Крутяни із Луччини: як склалися долі Героїв

29 Січня 2021, 12:42
Матвій Данилюк, останній учасник бою під Крутами. Скан з оригінальної фотографії Андрія Кленка 2919
Матвій Данилюк, останній учасник бою під Крутами. Скан з оригінальної фотографії Андрія Кленка

Відчайдушний бій під Крутам відбувся 29 січня 1918 року. Трохи більше як півсотні українських воїнів-добровольців на чолі з Аверкієм Гончаренком намагалися стримати приблизно п’ятитисячний загін російських червоногвардійців під командуванням Микити Муравйова, який наступав на Київ.

Хоча збройні сутички між прихильниками УНР і Радянської Росії тривали ще від листопада 1917 року, саме бій під Крутами символічно став вважатися першим боєм України проти Росії у новітню добу. Зрештою, УНР проголосила повну незалежність лише 22-24 січня 1918 року.

Про бій під Крутами, його перебіг, причини поразки та наслідки написано безліч досліджень. «Герої Крут», «тридцять мучнів українських», «лицарі абсурду»: ці вирази, сказані ще сучасниками тих подій, давно стали крилатими. Бій неодноразово аналізували, про його значення (та навіть точну дату: є обґрунтована версія, що він відбувся 30-го, а не 29 січня) неодноразово сперечалися.

Ідентифіковані особи значної кількості бійців: однак, досі далеко не всіх. Скажімо, скільки вояків з теренів сучасного Луцького району, чи пов’язаних з історією Луцька, було під Крутами? Хто вони були? Як кожен з них показав себе у бою та як склалася доля тих, хто вижив?

Пам’ятний знак Героям Крут в Луцьку відкрили 23 серпня 2006 року. Це насипаний на пагорбі курган із залізним хрестом і табличкою «Героям Крут – борцям за незалежність України!».

Власними зусиллями встановлення пам’ятного знаку організував тодішній директор підприємства «Шлях» Іван Мирка. Адже його дід, Микола Мирка, розповів йому колись про свого брата Михайла, котрий загинув під Крутами.

Читайте також: Соборність України 1919-го: Київ, Львів та Луцьк у пошуках «віковічних мрій»

Пам’ятний знак «Героям Крут» у Луцьку
Пам’ятний знак «Героям Крут» у Луцьку

Михайло Мирка приїхав до Києва з Рогатина (нині – Івано-Франківська область), а вже його нащадки пізніше оселилися у Луцьку. У 2006 році це пам’ятний знак узагалі був єдиним на Західній Україні.

Тож ініціатива Івана Мирки заслуговує на  глибоку повагу. Лише шкода, що на інформаційному стенді поруч з пам’ятним знаком – ні слова про крутян із Луччини.

Інформаційний стенд поблизу пам’ятного знаку «Героям Крут» у Луцьку
Інформаційний стенд поблизу пам’ятного знаку «Героям Крут» у Луцьку

Про них справді, збереглося не так багато відомостей. Але все ж, вони заслуговують на публічне пошанування у себе на малій батьківщині. Отож, далі про них.

Про Остапа Гаврилюка відомо, що він народився у селі Ботин Луцького повіту (тепер – Луцького району). Під час проголошення УНР навчався в Києві у радіотелеграфному училищі. Вступив у лави воїнів-добровольців УНР, його відправили захищати позиції до залізничної станції Крути.

Село Ботин, 1914-1918 рр.
Село Ботин, 1914-1918 рр.

Зі слів його сина Олександра, Остап Гаврилюк розповідав, що коли скінчилися набої він разом з частиною крутян ще пішов у рукопашний бій. Ну а після відступу воїнів УНР із Києва на терени Волинської губернії, а потім визволення 2 березня 1918 року столиці від більшовиків повернувся до рідного Ботину.

Остап Гаврилюк (крайній справа), 1914-1917 рр.
Остап Гаврилюк (крайній справа), 1914-1917 рр.

Оскільки по завершенню Української революції Західна Волинь потрапила під владу Польщі, на початку 1920-х років був призваний до лав Війська Польського. Відслуживши, пішов працювати на залізничну станцію Арматнів Луцького повіту.

Однак, у 1938 році йому поставили ультиматум: або прийняття католицького віросповідання, або звільнення з роботи. Він обрав друге, відмовившись зрікатися православ’я. Рік був безробітним.

З приходом у вересні 1939 року радянської влади він знову попросився на залізницю. Його прийняли. Але коли НКВД наступного року з’ясувало, що він «петлюрівець» – Остапа Гаврилюка арештували.

