Колківська республіка в спогадах чекістів

15 Травня 2023, 12:34
Співробітники Цуманського РВ НКВС, 1945 рік 5322
Співробітники Цуманського РВ НКВС, 1945 рік

У травні цього року відзначаємо 80 років від того часу, коли загони УПА на Волині визволили частину території від нацистів і створили повстанську республіку з центром у містечку Колки. Тепер, завдяки розсекреченню архівів КДБ, знаємо, точну дату утворення середина травня 1943 року.

Десятки років радянська влада приховувала цю історичну подію, а учасників Колківської республіки – членів ОУН і УПА зумисне трактували як посібників нацистів і карали, переслідували й випресовували їхніх родичів. Цим радянська влада показала, що на зміну одному окупанту прийшов новий поневолювач. І вже 7 травня зі станції Здолбунів вирушив перший потяг № 1516 із депортованими з Волинської та Рівненської областей. У 18-вагонах, як найбільших злочинців, везли на Сибір членів родин повстанців: 451 жінок, дітей, літніх людей. Останній ешелон із депортованими також пішов зі Здолбунова – у 1952 році.

Спогади про Колківську республіку люди ховали у своїх сім'ях, про неї заговорили, коли Україна здобула незалежність. Тоді ще були живими члени ОУН і УПА, які розповіли про неї. І ми сьогодні пишаємося цією сторінкою в історії України.

Але у нашому суспільстві живуть ще поодинокі співробітники радянських каральних спецслужб, які боролися і з повстанцями, і з місцевим населенням, людей, які мріяли про Українську незалежну державу, переслідували й вивозили. Вони досі лишилися на ворожих до України позиціях, і так виховували своїх нащадків. І пишаються своєю боротьбою з бандерівцями.

Не буду називати автора і назву видання, що вийшло у Москві у 2017 році, щоб не популяризували антиукраїнську книжку. Але вважаю, що варто окремі цитати волинських чекістів повідомити читачам. Ми маємо вивчати свою історію з різних джерел, аналізувати їх і мати власну позицію щодо історичних подій в Україні. Тим більше, що повстанські та радянські ветерани сьогодні зрівняні в усіх правах. 

Сьогодні, коли ми маємо повномасштабну війну з росією, яка напала на нашу державу й окупувала частину території, нагадаю: саме Президент України Віктор Янукович у 2014 році закликав путіна ввести війська в Україну. 

А тоді, навесні 2013 року, коли він «правив», то антиукраїнські, прокомуністичні, проросійські сили почувалися бадьоро. І якось із Москви приїхав журналіст із завданням зібрати спогади чекістів – як вони боролися з бандерівцями. 

Не всі погодилися дати інтерв’ю, відповідаючи: «Ти напишеш, а нам тут ще жити з ними». Однак москвич у книжці дуже дякує полковнику N, опікуну музею МВС, братам Кононовичам із луцького міського комітету КПУ й мешканцям колківського району. Про що розповідали наші «землячки» – читайте далі.

«Двоевластие: днем коммунисты, а ночами – бандеровцы» 

Олексій Рогак народився на Київщині, в 1941 році він закінчив сім класів школи, коли його батька з сім’єю відправили працювати головою колгоспу на Волинь у чеську колонію Підзамче. Чехів попередньо звідти, за його спогадами, вивезли в Чехословаччину, а на їх місце заселили українців.

Вразила згадка про Голодомор: «Голод 1932-33 годов на всю жизнь врезался в мою память. Мне тогда шел седьмой год. В то время все зерно у крестьян забирали до последней крупинки. Мама как секретарь сельсовета получала немного хлебушка. Было и молоко от коровы, поэтому нас из-за относительной упитанности – меня и сестренку Любу 1924 года рождения – не выпускали на улицу». А через дорогу жила сім’я, де дівчинка померла в муках від голоду. Батько Олексія працював у районному політвідділі та якось привіз на відгодовування двох хлопців 18-ти і 19-ти років: «Папа подобрал их под забором».

Страшна реальність радянського життя: на одній вулиці живуть представники влади й організатори Голодомору, а поруч – їхні жертви, які вмирають в муках без їжі. 

«Интересуешься, отчего произошел голод? Отвечу откровенно. Перед голодом зерна хватало, но на местах начали происходить ужасные вещи. Мама приходила домой с работы из сельсовета и горько плакала. Специальные комиссии ходили по домам и, если замечали кусок хлеба или лишнее зерно, тут же забирали и куда-то увозили. Когда же осенью 1933-го этот произвол прекратился и зерно стали возвращать, люди сразу же ожили», – приховує Рогак справжні причини Голодомору.

