Бій за майбутнє України: спогади крутянина Ігоря Лоського

Щороку, 29 січня в Україні відзначають річницю бою під Крутами, який став символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність, прикладом для сучасних захисників України. Тоді, 106 років тому, українські вояки й добровольці зупинили на кілька днів наступ більшовиків на Київ. 

Про це пише Український інститут національної пам'яті.

Більшовики, прийшовши до влади в Росії після жовтневого перевороту 1917 року, прагнули встановити контроль над Україною і розглядали Центральну Раду як серйозного суперника. У грудні 1917-го розпочали збройний наступ на Україну. 

В середині січня вони захопили майже все Лівобережжя та просувалися на Київ. У таких умовах війни Центральна Рада проголосила 22 січня 1918 року незалежність Української Народної Республіки. 

Після захоплення Полтави вздовж залізниці на захід наступала так звана 1-ша Революційна армія, а з Гомеля на Бахмач – 2-га. Там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися.

Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. 25–27 січня вони разом з іншими військовими підрозділами та добровольцями героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач.

Аверкій Гончаренко

Однак без артилерії під загрозою оточення оборонці вимушено відступили до станції Крути й стали укріплюватися. 28 січня в Бахмачі обидві радянські армії з’єдналися під командуванням Муравйова й почали рухатися в бік Києва. На підступах до столиці Муравйов закликав: 

«Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте небагато вам працювати. Наше завдання – взяти Київ і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, нічого не пошкодую: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами – той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені…». 

29 січня на станції Крути більшовицький наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. 

Тож участь у бою брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових стрільців (разом понад 500 воїнів і 20 старшин). На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі, гвинтівки. До них приєдналися близько 80 добровольців із загону Вільного козацтва з Ніжина.

29 січня 1918 року на залізничній платформi в Крутах перебувало до 520 українських воїнів, юнаків і студентів, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Росіяни вдесятеро переважали, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко, уродженець села Дащенки з Чернігівщини. З єдиної гармати по ворогу стріляв його побратим, сотник Семен Лощенко, родом із села Іванівки на Луганщині. Завдяки вигідній позиції і героїзму українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. 

Читайте також: Причина катастрофи Крут

Схема бою під Крутами, що подавалася в праці Аверкія Гончаренка

Потім, під тиском ворога, українські бійці організовано відступили до ешелонів і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 хлопців – заблукали в темряві й повернулися до станції Крути, яка вже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Хлопців катували, а потім стратили.

Під Крутами загинуло, за різними оцінками, 70–100 українських оборонців. Нині відомі прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Російські втрати тільки вбитими були щонайменше 300 загарбників. Після визволення від російсько-більшовицьких окупантів, у березні 1918 року, тіла загиблих перепоховали в Києві. 

Читайте також: Крутянець Чижов

Похорон крутянців у Києві. 19 березня 1918 р.. Джерело: УІНП

Завдяки звитязі та сміливості українських вояків ворожий наступ більшовиків на Київ був зупинений на кілька днів, доки тривали переговори між УНР і країнами Четверного союзу. Важливо було, щоб українська столиця перебувала під контролем Центральної Ради.

Детальніше про історію бою під Крутами можна дізнатися від одного з учасників – Ігоря Лоського, сина історика і дипломата Костянтина Лоського. У січні 1918-го хлопцю заледве виповнилося 17, коли він, як учень 2-ї Українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства в Києві записався до Студентського куреня. 

Настрої патріотичного піднесення, які панували в Києві серед молоді на початку 1918-го, Ігор Лоський яскраво передав у своїх спогадах «Крути».

«В перших днях січня відбулося віче українського студентства, з Університету св. Володимира і ново-заснованого Українського народного університету, на якому вирішено зорганізувати Студентський курінь Січових Стрільців, до якого, під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім'ї, мали б вступити всі українські студенти. За прикладом студентства пішло і молодше покоління — учні Другої Української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. … Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусив, зрештою, погодитись з постановою і оголосити з рамени дирекції офіціальну перерву навчання у двох старших класах гімназії на час перебування учнів у війську. Просив лише, аби не спокушати до вступу до куреня учнів молодших класів. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостого класу таки до куреня вступило».

Читайте також: Крутяни із Луччини: як склалися долі Героїв

Ігор Лоський

У бою під Крутами Ігоря Лоського важко поранили. Після одужання разом з батьком працював у Міністерстві закордонних справ УНР. У 1920-му довелося перебиратися до Відня, де зблизився з В’ячеславом Липинським і засновниками Українського союзу хліборобів-державників. 

За рік він став студентом Українського вільного університету. Коли університет перенесли до Праги, продовжив навчання там, познайомившись із Дмитром Донцовим, Михайлом та Оленою Телігою, іншими представниками української інтелігенції.

У Празі ж Ігор Лоський зблизився із подругою Олени Теліги Ольгою Приходько. Дівчина була родом із Кам’янця-Подільського. У січні 1919 року вона у складі Української капели Олександра Кошиця виїхала до Європи на гастролі і так і не повернулася. 

У 1924-му році вони побралися, за три роки народилася донька Олена. Ігор здобув ступінь доктора філософії Українського католицького університету. Родина деякий час мешкала у Берліні, а 1932 року переїхала до Львова. 

Тут, за сприяння митрополита Андрея Шептицького Лоський отримав посаду викладача історії, французької та німецької мов у Малій греко-католицькій семінарії. Водночас він редагував часопис «Хліборобський шлях».

Ігорю Лоському вдалося уникнути радянських репресій. Точніше, він просто не дожив до «звільнення» Львова у 1939-му – трьома роками раніше помер від раптової хвороби. Ольгу Лоську у 1949-му заарештували і на сім років відправили в табори до Горківської області. Вона дожила до 92 років і стала свідком проголошення Незалежності.

Повертаючись до спогадів Ігоря Лоського про бій під Крутами, варто звернути увагу на згадку про сімох студентів, яким пощастило уникнути смерті:

«Одного учня, сина машиніста, впізнав колега його батька, що возив більшовицького ватажка Богданова, з яким разом пиячив, і випросив у нього помилування. Інший врятувався просто завдяки тому, що, коли всіх виводили на розстріл, він спокійно пересів до поранених і заявив матросам, що «сам» Богданов обіцяв йому дарувати життя. Йому допоміг один із матросів, мабуть українець за походженням, який підтвердив фантазію про Богданова».

 Інших поранених перевезли до Харкова, до шпиталю, звідки їм вдалося втекти. Саме з розповідей тих, хто врятувався, і стали відомими подробиці подій, що відбувалися на станції після бою.

А тим часом з’являються нові цікаві подробиці про долі учасників бою під Крутами. Так, історик Віталій Скальський поставив під сумнів історію про двох друзів-крутянців – Володимира Шульгина та Володимира Наумовича, які, начебто, «обнялися перед розстрілом та заспівали гімн». 

Він не знайшов про це жодної згадки в тогочасних джерелах – ні в згадках про бій, ні в некрологах з нагоди перепоховання загиблих крутянців у березні 1918-го. 

Натомість у документах Пустинно-Микільського монастиря, який володів цвинтарем на Аскольдовій Могилі, він знайшов запис про поховання тут Володимира Наумовича, датований 9 грудня 1918 року. 

«Найімовірніше, що Володимир Наумович загинув таки під Крутами, але не на початку, а в кінці 1918 року, захищаючи столицю та гетьмана від повстанців Директорії», – припускає історик.

Не виключено, що історія бою під Крутами містить ще багато таких відкриттів. 

Читайте також: «Крути 1918»: нові дослідження та факти. Лекція Віталія Скальського