Причина катастрофи Крут

29 Січня 2024, 14:07
Кадр з фільму «Крути 1918» КОЛОНКА 6712
Кадр з фільму «Крути 1918»

Прискіпливий погляд на причини вкрай невдалої війни проти більшовиків дозволяє дійти до невтішного висновку – українська влада нині повторює такі ж помилки, що й попередники часів Української Народної Республіки. 

У лютому 1917 року в Російській імперії вибухнула революція. Відречення від трону імператора Миколи Романова призвело до утворення демократичного органу – Тимчасового уряду. У дев’яти українських губерніях (Київській, Катеринославській, Таврійській, Чернігівській, Волинській, Полтавській, Харківській, Подільській, Херсонській) до влади прийшли місцеві громадські діячі, які створили Українську Центральну  Раду.

На момент падіння царату Російська імперія вже два з половиною роки дуже невдало воювала в Першій світовій війні. Тож і новостворений Тимчасовий уряд, і його український аналог Центральна Рада мусили діяти у вкрай незручних обставинах бойових дій.

За роки Першої світової війни фронт кілька разів прокочувався територією сучасної  України, лишаючи після себе руйнування. Близько 4 мільйонів вихідців з українських губерній на початок 1917 року перебували в  лавах імператорського війська. У середовищі українських вояків на тлі революційних подій усе більш популярними стають ідеї організації українізованих частин.

Війська Тимчасового уряду показали свою низьку боєздатність. Розкладені більшовицькою пропагандою дивізії мітингували, відмовлялися брати участь у бойових діях, убивали офіцерів та «самодемобілізовувались», тобто розбігалися.

В умовах військової анархії російська Ставка верховного головнокомандування Тимчасового уряду влітку 1917 року дозволила створити українізовані частини. У планах командування було виділення вояків-українців, солдатів та офіцерів в окремі військові частини.

Першим українізацію в липні 1917 року розпочав 34 армійський корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського. Наприкінці жовтня цього ж року корпус був заповнений українцями, і у складі 60 тисяч осіб вирушив на Західний фронт.

Всього ж до жовтневого перевороту українізація охопила 16 армійських корпусів, 6 піхотних і 6 кавалерійських дивізій, 50 тилових запасних полків і низку навчальних закладів, зокрема 6 військових училищ.

На кінець 1917 року в українізованих частинах на всіх фронтах Першої світової (Балтика, Закавказзя, Туркестан) служили приблизно 1,3 мільйона вишколених і досвідчених вояків-українців. Поступово ці підрозділи перебазовувалися на територію України.

«Українізовані» частини одразу показали свою високу боєздатність у боях проти німецької та австро-угорської армій. На відміну від «російських» підрозділів українці демонстрували дисципліну та не слухали більшовицьких агітаторів.

Разом з українізацією наявних частин Центральна рада створює дві «сердюцькі дивізії» та курінь Січових стрільців кількістю в півтисячі багнетів.

Влітку 1917 року Українська Центральна Рада вже мала військо в 300 тисяч вояків.

Як же так сталося, що таке велике, досвідчене, дисципліноване і національне свідоме військо не змогло 29 січня 1918 року оборонити Київ від 3 тисяч червоногвардійців? Чому замість ветеранів Першої світової війни проти наступу більшовиків кинули в бій майже ненавчених студентів?

Приміщення Центральної ради
Приміщення Центральної ради

 … У жовтні 1917 року більшовики скидають Тимчасовий уряд і захоплюють владу в Петрограді. Одразу ж Ленін, Троцький та Сталін висувають ультиматум до діячів Центральної Ради. Головна мета претензій більшовиків – надмірна буржуазність українців, та роззброєння більшовицьких військових частин, які спробували підняти повстання в Києві та інших українських містах.

З 20 грудня 1917 року українські більшовики збираються в Харкові, де вже за 5 днів оголошують про створення Української Республіки Рад, яка є частиною Радянської Росії, і на яку автоматично поширюються ленінські декрети. Тоді ж до Харкова починають прибувати більшовицькі загони. Очевидно, що більшовики готують вторгнення. 26 грудня військові загони «червоних» раптово захоплюють ключовий залізничний вузол Лозова, а через два дні успішно штурмують Чугуїв.

Генеральний секретар з військових справ Симон Петлюра організовує передислокацію українських частин східніше Києва і готується рушити на чолі війська, щоб вибити «червоних» із Харкова.

Голова уряду Центральної Ради, письменник-соціаліст Володимир Винниченко вперто не вірив у можливість війни з класово-близькими більшовиками. На терміновому засіданні 31 грудня 1917 року уряд УНР відправив Симона Петлюру у відставку за «перевищення повноважень». 

Винниченко та інші члени уряду злякались того авторитету, що його здобував Петлюра у війську. У ньому побачили небезпеку можливого «бонапарта», тобто військового диктатора.