Цікавий штрих: Олександр Гаврилюк залишив спогад, що батько за Польщі купив картину «Бій під Крутами», яка постійно висіла у них в хаті. Після слідства колишнього вояка УНР засудили на 6 років позбавлення волі.

Але 23 червня 1941 року в Луцькій тюрмі, де тоді перебував Остап, розпочався сумнозвісний розстріл в’язнів. У результаті кілька тисяч волинян знищили.

Та колишньому крутянину пощастило – він чудом вижив під тілами розстріляних. А от ув’язненому тут же його брату Антону так не поталанило – він загинув. У роки німецької окупації проживав у рідному селі.

Але коли у 1944 році на Волинь повернулася радянська влада, Остапа Гаврилюка знову арештували та засудили тепер уже на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Він відбув свій термін повністю у таборі поблизу Воркути. Після виходу в 1954 році на волю, через заборону повертатися в Україну ще два роки жив у місті Інті (автономна Республіка Комі). Завдяки початку хрущовської «відлиги» у 1956 році отримав дозвіл повернутися на Волинь.

Тут на роботу його відважився взяти директор «Облжилснабстроя» Гершензон. Там колишній політв’язень і пропрацював до самого виходу на пенсію. Помер Остап Гаврилюк у 1972 році, реабілітований – у 1997 році.

Остап Гаврилюк (праворуч) у місті Інта, Комі АРСР, 1956 р.
Остап Гаврилюк (праворуч) у місті Інта, Комі АРСР, 1956 р.

Інший крутянин із Луччини – Матвій Данилюк. Він народився в  1892 році в селі Ватин Луцького повіту (тепер – Горохівського району). З початком Першої світової війни його призвали до Російської Імператорської армії.

Він воював на Галичині. На момент більшовицького перевороту у Петрограді 7 листопада (25 жовтня) 1917 року, перебував зі своєю частиною вже на перепочинку в глибокому тилу, аж у Рязані.

Церква села Ватин, 1914-1916 рр. Згоріла в перші роки Української революції
Церква села Ватин, 1914-1916 рр. Згоріла в перші роки Української революції

Скориставшись розпадом Російської імперії, повертається в Україну. Спочатку на Катеринославщину (Дніпровщину), де перебували, як біженці, його батьки. Після того, він не повернувся додому, як тоді зробила більшість демобілізованих українських солдатів, а відправився до Києва, де став до лав Гайдамацького кошу на чолі з Симоном Петлюрою.

Так склалося, що саме Матвія Данилюка зі сотнею колишніх фронтовиків направили на підмогу необстріляним юнкерам і студентам із Києва, які захищали залізничну станцію Крути.

У бою чоловіка поставили подавати з залізничного вагона патрони у цинкових ящиках. Наприкінці бою він здалеку став свідком оточення червоногвардійцями однієї чоти українських студентів, що стояла найближче до станції.

Виживши під Крутами, Матвій Данилюк продовжив службу в Армії УНР. За Гетьманату Павла Скоропадського потрапив у технічний курінь, який займався саперними роботами.

У 1919 році воював проти Червоної Армії та Війська Польського на Волині. Зрештою, потрапив у польський полон, до табору для інтернованих воїнів УНР у Вадовіце, де за його спогадами, українців годували кониною.

Після підписання Варшавського договору 21 квітня 1920 року між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським про військово-політичну антибільшовицьку співпрацю, поляки відпустили волинянина до Армії УНР.

Тож Матвій Данилюк до самого кінця приймав участь у збройній боротьбі УНР проти агресії Радянської Росії. Після поразки Української революції повернувся до рідного села.

У роки Другої світової війни нацисти вивезли його на примусові роботи. Три роки і три місяці чоловік пропрацював на алюмінієвій фабриці в Німеччині. А у цей час його син Володимир діяв у підпіллі ОУН-УПА.

З повторним приходом на Волинь Червоної Армії потрапив під призив. На щастя, сталінський СМЕРШ не встановив його приналежність до українського національного Руху Опору. Володимир дійшов з боями до Німеччини, де у 1945 році визволив власного батька.

Матвій Данилюк зумів уникнути арешту, як «зрадник Батьківщини»: так тоді ставилися до всіх остарбайтерів, неважливо, що вони працювали на німецьких підприємствах зовсім не з власної волі. Він повернувся до рідного села. У ньому він дожив до глибокої старості.

Читайте також: Останній учасник бою під Крутами дожив до 103 років у Ватинці

Матвій Данилюк, 1992 рік. Скан з оригінальної фотографії зробив Андрій Кленк
Матвій Данилюк, 1992 рік. Скан з оригінальної фотографії зробив Андрій Кленк

Характерний штрих до його особистості: весь цей час він спав на подушці, у яку зашив заборонений у СРСР синьо-жовтий прапор. І таки його мрії збулися: він дожив до проголошення незалежності України!