Якщо його батько працював у районному політичному відділі компартії, то він не міг не бути учасником цієї геноцидної кампанії.

Не довго був головою колгоспу батько Олексія – у червні 1941 року мобілізували в Червону армію. Як тільки почалася війна, батько хотів повернути свою сім’ю на Київщину. Але після виїзду за Луцьк їхню вантажівку завернули військові, тож вони повернулися в Колки. Батько пішов в армію, мати – працювати дояркою на ферму.

«В июле 1941 года в Колки без боя заехали немцы на бронемашинах, мотоциклах и велосипедах. Наш дядя Федор был секретарем Колкинского райкома комсомола, поэтому он сразу начал скрываться. Полицаи сразу стали его гонять как коммуниста. В полицаи в основном пошла молодежь. Дядя Федор в числе многих других вскоре ушел в лес, где создал партизанский отряд «За Родину!». Я стал его связным. В колкинской школе работала учительницей Ульяна, отчество ее позабыл. Она передавала мне данные на бумажке для партизан. Избежать обысков мне помогало то, что я неплохо знал немецкий язык. Наши соседи Махальские были урожденными «фольксдойч», и их дети говорили дома только по-немецки. А возле соседей и я сам научился. Свободно проходил через патрули, легко разговаривал с немцами, подробно отвечал на их вопросы. Так что они меня считали за своего. Секретную бумажку я относил в лес Черные Лозы, который тянулся вплоть до Бердичева»– розповів Олексій Рогак.

Читайте такожКолки на фото початку ХХ століття

Якось один поліцай попередив Олексія, що його сім’ю можуть вивезти в Німеччину через дядька-партизана. Тому мати з дітьми сховалася, переселившись у село Ситниця. «Все знали, что в окрестностях района сидят бандеровцы. Но тогда они еще вели себя спокойно, ничего плохого местному населению не делали. Я же в то время пас стадо телят в 50 голов. Моим напарником был старичок-поляк.

В 1943 году мы услышали о Сидоре Ковпаке и о его боях с немцами. Говорили о нем совсем мало, ведь его отряды воевали вдали от нас. Новостей с фронта также никто не получал. В тот год случилась резня поляков, так называемая Волынская резня. Они, конечно, тоже хороши – нападали на местное население. К примеру, вырезали украинцев в селе Прибрежное. Ну и бандеровцы не остались в долгу. Поляки быстренько убрались из села, а вскоре их выселили в Польшу.

Освободили нас советские войска в начале 1944 года. И так получилось, что меня отправили в спецшколу войск МГБ, которая располагалась под Киевом в Пуще-Водице. Взяли меня туда по направлению сельского совета, хотя я по возрасту не подходил. Но за знание немецкого языка и за помощь партизанам приняли». 

Про Колківську республіку, як і про свої подвиги партизана, Рогак не розповів. Однак після випуску зі спецшколи у жовтні 1944 року його зачислили у склад «истребительной группы войск МГБ СССР при Колковском райвоенкомате. В группу входило 18 человек. Среди них несколько крепких ребят, выпускников нашей спецшколы, специально присланных из Запорожья. Кроме того, группу усилили опытными бойцами». Але нацистів вже на той час не було на Волині. Зате йшло переслідування тих, хто був учасником Колківської республіки. Їх у народі називали «истребки». Очолював член бюро райкому комсомолу Улян Лаврентьєв. Осіли у вцілілих хатах у Колках і проводили примусову мобілізацію місцевих до Червоної армії.

«У нас в районе в 1944-45 годах существовало двоевластие: днем коммунисты, а ночами – бандеровцы. Вообще, название «бандеровцы» было не в ходу, мы их именовали попросту бандитами и фашистко-власовскими агентами. В основном с нами воевали группы по 20-30 человек», – згадує  Олексій Рогак. 

Розповідає про окремі бої (з перемінним успіхом) з повстанцями, перелічує втрати своїх товаришів.

«В этой истребительной группе я служил до конца июня 1945 года. В июле меня назначили на должность деловода-машиниста Колковского райвоенкомата. Одно название! Хотя меня так красиво записали в трудовой книжке, но, по сути, я все так же ходил с автоматом, а не сидел за пишущей машинкой. Какой там из меня деловод-машинист. Все шло по-прежнему: организовывали призыв, наводили порядок по хуторам и поселкам, караулили бандитов», – зазначив червоний ветеран.