Обов’язки головнокомандувача військами поклали на економіста та публіциста, абсолютно цивільного політика – Миколу Порша. Новопризначений міністр не мав військового та  управлінського досвіду, але одразу заходився проводити військову реформу. Порш захопився ідеєю побудови нової революційної армії на добровольчій основі та щиро вірив у можливість набрати 100 тисяч рекрутів у найближчі два місяці.

Новий секретар із військових справ за кілька днів після призначення на посаду розформував «сердюцькі» полки. Уже за тиждень про свою незгоду з політикою Порша висловився генерал Скоропадський і полишив посаду командувача Першого українського корпусу. 

Січень 1918 року став катастрофічним для українського війська. Деморалізація верховного командування ширилася на війська. Володимир Винниченко листується з Петроградом, так і не повіривши в збройну агресію більшовиків. Микола Порш захопився утопічними ідеями з побудови армії на «міліційній» основі та розформовує чинні підрозділи.  

Упродовж січня більшовицькі війська займають  Луганськ, Маріуполь, Синельникове, Катеринослав, Олександрівськ, Куп’янськ, Суми, Полтаву. Тим часом кинуті урядом напризволяще «українізовані» частини почали самодемобілізовуватись.

Солдати вірних Центральній Раді частин дезертували й тікали додому. Підрозділи оголошували нейтралітет і відмовлялися воювати з більшовиками, адже уряд Центральної Ради досі не визначився чи він воює з «червоними».

«Усі ці полки, що утворилися революційно, а їм нема ні назви, ні числа, були тільки випадковим зібранням людей, яке розкладалося негайно, доторкнувшись української території, бо їх гаслом було – «додому». Так розклався український полк з Москви, який ішов «славити визволення України», та витримав лише одну параду; так зник полк імені Т. Шевченка, який зібрався проти волі більшовиків з частин запасу гвардії в Петербурзі... Він зумів лиш «зробити порядок» у складах на Печерську та в момент гострої боротьби за Київ 1917-1918 років, тримаючи нейтралітет, зник, не залишивши в історії навіть дати, коли його нестало», – згадує генерал Всеволод Петрів.

У той момент, коли більшовики захоплюють місто за містом і їхні військові ешелони потроху наближаються до Києва, Микола Порш 17 січня 1918 року видає самовбивчий наказ про демобілізацію усього українського війська. Вишколене й організоване українське військо новий міністр думав замінити ополченням свідомих громадян. Розпуск армії відбувся за 12 днів до бою під Крутами.

Згодом ці ідеї були закріплені Володимиром Винниченком у четвертому Універсалі Центральної Ради, ухваленому 22 січня 1918 року (за тиждень до Крутянської трагедії);

«Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії звести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням панівних верств». Армія стала розбігатися.

Наприкінці січня 1918 року з 300 тисячного війська Порш і Винниченко мали тільки невеличкі загони загальною чисельністю 15 тисяч багнетів. Армія без війни скоротилась ушестеро. Військо за місяць невдалих реформ перестало існувати.

Саме в рамках реалізації фантастичних ідей Винниченка-Порша стали створювати 5 січня Студентський курінь січових стрільців з київських студентів та старшокласників гімназій.

Після двомісячної підготовки одна сотня куреня (120-130 багнетів) разом із нечисленним загоном курсантів військового училища, охорони залізниці та добровольців «Вільного козацтва» вирушили на станцію Крути. Український загін кількістю в 600 бійців 29 січня 1918 року намагався зупинити ешелон із 3 тисяч наступаючих червоноармійців.

Така разюча різниця в кількості призвела до поразки під Крутами й загибелі студентів. Студентська сотня втратила вбитими, пораненими та полоненими 81 студента. Загалом український загін під Крутами втратив близько 140 бійців, відступивши зі станції розібравши колію, чим затримав більшовицький ешелон на чотири дні.

5 січня 1918 року більшовицький загін з-під Крут таки дістався Києва, де за місяць окупації «червоні» встигли вбити близько 5 тисяч киян, серед них більше тисячі колишніх офіцерів царської армії.

Героїчний культ битви під Крутами відродили в Україні зі здобуттям Незалежності в 1991 році. Але разом із розповідями про трагічні результати цієї битви наша влада та освітяни замовчують причини цієї поразки. Бо виникають дуже неприємні для влади асоціації.

Одразу згадується нищення української армії за часів Кравчука-Кучми. Масовий розпродаж озброєння і військового майна у виконанні міністра Гриценка з уряду Тимошенко. Правління Януковича з його міністрами-росіянами, які добивали армію. Свинарчуки, які заробляли мільярди, постачаючи у військо несправну техніку. «Нелох» Зеленський із його фантазіями про можливість домовитися з Путіним  десь «посередині». Заздрість до високого рейтингу Валерія Залужного.

І політичні ігри навколо мобілізації, яку все ніяк не можуть оголосити.

Сто років тому популізм і пацифістські фантазії призвели до втрати державності. Чи вистачить зараз державного мислення у політичної еліти?

 

 

Коментар
23/07/2024 Вівторок
23.07.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром