 1954 році, його підступно за допомогою зрадника захопили у полон. Василь Кук 6 років перебував в ув’язненні, звідки вийшов на волю у часи хрущовської відлиги. Але постійно за ним стежили агенти Комітету державної безпеки. 

З 1960 року він працював у Центральному державному історичному архіві в Києві, в Інституті історії АН УРСР.  Після написання праці «Марксизм-ленінізм про українське національне питання» Василя Кука звільнили з роботи із забороною працювати в школах та наукових установах. 

З дипломом історика, який згодом здобув екстерном, змушений був влаштуватися на посаду рядового постачальника в «Укрпобутрекламу».  Аж до виходу на пенсію в 1986 році перебував під наглядом КДБ. 

Незважаючи на поважний вік, продовжував брати активну участь у громадському житті. Василь Кук очолював науковий відділ Всеукраїнського братства ОУН-УПА, публікував спомини про український національно-визвольний рух, систематично виступав перед молодіжною аудиторією, на наукових конференціях.

Читайте також: Головнокомандувач УПА: факти з життя Романа Шухевича, про які ви не знали

Історик Володимир В’ятрович, який товаришував із Василем Куком, згадує: 

«Він провів місток між поколінням, яке цілком присвятило себе боротьбі за незалежність і тим, яке вже не пам’ятає бездержавності. Вже ніхто інший не зможе так чітко і наглядно довести сьогоднішній молоді ціну свободи. Без надриву і пафосу просто тихим спогадом про пережите.

Василь Кук, один із кращих в поколінні нескорених, чудово розумів це. Тому його невеличка квартира на Дарниці постійно була наповнена гамірною молоддю. Тому він не переставав до останнього спілкуватися із журналістами, давати для них інтерв’ю та коментарі. Тому він писав та видавав книги та брошури про своїх побратимів. Він і далі командував боротьбою, залишавсягенералом.

До кожної людини Кук підходив особливо – до когось суворим командиром, до когось мудрим філософом, до когось хитрим дідусем. Незмінним залишався результат – банальні і затерті слова про патріотизм оживали по новому, означення «націоналіст» переставало лякати незалежно від того хто де народився.

Феномен Кука полягав у тому, що він чітко знав чого хоче і докладав усіх зусиль для досягнення мети. Чітка спрямованість дій, незважаючи на перепитії життєвого шляху, яскраво проявляється у всій біографії. Він був одним із тих, для кого справа визволення його народу не була чимось абстрактним, а цілком конкретним і особистим дороговказом.

Він сформував квінтесенцію своєї життєвої мудрості, яка полягала у двох поняттях патріотизм і професіоналізм. Пишу двох, хоча для нього вони були чимось єдиним. Він передав нам цю мудрість і тепер настав наш час показати як ми її засвоїли. Настав наш час здати іспит перед генералом Куком та сотнями тисяч його побратимів».

Василь Кук відійшов у вічність 9 вересня 2007 року.

Читайте також: Колківська республіка в спогадах чекістів

Василь Кук, отець Дмитро Блажейовський та Леся Бондарук

Цитати Василя Кука, які актуальні сьогодні

Найбільша трагедія народу – це втрата своєї державної незалежності. Бездержавний народ присуджено до знищення. Тому боротьба за національне визволення, відновлення й будову власної незалежної держави — завжди священна.

***

Ми були свідомі того, що коли ми ведемо боротьбу, то закладаємо ті основи державної незалежності, які нині чи завтра стануть масовими, переможними, тому що наша робота є необхідна і хтось її має вести. І ми це робили цілком добровільно з усвідомленням того, що національно-визвольна боротьба необхідна для українського народу. У в нас не було ні паніки, ні якогось жалю за втрачену молодість, здоров’я, майбутнє, бо самі обрали свій шлях. Роман Шухевич міг піти собі за кордон, щоб зберегтися, але він добровільно залишився в Україні і знав, чим це може закінчитися. Так само і Президент УГВР Кирило Осьмак. Він знав що то є і свідомо залишився тут. Потрібно розуміти: якщо ми хочемо мати державу, то мусимо у будь-якій ситуації її відстоювати, за неї боротися.