На початку 1990-х років колишнього крутянина називали «останнім ветераном Армії УНР». У 1992 році він ще встиг взяти участь в урочистих заходах із приводу відзначення 50-річчя створення УПА на Волині. Помер Матвій Данилюк 1994-го, на 103 році життя.

Третім крутянином, уродженцем Луччини у її теперішніх межах, є Іван Грушецький. Він народився він 2 вересня 1895 року в селі Дружкопіль Володимир-Волинського повіту (нині – село Журавники Луцького району).

Поручник Армії УНР, учасник бою під Крутами в складі старшого курсу 1-ої Української військової школи імені Богдана Хмельницького. Старшина Спільної юнацької школи.

о. Йосип-Іван Грушецький, 1939-1941 рр.
о. Йосип-Іван Грушецький, 1939-1941 рр.

За часів Другої Речі Посполитої висвятився у священики, під іменем о. Йосип. Був настоятелем православної церкви в селі Сирники Луцького повіту та одним із ініціаторів будівництва Свято-Покровської церкви у сусідньому Княгининку (споруджувалася у 1935–1940 роках).

Свято-Покровська церква у Княгининку, сучасний вигляд
Свято-Покровська церква у Княгининку, сучасний вигляд

Івана Грушецького переслідувала польська влада за прихильність до українізації Православної церкви, відтак у 1935–1937 роках він не мав свого приходу. З 1937 року служив священиком у селі Даничів Рівненського повіту.

З приходом Червоної Армії на Волинь, 21 жовтня 1939 року був заарештований. У жовтні 1940 року переведений у в'язницю НКВД у Харкові.

З початком німецько-радянської війни його евакуювали до Норильлагу в Красноярському краї. Чоловіка засудили 2 грудня 1942-го на 8 років виправно-трудових таборів. Подальша доля невідома.

Іноді, до цих трьох учасників бою під Крутами долучають, як представника Луччини, також Митрофана Швидуна. Хоча це не зовсім вірно. Справа у тому, що він не є корінним волинянином.

Народився Митрофан 31 травня 1896 році в селі Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Він навчався в Києві в Першій військовій школі імені Богдана Хмельницького.

Згодом Митрофан пішов добровольцем у одну із сотень, сформованої з юнкерів цього військового навчального закладу для захисту незалежності УНР. У бою під Крутами його поранили в праву ногу вище коліна. З поля бою хлопця винесли товариші.

Митрофан Швидун (праворуч), разом із сотником 1-го полку Чорних запорожців Коржем, початок 1920-х років
Митрофан Швидун (праворуч), разом із сотником 1-го полку Чорних запорожців Коржем, початок 1920-х років

У 1918 році, за Гетьманату Павла Скоропадського, він служив у Запорізькій дивізії. Потім – у Армії УНР на панцирних потягах «Стрілець», «Вільна Україна» (1919 р.) та «Кармелюк» (1920 р.). У грудні 1918 році Митрофана важко поранили у ліве плече.

Зрештою, рука зовсім всохла і у квітні 1920 року він був визнаний військовим інвалідом, але залишився на стройових посадах в Армії УНР при штабі 1-ї Запорізької дивізії.

Героїв Крут шанували в Армії УНР. Так, 7 березня 1921 року Головний Отаман Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з листом, у якому попросив того представити йому реєстр «бувших юнаків 1-ї та 2-ої українських юнацьких військових шкіл», для надання тим з них, хто ще її не мав «першої старшинської ранги».

У листі Симон Петлюра відзначав участь цих воїнів Армії УНР у перших боях під станціями Крути та Гребінка, а також в обороні Києва у 1918 році.

Згідно наказу Військам УНР Ч. 72 від 10 серпня 1921 року «за великий активний патріотизм, хоробрість, неустанну енергію та відданість Батьківщині» Митрофан Швидун став хорунжим.

Також зазначалося, що він та решта 17 новоспечених хорунжих за чотири роки вислуги у цьому званні автоматично отримували звання поручників. Документ було підписано Симоном Петлюрою та Михайлом Омеляновичем-Павленком. 

Після поразки Української революції Митрофан Швидун короткий час мешкав у Кременці, а потім перебрався у село Котів Луцького повіту, де одружився з місцевою дівчиною Марією Дяк.

Чоловік відкрив свою маслобійню на трасі біля села Пальче. Десь на зламі 1920-1930-х років певний час жив і в самому Луцьку. 