На завершення повідав Рогак і про свій кар’єрний ріст: «С октября 1952-го после демобилизации я стал работать заведующим в Колковской Центральной сберкассе № 6513. Повсюду ходил с «маузером» или с ТТ, который прятал за пазухой. В 1954-м меня избрали председателем колхоза имени Тараса Григорьевича Шевченко в селе Каменуха Волынской области. Отработал 12 лет, стал инструктором райкома партии, затем снова председателем колхоза. И проработал там до 1964 года». 

Читайте також:  ​​​​​​​КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ

«Этот непонятный статус Колок»

Згадуваний вище Улян Лаврентьєв народився 1921 р. в селі Копилля. Московському журналісту він повідомив: «В то время националистов в районе было очень мало. До 1940 года о них никто ничего не слышал. Бандеровские идеи стали заразой расползаться по Колковскому району через группу музыкантов из духового оркестра. Они ездили играть по селам и подпольно начали распространять идеи национализма». Далі він розповів, що в березні 1943 року колківчани (загін близько 160 осіб), які пішли у місцеву поліцію та активно там вивчали військову справу, однієї ночі захопили склад з німецькою зброєю та боєприпасами та пішли до повстанської націоналістичної армії.

Лаврентьєв сказав, що ніякої республіки не було, однак потім у спогадах визнав, що бандерівці захопили Колки й нацисти втекли. І далі вже розповів відомий факт, що в Колківській республіці діяла кавалерійська школа УПА на чолі з полковником, а також у с.Копилля організували школу молодших командирів. Зрештою визнає факт існування республіки: «Осенью 1943-го «республика» распалась. Немцы с поляками решили ликвидировать этот непонятный статус Колок. Вышли целым батальоном из города Маневичи. Дошли до речки Стырь, остановились… Над Колками появился немецкий самолет. …Каратели зашли в Колки и стали жечь все подряд, начиная с первой хаты. Стреляли всех подряд, не глядя на то, старый ты или малый. Перебили около 500 мирных жителей. То же самое повторилось в расположенном поблизости селе Староселье. Здесь перебили почти 130 человек. Дальше немцы спокойно, походным строем пошли на Луцк. Так закончилось существование «республики».”

Свою подальшу трудову кар’єру Улян Лаврентьєв описав: «В райвоенкомате я проработал до 1948 года. Потом недолго был заведующим портняжной мастерской. Назначили заведующим колковского сельпо. Затем внезапно вызвали в обком партии и в 1953 году срочно направили в Тернопольскую областную двухгодичную партшколу, которую окончил в 1955 году. Стал инструктором-организатором в политотделе МТС. В 1959 году избрали секретарем парткома. Когда объединили три колхоза в один, меня сделали заместителем председателя. Пришлось строить три новые школы в селах. Затем три Дома культуры. Возвели три памятника погибшим советским воинам и партизанам… шел на пенсию с должности председателя сельского совета села Копылье”.

Попри усі ці посади червоний ветеран у спогадах детально розповідає як до 1955 року боровся з бандерівцями та їх прихильниками. Можна лише уявити скільки крові на невинних сліз учасників національно-визвольної боротьби на його руках. Він сам зауважив, що в другій половині 50-х років справжніх бандерівців у них в районі не залишилось, бо ті, хто вижив і відсидів у Сибірі, не змогли повертатися в рідні краї.

 

«Бандеровцев больше было» 

Євген Шрамко народивсь у 1924 році в селі Копилля. Аби уникнути вивозу на роботу в Німеччину переховувався від нацистів у лісі. 

«По лесу побегал як волк, после вернулся до хаты. А тут как раз бандеровцы «зробили» (создали) свою Колковскую республику. Пока советская власть не пришла, она тут почти два года была. А немцы в это время тихо сидели в Маневичах (80 километров от Луцка), тут о них даже не слышали, – розповів він гостю з Москви у 2013 році. 

Після цих слів оповідача москвич дав довідку: «Колковская республика — территория на Волыни с центром в поселке Колки, которую с мая по ноябрь 1943 года контролировала УПА. 4 ноября новоявленное государственное образование прекратило свое существование. Немецкие части окружили поселок Колки и взяли его штурмом».

 Євген Шрамко розповів, що поки була республіка, то ходив на військові навчання, які бандерівці організовували для місцевого населення, щоб люди вміли самостійно оборонятися від окупантів. Його батько, який служив у Червоній армії, теж був залучений вести ці заняття. Але довго не витримали і дуже скоро батько й син Шрамко подалися в ліс до червоних партизанів.  

