Родинна розповідь із села Бобли: сирітська доля матері лишилась спомином на картині, яку намалював її син

Моя матуся прожила 86 років, батько – 82. Вона народила і виростила восьмеро дітей, залишили солідний слід на землі: ще є троє їхніх дітей, а також 20 внуків, 37 правнуків і 36 праправнуків.

Картина Володимира Строчека

Малими ми дуже любили довгі осінні та зимові вечори, що проводили разом з батьками. Мама розповідала історії з свого життя, а батько ткав з рогожі, вичиняв овечі шкіри чи шив кожухи і весь час тихенько співав солдатських, чумацьких пісень.

А ще наш батько був знатним бондарем, свої вироби продавав на ринку. Нам, малим, а потім онукам, робив дерев'яні іграшки: сопілки, півники, пищики, дроворуби, пильщики.

Під час Другої світової війни батько був фронтах, мав медаль «За боевые за слуги», у 1942 році його, тяжко пораненого, комісували.  У боблівському колгоспі імені Кірова працював бригадиром, токовим, пожежником, деякий час був головою сільської ради, адже мав чотири класи Кулябінського училища, що в Московській губернії (на той час це була хороша освіта).

Він був чесним, працьовитим, його прийняли в члени КПРС. Мати не раз говорила, жартуючи, про оплату членських внесків: «Наш батько за душу платить, а як пішов на пенсію то душа вже не потрібна стала, тому й платить по 10  копійок».

Ми малі  сідали на лаві навколо матері, дехто на печі, і уважно слухали розповіді про її дитинство. Залишилась вона сиротою, коли ще й двох років не мала, її сестричка Олександра тоді тільки народилась, старші у сім'ї – двійнята Федір і Федора, сестра Настя були підлітками.

Їхні батьки, Гнат і Євдокія Тимощуки, влітку назбирали невідомо яких грибів, насмажили, поїли і разом померли. Поховали їх на кладовищі обох в одній ямі. Скільки жила я у рідному селі Бобли Турійського району, завжди ходила прибирати їхню могилу. 

Читайте також: Непросту історію життя репресованого священника з Турійщини зберегла кримінальна справа

Мені було дуже страшно, що така смерть  настигла молодих ще людей. Тепер уже й сліду не лишилось від їхньої могили. По смерті батьків старші діти відразу пішли у найми до багатих.

Пізніше ми дізнались, що двійнята пропали безвісти у Першу світову війну. Настя виїхала у Луганську область і через 50 років на розшуки нашого батька відгукнулась з міста  Антрацит, де проживала, маючи дітей і внуків.

Наймолодших дітей після смерті батьків забрали на виховання родичі. Олександра потрапила у сім'ю до сестри матері, рідної тітки, де їй жилося порівняно добре.

Читайте також: Унікальні записи уродженця Волинської губернії доступні онлайн

А от мою матір Параску забрав материн брат, рідний дядько. У нього було своїх двоє дітей, а Параска – третя. Дядько весь час працював, дітей доглядала дядина. Мати не раз говори­ла: «Чухала мене дядина, шарпала, як гадина».

Тяжким було мамине дитинство. Розповідаю­чи, вона плакала, плакали і ми. Чому плакали? Бо матері боліло, боліло й нам. Нам так шкода було її, ми тулились до неї, хотіли полегшити її страждання.

Маленькою літо і зиму мати ходила боса. Перебіжить босоніж зимою надвір і назад. Була на ній полотняна сорочечка, яку вона завжди підперезувала шнурком.

Пізніше син Володя, мій брат, маючи талант художника, намалював картину «Маленька няня». Скільки я себе пам'ятаю, ця картина висіла над ліжком на стіні у маминій кімнаті. Вона часто плакала, дивлячись на неї, і казала: «То я, то моя сирітська доля». Тепер ця картина у моїй хаті як згадка про матір і брата – художника.

У моїй пам'яті залишились епізоди з мами­ного дитинства, про які вона розповіла:

«Поїхали одного разу дядько з дядиною на ринок у Володимир-Волинський. Своїм дітям привезли обновки, цукерок і бубликів, а мені не дали нічого. Я прошу, плачу і ніяк не второ­паю, чого мені нічого не дали та ще й побили, аби не плакала...

Спали ми на полатах (дощане підвищен­ня на підлозі). Дядькові діти спали на якихось солом'яних матрацах, а я – на голих дошках. Своїх дітей дядина вкривала ряднами, а я, скру­тившись калачиком, накривалась своєю полот­няною сорочечкою.

 Надходила субота – день нашого купан­ня. Дядина так наштурхає в шию, що до другої суботи я не могла повернути голову...