У 1929 році в подружжя Швидунів народилася донечка, яку (як і першу дочку, яка померла немовлям) назвали Ольгою. Колишній крутянин чомусь дуже любив це ім’я.

Відомо, що Митрофан Швидун регулярно возив свою сім’ю до Почаївської лаври. Часто бував у Луцьку, був активним діячем місцевої української громади.

Очевидно, що саме через помітну проукраїнську діяльність Швидун потрапив під репресії польської влади. Так, у травні 1937 року йому було припинено виплату пенсії по інвалідності, а в листопаді цього ж року навіть заборонено проживати на території Луцького повіту.

До цього, він певний час мешкав уже не в Котові, а у прилеглому до Луцька селі Жидичин. Про короткий радянський період Волині 1939-1941 років у житті Швидуна, нажаль, поки що нічого невідомо.

Зрозуміло, що якимось чином йому вдалось уникнути репресій і врятуватись. Після вступу військ вермахту до Луцька 25 червня 1941 року в місті розпочинається процес чергового переформатування життя.

З пропагандистською метою нова німецька влада дозволили багатьом з тих, хто зазнав утисків з боку польської та радянської влади на певний час включитись до розбудови місцевої адміністрації.

На початку окупації сотник Швидун очолив «Союз українських комбатантів», секретарем значився поручник Дзюблик. Разом із членами ОУН(б) Митрофан Швидун спробував створити у місті напіввійськовий Відділ окремого призначення імені Євгена Коновальця.

Посвідчення «Союзу українських комбатантів» за підписом Митрофана Швидуна, 1941 р.
Посвідчення «Союзу українських комбатантів» за підписом Митрофана Швидуна, 1941 р.

Після німецьких арештів низки українських політичних і громадських діячів, у вересні 1941 року було розформовано ВОП імені Євгена Коновальця, а сотника Швидуна усунули з керівництва СУКу.

У грудні 1942 році він потрапив у Луцьку під суд, де, зокрема, комендант луцької поліції Троїцький звинуватив Швидуна у тому, що той допомагав євреям.

Однак, Митрофану Швидуну все таки вдалося уникнути ув’язнення. За свідченнями родичів, у 1943 році долучився до підпілля УПА. На початку 1944 році емігрував на Захід.

Його донька Ольга не схотіла з ним їхати, за що і поплатилася. З приходом радянської влади її арештували. Вона отримала 10 років сталінських таборів.

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

Про еміграційне життя Митрофана Швидуна відомо мало. Наприкінці 1970-х років він прислав із Великобританії листа до своєї доньки, яка на той час проживала знову на Волині та мала вже трьох доньок.

Виявилося, що він живе у Оксфорді та навіть якийсь час викладав там в університеті. У цьому ж англійському місті наприкінці 1980-х років він і помер.

З важливою і трагічною сторінкою історії Луцька пов’язаний ще один крутянин, який теж не є уродженцем Волині. Федір Тимченко народився на Київщині, якого року – не відомо. Приймав участь у Першій світовій війні У 1914–1915 роках був підпоручиком 51-го піхотного Литовського полку.

Федір Тимченко, 1919 р.
Федір Тимченко, 1919 р.

За бій 22 липня 1916 року його нагородили Георгіївською зброєю (01.02.1917). З осені 1917 р – штабс-капітан 1-го Київського полку Георгіївських кавалерів, ініціатор його українізації та перейменування 26 жовтня на 4-й Сердюцький полк імені Івана Богуна. У грудні 1917-го – січні 1918 року – військовий комендант Чернігівщини.

Федір Тимченко міг би командувати боєм під Крутами, але…І тут свідчення різняться. За спогадами Аверкія Гончаренка, Федір Тимченко ще до початку бою поїхав з під Крут до Ніжина, аби просити про допомогу в полку імені Тараса Шевченка.

Та полк оголосив нейтралітет і не підтримав крутян. Мало того, після відступу з під Крут до Ніжину, шевченківці мало не роззброїли крутян.

Однак, в спогадах ще одного бійця під Крутами, Бориса Монкевича, змальовується інша версія. Він зазначив, що сотник Тимченко на початку бою стояв зі штабом на станції Крути за спинами українських бійців.

А потім, під час наступу червоногвардійців, утік на потязі разом з боєприпасами. Це підтверджує у своїх спогадах і крутянин Іван Шарій, додаючи, що потяг зі штабниками Тимченка намагався пішки догнати та зупинити сотник Гончаренко та не зміг.

У травні 1918 року, вже за Гетьманату Павла Скоропадського, херсонського повітового коменданта Федора Тимченка звільнили з посади у зв'язку з розслідуванням обставин бою під станцією Крути.