***

Визвольна боротьба у воєнні й повоєнні роки докорінно змінила психіку нашого народу. Вона зміцнила в людях віру у вищу правду, розбудила в них надію на можливість боротьби зі злом і, що найважливіше, знищила в людях страх. Народ перестав боятися своїх поневолювачів. Умер раб! Народився Борець-Месник! Завдяки боротьбі значно зросла національна свідомість народу на всіх землях України. Ідея національного відродження запустила глибоке коріння в народі. З крові й жертв повстанської народної боротьби зародився національно-визвольний рух 1960-1970-х років і нинішній демократичний рух за суверенітет і повну державну незалежність України.

***

Виживають і процвітають ті нації, котрі мають свою сильну державу. А щоб мати сильну державу треба мати власну сильну армію, аби вона цю державність могла боронити. Крім того важливим елементом добробуту є суспільний лад, який би відповідав потребам і інтересам народу. А ви чудово знаєте, що в нас в більшості все робиться не так, як того бажає український народ. Я все-таки переконаний, що ми мусимо рухатись в бік Європи, а не топтатися на місці, і разом з європейськими народами торувати шлях в майбутнє.

***

Зрештою, щоб мати голос в світі, щоб мати змогу впливати на глобальні процеси треба бути сильною державою. І не тільки в економічному чи військовому плані, а й в культурному. Думаю, що це під силу зробити тільки молоді.

…Еліта повинна бути високоінтелектуальною і високоморальною. Без цього ви не побудуєте сильної держави і якісно нового суспільства. Треба виховувати і виростити нових людей, які можуть вирости лише з молоді. З тих молодих людей, які вже не були під тим більшовицьким мотлохом і не зазнали його руйнівного впливу на свідомість, не зіпсовані ним. Треба, щоб ці люди виростали, перебирали в свої руки керівні важелі і будували нову і сильну Українську державу.

***

Звичайні люди, які нас тримали у своїх домівках, – то справжні герої. Нехай в УПA налічувалося 100–200 тисяч бійців, та всіх треба взувати-вдягати. Нам ніхто не допомагав, ні совєти, ні німці, жодна держава. Тільки прості українські люди. Опираючись на власний український народ, ми все могли робити: одягати і взувати вояків, створювати територіальні республіки, як, приміром Колківська, де вигнали німців з кількох районів і стали ділити землю та піднімати культуру. 

Споглядаючи з дня сьогоднішнього ті події, я дивуюсь і захоплююсь масштабами державотворчої роботи українського народу. Якщо ви з цим народом дружите – то отримаєте все. Тому й досі вважаю: варто опиратися не на те, що хтось дасть, а на власний нарід. Відстоювати культурні, духовні, матеріальні інтереси українського народу – у тому й полягає український націоналізм.

***

Aле коли ми говоримо, що є українська нація, то повинні бути й українські націоналісти – не лише патріоти, а й активні творці державності, які борються за повну незалежність, за повний самовияв українського народу і в економічній, і в культурній площині. Наша справа – не декларація, активна дія. Націоналізм – це природна потреба українського народу. 

Ревним патріотам України слід широко, дієво, доступно показати людям, що націоналізм – це і є демократія. Кожен нарід має свій націоналізм: німці, французи, японці, росіяни. От лише росіяни вважають, що українського націоналізму бути не може. Проте ми, українські націоналісти, маємо відстоювати повну державну незалежність України.

***

На мою думку, ми чимало втратили через відсутність у паспортах графи про національну приналежність громадян України. Її можна відновити, наприклад, маючи більшість у парламенті. A рух за відновлення треба вести послідовно і постійно. Одним з першочергових завдань націоналістів нині є масштабна і доступна найширшим верствам українців пропаганда ідей, принципів, історії українського націоналізму.

Людям треба показати, чого ми прагнемо і чого хочуть наші вороги. Показати, що націоналізм – саме те, що треба. І не варто вигадувати ніяких нових партій, як не варто заново винаходити велосипеда. Особливу увагу необхідно звернути на східну частину України. Не цуратися масової пропаганди. Aдже у східних областях України, приміром, інформація про правдиву історію УПA не поширюється зовсім. 

Утім, то ще й державна справа, тому в ідеалі держава мала б узяти під свою опіку розповсюдження фактажу з історії України, і в тому числі щодо УПA. Книг, написано багато, але треба, щоб їх на державному рівні пропагували.

Читайте також: Степану Бандері – 115: цитати, які досі лишаються актуальними