«С кем больше воевали, с немцами или с бандеровцами? – И с теми, и с другими. Со всех сторон не давали проходу, только поворачивайся. …Один брат в партизанах, другой – в бандеровцах. Но в партизаны у нас мало пошло. Ну, человек двадцать, не больше. Бандеровцев больше было. Як «колгосп» организовали, то там кто имел трошки земли больше, то сильно обижался, когда ее забирали”, – згадував ветеран.

На запитання чи повернулися в село бандерівці після війни, Шрамко відповів: «Не знаю, есть ли сейчас кто из «бандер» в округе. Вряд ли... Самых матерых побили, а остальным тут не разрешили жить. Они уехали отсюда, а их семьи выслали с села. Кто занимался агитацией – тоже выселили. А тогда их было богато здесь. …Так що тут нема никого с тех бандеровцев. К 55-му их всех вычистили…» 

Євген Шрамко з 1950 по 1952 роки був секретарем  сільської ради. Потім його вибрали головою колгоспу. Рік пропрацював керівником, а потім запропонували переведення в інше село. Відмовився і ще рік навчався в Луцьку по механізації.

Читайте такожОстанній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

«Боялся ли я бандеровцев? А кто их не боялся? Оружия ведь поначалу никакого не имелось. Как быть? Они ножами тебе заколют, да и все… Мене хотели убить. За що? Да все за то же — що главой «колгоспа» пошел. Приходилось ховаться. То в одном месте ночевал, то в другом... Такая была у меня жизнь. Они как-то раз на мене засаду сделали. Хорошо, одна жинка вышла, начала там тарахтеть, вспугнула их. Так що я ушел, а они остались. То мене уже видали оружие, револьвер, поэтому я беспечно ходил. Года три или четыре я его таскал. Потом поехал в Москву на выставку, да занес и сдал его, якобы больше не треба. Да и на самом деле, он мне больше не понадобился», – розповідав ветеран.

«С зэками воевал крепко!»

Ще одним волинським оповідачем у 2013-му для гостя з Москви був Антон Лавренюк. Він народився у 1929 році в Луцьку. Жив лише з матір’ю, більше родини не мав. Мати не мала постійної роботи, а в 1941 р. під час наступу на Луцьк нацистів вона втекла з командиром НКВС, залишивши хлопця напризволяще. 

«Так я стал круглым сиротой. Надо себя как-то кормить, а как? У нас жили евреи, которым по религии в субботу работать было запрещено, поэтому я им помогал: то 57 курицу резал, то печку растапливал. За это меня кормили. Теперь снова об оккупации. Я не видел таких, кто бы встречал немцев цветами. В Луцке такого не было! В городе все было разбито и разбомблено. Луцк, надо честно признаться, в то время являлся небольшим провинциальным местечком, отстроились мы уже после войны с помощью советской власти», – розповів Лавренюк.

Після вигнання нацистів Антона «як сина полку» забрали військові – одягли, нагодували, дали роботу – водія легкової машини 41-ї окружної артилерійської майстерні капітана Станька. З цією військовою частиною червоноармійців він брав участь у вигнанні нацистів аж до Австрії. Служив в Австрії до 1946 року, звідки демобілізувався й повернувся в Луцьк. Пішов працювати в міліцію: «На службу я попал в охрану КПЗ. Тогда там сидело много всякой разной швали. Бандюги были любого окраса, каких только пожелаешь. И бандеровцы, и кто хочешь. И вели они себя по-всякому. Чего я там только не насмотрелся... Их держали в специальных каменных камерах. КПЗ в Луцке такая мощная, что никуда не денешься и не убежишь». Так, це про Луцьку тюрму, де в 1941 році НКВС провело масовий розстріл в’язнів.

 

 Згодом Антон Лавренюк був активно залучений до боротьби з бандерівцями по Луцькому району.  У 1950 році став працювали дільничним у селі Озеряни. «Моим другом на долгое время стал ручной пулемет Дегтярева. Обстановка оставалась напряженной. Бандеровцы бродили по лесам и орудовали где-то до 1954 года. Попадались такие сволочи, что стреляли по всем подряд. Мне еще повезло, что в Озеранах было мало украинцев, а в основном жили переселенцы из Польши и Чехословакии. Они с бандеровцами не контачили, – повідомив ветеран. – Потом меня перевели в Новостав, вот это было самое настоящее бандеровское гнездо. Конечно, уже не столь активное, как в конце 1940-х годов, но все же. Местные их здорово поддерживали».

У 1953 році Лавренюк заслужив переведення в обласне управління міліції, а в 1967 році він потрапив у Ростов на місячну перепідготовку. На пенсію вийшов у 1977 році у званні капітана з посади начальника спецкомендатури. 