Однак восени того ж року опальний офіцер одним з перших пішов добровольцем до лав республіканців, які підняли протигетьманське повстання. З 24 листопада 1918 року – він отаман Дніпровського козачого загону (згодом – 2-га Дніпровська дивізія) військ Директорії.

З початку січня 1919 року – у розпорядженні Військового міністра УНР Олександра Грекова, згодом – Наказного Отамана УНР Олександра Осецького, який командував Холмською групою Армії УНР на волинській ділянці україно-польського фронті.

Полковника Федора Тимченка 5 травня 1919 року призначили начальником 2-ї Сірожупанної дивізії Армії УНР. Вже 16 травня 1919 року у Луцьку він потрапив до польського полону («Луцька катастрофа»).

10 вересня 1919 року повернувся з полону в розпорядження штабу Армії УНР і одразу потрапив під слідство, через що отримав відмову у клопотанні про зайняття старшинських посад.

Справа утім, що під час травневого польського наступу він чомусь швидко віддав наказ сірожупанникам 2-ї дивізії відступити з Торчину до Луцька, не скоординувавшись із загонами волинських добровольців у спробі зупинити польські підрозділи.

В Луцьку саме він вранці 16 червня запропонував полякам (неясно, узгодивши це перед з Осецьким, чи ні) здачу міста, в обмін на вільний вихід з нього.

Пропозицію відкинули, в ході короткого бою польські підрозділи захопили Луцьк. Однак, після роззброєння, лише Федіру Тимченку та ще двом старшинам (з поміж 120 старшин та 600 козаків, які потрапили у Луцьку в полон) дозволили за підпискою про лояльність до польської влади вільно пересуватися Луцьком. Тож тепер уже українська республіканська влада підозрювала його у зраді.

Луцькі військові казарми в роки Першої світової війни та Української революції. У 1919 році їх займали сірожупанники Армії УНР
Луцькі військові казарми в роки Першої світової війни та Української революції. У 1919 році їх займали сірожупанники Армії УНР

Рішення у справі полковника так і не було винесено. Поки він був під слідством, УНР і Польща ненадовго стали союзниками у боротьбі проти Радянської Росії. А в листопаді 1920 року УНР втратила останню контрольовану нею територію.

Як і більшість інших українських старшин, Федір Тимченко відтоді перебував на інтернуванні у Польщі: зокрема, у таборах Домб'є та Щепіорно. Федір Тимченко помер у лікарні у міста Горішній Шлезьк у 1926 році.

Хоча авторка поставила собі за мету описати крутян, чиї долі пов’язані з Луччиною, коротко згадаємо і про бійця з Ковельщини – Гната Мартинюка.

Він  народився у 1897 році в селі Годовичі Ковельського повіту (тепер – Ковельського району). На початку революційних подій у 1917 році, він навчався у військовому училищі в Петрограді.

Згодом Гнат переводиться до Києва. Студент став Учасником бою під Крутами в складі 1-ої Української військової школи імені Богдана Хмельницького. У 1918–1919 роках служив у Армії УНР у званні хорунжого. Був старшиною Охорони Головного Отамана у 1920–1921 роках.

Читайте також: На Волині точилися бої, поки в Києві відбувалася Злука

У грудні 1921 року він закінчив Спільну юнацьку школу при 3-ій Залізній дивізії. У 1922 році повернувся у рідне село, де працював викладачем української мови, заснував український хор імені Кирила Стеценка.

Під час Другої світової війни прийняв сан, був священиком у селі Великий Порськ на Ковельщині. Загинув за нез’ясованих обставин у 1943 році.

Отож, можна стверджувати, що Луччина (як і вся Волинь) долучилася до боротьби за незалежність УНР від самого її проголошення. Хочеться також вірити, що зрештою укладуть і загальний список із біографіями усіх учасників бою під Крутами, родом із історичної Великої Волині.

Безумовно, це потребує пошукової роботи багатьох зацікавлених істориків та історикинь. Авторка ж даної статті вже кілька років поспіль, 29 січня проводить у Волинському краєзнавчому музеї публічні лекції про бійців Крут із Луччини та Волині загалом.

Наведені у статті світлини та низку інших раритетних документів, речей, зброї, грошей того періоду можна побачити серед експонатів музейної виставки «Волинь в Українській революції 1917–1921 років».

Читайте також: Темний ліс пам’яті: репортаж з однієї братської могили

Яна ЛИС,
старша наукова співробітниця Волинського краєзнавчого музею

Коментар
01/07/2022 П'ятниця
01.07.2022
30.06.2022