У церкву мене не брали. Однієї неділі пішла дядькова сім'я у храм, а мене лишили вдома. Перед тим зварила дядина киселю, розлила по тарілках і поставила їх у шафі високо на поли­цях. До того мені його захотілося (бо ж не да­дуть, як будуть їсти), що не могла стриматись. Взяла ложку, стала на лаву і всього два рази зачерпнула того злощасного киселю. І десь по­капала на полицю. Прийшли родичі з церкви, дядина побачила краплі киселю, вхопила бе­резового віника і так мене побила, що я довго лежала без пам'яті.

Тоді гілку з берези дядина заг­нала собі під ніготь. Другого дня прийшла сус­ідка, вона стала розказувати, що у неї на­рвав палець і яка тому причина. Я й сьогодні чую сусідчині слова: «Гріх бити сиротину за їжу та ще й у неділю».

Оте слово «сирота» не давало мені спокою. Пішла я до сусідки і спитала, що воно означає. І з того часу я вже нічо­го не просила у дядини і не плакала, бо знала, що я сирота. Було мені на той час років п’ять – шість.

До школи мене не віддали, так я й зали­шилася неграмотною. Діти хотіли навчити чи­тати, але я вже не захотіла. Найняли мене гля­діти дитину у багатих людей. Там мені вже справили плаття, черевики, одежину і взуття на зиму. Тяжко мені було доглядати дитину, прати (хазяйка хворіла). Вся хатня робота і дитина були на мені.

У років 14-15, коли дитина підросла, мене забрали другі хазяї. Дітей у них не було. Я так само все у них робила. Хазяї мене любили і поважали. Була я на їхніх харчах, також мені справляли взуття та одіж. А коли я од них ішла, якісь і гроші дали – це були мої перші за­роблені гроші...

Ходила я на вечорниці, гуляла з хлопця­ми і дівчатами. Був у мене хлопець Семен. Любили ми одне одного. Але пішов він в армію служити, а служба тоді була більше десяти років. Я обіцяла ждати його, але не дождалась: була сиротою, хто сватався, за того й ішла заміж, бо не знала, чи ще хто посватає...

Читайте також: Чемодан листів: історія випадкової зустрічі на ковельському вокзалі. #ЦінаІсторії

Вийшла я заміж у 1928 році, посватав мене бідняк Яків Строчек. Любила ж я Семе­на... Добрий був ваш батько, ніколи мене не ображав, не бив...»

 Нам, дочкам, мати завжди казала: «Якщо любиш, виходь заміж, а не любиш, ліпше в дівках посивій».

Отака сирітська мамина доля. Любила вона співати, у батька теж був хороший голос. Мені найбільше запам'яталась пісня «Ой татусю, татусю, де ти задів матусю?» Цю сирітську пісню я часто співаю як пам'ять про мою матір. Навчила співати й свою дочку Наталю, зна­ють її і мої внучки.

Доля порозкидала нашу родину по всьому світу. Був час, коли заробітки у колгоспі були мізерні, хоч господарство імені Кірова у Турійському районі  стало мільйонером. Вербували тоді місцевих людей на багаті землі.

У Архан­гельську область на лісорозробки поїхав брат Сте­пан, після армії шахтарське місто Нововолинськ будував Іван, у Донецьк поїхали Ган­на, Петро, Євгенія. У Жданово, а потім в Калінінградську область, поїхав Микола, в Умані оселився Володя.

Читайте також: Волинь–Род-Айленд: як історик віднайшов родичів-емігрантів. #ЦінаІсторії

Я поїхала за скеруванням у Малу Осницю Маневицького району вчите­лем початкових класів. Тут мене чекала доля: чоловік, двоє дітей, п'ятеро онуків. Скрізь наше коріння. Батьки поховані в Умані на Черкащині.

У 2009 році я з сестрою, братом, братовою та племінником з Донецька їздили в рідне село Вобли. Відвідали хутір, де ми народилися і жили, хату, де минули наше дитинство і юність, кладовище, де спочива­ють наші предки.

У радянські часи, та ще й не так давно, ми їздили один до одного в гості. А тепер ні з До­нецька, ні в Донецьк не можемо поїхати. Лише по телефону та по скайпу спілкуємося. Дякуємо Богу й за це...

Щоб увіковічнити пам'ять про нашу роди­ну, я оформила альбом «Родовід Мирончука Миколи Сергійовича та Мирончук (Строчек) Любові Яківни». Тут зібрані дані про всю нашу родину по батькові і по матері, є багато фото­графій. Ці матеріали, на мою думку, дуже потрібні, необхідні, щоб знали свій родовід наші діти, онуки, правнуки. Це – мрія всього мого життя.

Любов Яківна МИРОНЧУК (СТРОЧЕК),

вчитель-пенсіонер, с. Велика Осниця,  Маневицький район, уродженка с. Бобли