«С зэками воевал крепко! Они у меня не баловали. Но это уже совсем другая история», – хвалився своєю жорстокістю Лавренюк.

«И не должно быть в политике морали» 

У московській книжці спогадів чекісти багато деталей розповіли про боротьбу проти українського національно-визвольного руху. Тут є спогад Бориса Стекляра як він зі своєю опергрупою знайшов криївку художника УПА Ніла Хасевича, опис із деталями його загибелі на Рівненщині. Окремою темою спогадів є детальні згадки про використання отрути «Нептун» проти членів ОУН і УПА.

Читайте також: Воїн-доброволець розповів про звірства кремлівських бандитів

 

Російський чекіст Дмитро Капранов детально розповів як проводили депортацію західноукраїнського населення за те, що допомагали бандерівцям. Зокрема, він оповів: «В 1949 году однажды с нашего участка выселяли. Мне тогда одна тетка еще сказала: «Какая же я была дура, что раньше этому чернявому сержанту вилы в живот не воткнула!» А что мне еще оставалось делать? Меня назначили старшим в операции по выселению ее семьи. А приказы, как известно, в армии не обсуждаются. Все осуществлялось быстро и без предупреждения. Накануне нас собрали, зачитали список. С нашего участка, допустим, выселяется двадцать семей. Начальство сразу расписывает задачу каждому, кто и какую семью выселяет. Проверяется наличие транспорта для выселяемых семей. А транспорт – простые телеги и лошади. В три часа ночи началась операция. Вошли на хутор, распределились по домам, зачитали выселяемым постановление. Дали им определенное время на сборы. С собой разрешали взять 500 килограммов личного имущества. Брали в основном одежду, питание, но некоторые даже овец забирали. …Выселялись только те, кто оказывал бандитам реальную помощь. Да и весь хутор не выселишь. На нашем участке попадались хутора и по тысяче дворов». 

Відомий книжками зі спогадами про боротьбу з бандерівцями в Західній Україні московський чекіст Георгій Санніков поділився спогадами про те, як познайомився і «допитував» останнього головнокомандувача УПА Василя Кука, як провалилася операція завербувати Марію Савчин, дружину полковника УПА Василя Галаси. Цікавим є його гнівна відповідь сину Микити Хрущова на тезу, що на руках його батька немає крові. «Крови на руках нет? Да эти руки санкционировали не один расстрел, по 350, по 400, по 850 человек... Вы мне будете сказки рассказывать. Вы не учите меня морали и нравственности, которой нет. И не должно быть в политике морали. Не учите меня морали и нравственности, дорогой товарищ. Вам напомнить, как в 48-м записывали в колхоз, как гасили в зале свет? — Кто пойдет? Убедительно прошу поднять руки. А люди молчат. Ни одной руки. Пойди перевешай всех! А сидят фронтовики, с войны пришли. Ну, у Никиты Сергеича же все просто: — Не будете вступать в колхоз — в Сибирь поедете. — А нас, фронтовиков, Никита Сергеевич? — И вас тоже. Это Хрущев, во всей красе. Так что не учите меня морали и нравственности, вам не положено. Надо понять, суровое было время. Фронтовик считался обычным человеком”. Ця відповідь багатозначна. Бо за нею стоїть картина подій, яка була після Другої світової війни, ми бачимо як діяла радянська тоталітарна система.

Мовою цифр

На завершення подам цифри із підсумкової частини московського видання спогадів, виданих у 2017 році: «По данным КГБ УССР, в 1944-1953 годах безвозвратные потери советской стороны в боевых столкновениях и от «бандпроявлений» составили 30 676 человек. Среди них: 697 сотрудников органов госбезопасности, 1864 — органов внутренних дел, 3199 военнослужащих, 2590 бойцов истребительных батальонов; представителей органов власти — 2732; функционеров компартии — 251; комсомольских работников — 207; председателей колхозов — 314, колхозников, крестьян — 15 355; рабочих — 676; представителей интеллигенции — 1931; детей, стариков, домохозяек — 860. Напомним для сравнения, что в результате боевых действий и репрессивных мероприятий советской стороны погибло около 156 тыс. участников ОУН-УПА и жителей-некомбатантов Западной Украины, 87 тыс. было осуждено, 203 тыс. — депортировано.» Ці цифри треба аналізувати й порівнювати, це робота для нинішніх істориків. 

Читайте також: Як відзначали 75-річчя створення Колківської республіки

Коментар
16/06/2024 Субота
15.06.2024
14.06.2024