Сагринь'44: спогади очевидців про знищення села

Українське село Сагринь (сучасна гміна Вербковичі, Грубешівського повіту Люблінського воєводства, Республіка Польща) повністю знищили підрозділи Армії Крайової разом із польськими партизанами 10 березня 1944 року.

Про це пише Український інститут національної пам'яті.

Жахливі картини того дня виринають з історії завдяки протоколам свідчень, що їх по гарячих слідах записали зі слів очевидців тих подій – жителів Сагрині, яким пощастило вижити. Таких виявилося небагато, тих хто зумів заховатися від ворожої кулі у схованках, або ж отримати несмертельне поранення, прикинувшись вже неживим.

За різними даними, під час трагедії загинули від 800 до 1240 жителів села. Нападниками були підрозділи Армії Крайової під командуванням Зенона Яхимека разом з Батальйонами хлопськими – польськими партизанськими силами переважно з місцевих селян, які очолював Станіслав Басай. 

Вони атакували українські села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх. Польський наступ не обмежився цими днями й тривав кілька наступних тижнів.

Серед загиблих у Сагрині більшість становили жінки та діти. Перед смертю люди зазнавали нещадних знущань і тортур. Велика кількість жертв у Сагрині пояснюється тим, що у селі кожен день увечері збиралося багато людей із сусідніх сіл, щоб заночувати під захистом української поліції та місцевої самооборони, які дислокувалися в Сагрині. 

В селі знищили церкву, парафіяльні будинки, понад 260 житлових будинків, молитовний будинок громади євангельських християн та сотні господарських будівель.

Читайте також: Трупи, як снопи – в садах, на вулицях, городах: трагедія в Сагрині

Сагринь

З протоколу свідчень Зіни Малимон про знищення села Сагринь, 26 квітня 1944 року:

«Дня 9.ІІІ.1944 р., ціла моя родина і я всю ніч не спали. Побачила я, як польська банда нападала на Сагринь і стріляла із запальних куль. Мама моя Ольга, сестра Ліда, тітка Марія Л. і я втікли на станицю. По дорозі на станицю мене ранили в обидві ноги. Мама взяла мене на руки і занесла мене на станицю. На станиці було багато людей. За якийсь час прийшли бандити і почали бити в двері, і кричати, де є поліція. Поліції на станиці не було. Бандити забрали з хлівів станиць свині і від’їхали. Друга група бандитів підійшла під станицю і кричала, щоб відкрити їм двері. Лякали, що будуть підкладати міни під станицю. Люди почали втікати нагору. Тоді бандити почали стріляти по горі. Вирубали двері на долині і вдерлись нагору. Побили всіх мужчин. Вбиваючи, проклинали. Забрали все згори, а жінок з дітьми зігнали на діл, а нагорі запалили. […] Вбили також мою маму Ольгу і сестру Ліду. Коли мама впала, за нею впала моя тітка. Бандити думали, що вбили також тітку, але тітку навіть не ранили. Після того прийшли до мене, один з них стрілив в мене. Ранено мене в голову і я впала. Бандита стріляв ще раз в мене і попав в руку. Я лежала, не ворушилася зовсім. Бандити думали, що я вбита, й відійшли. Сестра моя Ліда була тільки ранена в руку, встала і хотіла втікати. На цей раз надійшов бандита і стрілив її в голову. Сестра моя впала і сконала». 

Джерело: електронний архів Українського визвольного руху

На початку 1944 року Червона Армія починає наступальну операцію на Волині, вступаючи на землі міжвоєнної Речі Посполитої. Це активізує польські підпільні націоналістичні сили, які вирішують радикально вирішити українське питання на теренах Закерзоння, зокрема на теренах Холмщини. 

Виникає план проведення спеціальної акції під назвою «Буря». Військовики Армії Крайової мали б активізувати свою діяльність проти німецької армії, щоб опанувати ці території до приходу радянської влади та засвідчити її приналежність до Польської держави. 

Разом з тим військові дії на території Холмщини мали б послабити потенційну територію, де міг би розвиватися у майбутньому український національний рух. В рамках цих процесів, у березні 1944 року силами польського підпілля було проведено масштабну антиукраїнську операцію, що входить до історії під назвою «грубешівська революція» (від назви міста Грубешів). 

Метою цією акції було не поголовне винищення українців, а створення таких умов, за яких вони б якнайшвидше залишили ці терени. Для цього спалювалися цілі українські села, показово та жорстоко вбивалося місцеве населення.

З протоколу свідчень Ольги Шидловської про знищення села Сагринь, 26 квітня 1944 року:

Дня 10.3.1944 р. рано, біля 4-ої години, побачила я, що село горить і сильно стріляють запальними кулями. Я зібрала своїх дітей, Софію, літ 9, Марію, літ 3, Анну, літ 6 і старого батька, літ 69, і сховалася до зовсім знищеного льоху. З льоху видно було, що діялося кругом нас. Я бачила, як польські бандити шукали сховищ, кажучи: «треба шукаць, бо тут може биць». Я бачила і чула, як нападали бандити на мою сусідку, Марію Носаль. Вбили її, віддаючи в неї три стріли. Хотіли кинути ще Марію Носаль в огонь, але один з них сказав, що вона і так згорить. Дитина Марії Носаль Евфрозина, літ 7, почувши, що мати її вже вбита, почала дуже кричати. Була вже в схроні. Бандити підійшли до схрону і наказали вилазити зі сховища, проклинаючи. Вилізло троє: Тимощук Антоніна, Евстахій Тимощук і Ліда Тимощук. Всіх їх бандити постріляли. Пізніше трупи їх погоріли, а решта свині порозтягали. […] З льоху чула я, як банда вбивала людей. Чула, як 6-літній хлопець просив, щоб його вбили, бо його маму вже вбили. Казав: «Моя мама не живе і я не хочу жити». 

Банда мала місцевих провідників Ця партія бандитів в числі 7-ох мала за провідників 2-ох малих хлопців, поляків, одному 14, а другому 12 літ. Я чула, як банда обіцяла тим хлопцям добру зарплату, тільки що показували їм сховища. Обидва хлопці поляки виховувалися в Яцюка, господаря – Українця. […] Ці хлопці показали ще сховище Стельмащука, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили. В сховищі були ще люди, але якось не подушилися. Малі Білики водили бандитів по цілому селі і показували сховища.

Читайте також: Польське Пшебраже – українське Гайове: конфлікт без переможців

Джерело: електронний архів Українського визвольного руху

Виступ очевидиці знищення Сагрині Марії Хоменко під час вшанування жертв трагедії у Сагрині, 10 березня 2019 року. Відео надала представниця Західного відділу Українського інституту національної пам'яті Лариса Бондарук.

Читайте також: «І поїхали ми на двох підводах»: чи отримають депортовані українці відновлення справедливості від держави