Фотохудожниця давнього Луцька: спогади про Ірину Левчанівську
-
-
>
-
>
-
>
2593
Виповнюється 110 років від дня народження відомої фотохудожниці, краєзнавиці, письменниці, громадської діячки Ірини Левчанівської. У студентські роки мені пощастило один раз побувати у її квартирі, усюди заставленій книжками, між якими поважно походжали два великі коти.
Привітна господиня з усмішкою розповідала про фрагменти свого неймовірно цікавого й водночас трагічного життя. Ірина Левчанівська народилася 17 листопада 1913 року в селі Линів Володимирського району в маєтку родини Гродзінських у сім’ї дворян Олени та Олександра Левчанівських.
Вона отримала добре виховання та чудову освіту. Восени 1921 року Іринка стала ученицею Луцької Першої української школи, яку 1923 перетворили на польську жіночу № 4. Після цього, батьки забрали дівчинку і віддали до Луцької української гімназії.
Ірина відвідувала «Пласт», школу танців відомого хореографа Василя Авраменка, брала участь у багатьох мистецьких патріотичних заходах, які проводила «Просвіта». Заочно закінчила Українську господарську академію у місті Подєбради (Чехія).
Читайте також: Книжки з «Просвіти» виховували патріотів
Мати – Олена Левчанівська – була першою жінкою-сенаторкою від Волині у сенаті Речі Посполитої 1922-1927 років. Сенаторка виступала вона на конференціях з рефератами французькою та німецькою мовами та відстоювала права українців, яких поневолила Польща.
У 1940 році Олену Левчанівську арештували та розстріляли енкаведисти. Ірина усе життя присвятила пошукам слідів своєї матері, які обірвалися після арешту.
Читайте також: «Просвіта» була їхнім другим домом
Після Другої світової війни вона спочатку працювала економістом Луцького маслопрому, а з 1960 року і до виходу на пенсію – кіоскером в облкниготорзі, військторзі, облспоживспілці.
Увесь свій вільний час Ірина Левчанівська присвятила фото- і кіномистецтву, була членом фотоклубу «Промінь» та кіностудії «Волинь». Її роботи відзначені численними дипломами та нагородами.
За фотографіями Ірини Левчанівської можна вивчати історію Луцька, бо вони дають уявлення про наше місто у різні історичні періоди. Вона створювала слайд-фільми, озвучувала їх віршами українських поетів, українською мовою:
«Щоб мої товариші почули, які є гарні українські вірші, вони ж їх не знають…».
У творчому доробку Ірини Левчанівської – книги «Далеке і близьке» (2000), «Згадалось мені» (2001), «Сенаторка» (2004), «Ще не забулося…» (2006), фотоальбоми: «Луцьк у 50-х роках XX століття на світлинах Ірини Левчанівської» (2003), «Мій кольоровий Луцьк» (2004).
Читайте також: Що писала донька сенаторки про луцьке передмістя Красне
До останнього подиху Іриною Левчанівською опікувалася кандидатка мистецтвознавства, доцентка, кафедри хореографії Волинського національного університету імені Лесі Українки Леся Косаковська. Волею долі вони познайомилися у 1997 році.
Леся Косаковська в архіві шукала інформацію до дисертації, присвяченій творчості українського хореографа Василя Авраменка, який працював на Волині.
У документах натрапила на статтю, де Ірина Левчанівська розповідає про своє навчання у школі Василя Авраменка, коли їй було 9 років. Той день був для неї щасливим, бо, вийшовши з архіву, вона прийшла у Волинський краєзнавчий музей де зустріла відомого історика-краєзнавця Григорія Гуртового.
Їхню розмову про пошуки почула працівниця музею Олена Квасюк і запропонувала познайомити з Іриною Левчанівською. Уже того вечора Ірина Левчанівська розповідала Лесі Косаковській як танцювала у школі Авраменка, запросила приходити в гості.
Відтоді розпочалося їхнє спілкування і дружба.
Леся Косаковська згадує:
«Мене захоплювало ставлення до життя, шляхетність і оптимізм Ірини Олександрівни. Я завжди дивувалася її любові до життя і людей, оптимізму, бажанню поповнювати свої знання. Дивувала її сильна любов до України, хоча вона нечистокровна українка, української мови, пісні, навколишнього світу. Після лікарні у 98 з половиною років у неї не було близької родини, а треба було забрати у приміщення, де був би догляд. До останнього дня вона жила у мене вдома і потоваришувала з моєю мамою. Обоє мали що згадати із важкого повоєнного минулого. Мене дуже вражала її любов до своєї мами. Можливо тому, що вона її рано втратила і материнського тепла та любові дуже бракувало. А ще багато років її мучила невідомість про долю Олени Левчанівської. Вона написала чудову книгу «Сенаторка», яка була екранізована київським режисером Михайлом Ткачуком. Фільм «Пані сенаторка» побачила вся Україна, бо його транслював Перший національний телеканал. Ірина Олександрівна була дуже обережна до слова і до характеристики людей. Якось я почула від неї фразу: «А ця жінка не хоче доглядати свою маму». Для неї визначальним характеру людини було ставлення до матері.
Ірина Олександрівна з гумором розповідала про те як до неї залицялися хлопці, які втратили той інтерес, коли довідалися про те, що маєток потрапив у прифронтову смугу, був розбитий, як змінили своє ставлення до неї люди, з якими вона була знайома, і в радянські часи вони від неї відвернулися. Але попри все Ірина Олександрівна стверджувала, що протягом її життя в найскладніших моментах їй завжди щастило на добрих людей. Ці добрі люди її все життя оточували і допомагали їй».
Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі
У рідному Линеві у школі є музей, експозиції яких наповнювала Ірина Левчанівська, передаючи експонати, щоб вони були належно оформлені. Там проводять відбуваються екскурсії для відвідувачів.
Силами вчителів та учнів школи насипана могила діда Ірини, хоча вона не збереглася і невідомо, де він похований. У линівській школі готують творчі вечори про родину Левчанівських, читають книжки Ірини Олександрівни.
Читайте також: У Линеві зберегли домашню бібліотеку Ірини Левчанівської
Частину архіву Ірини Левчанівської передали до волинського музею кіно- та фотомистецтва, якою керував Борис Ревенко. Відеоматеріали, старовинні фото сімейні та повоєнного Луцька. Частину бібліотеки Ірини Олександрівни Леся Косаковська передала для линівської школи.
Решту архіву передали у фонд Волинського обласного краєзнавчого музею. Серед найцікавіших матеріалів – листування її батьків, коли вони зустрічалися, там їхня історія кохання, яку Ірина Левчанівська мріяла навіть видати окремою книжкою, але не встигла.
Ірина Левчанівська померла 1 травня 2011 року на 98-му році життя.
«У житті вона була надзвичайно скромна, невибаглива, раділа доброму слову і вчинку для неї, будь-якій підтримці. Посланням від Ірини Олександрівни до нащадків була назва її фільму «Щоб було гарно на землі». Вона вміла бачити красу в оточуючому її житті. Вона мала гарне почуття гумору і хотіла, щоб люди були веселішими, частіше посміхалися, мали оптимістичний настрій. Вона казала, що треба брати до уваги не лише те, що дає тобі життя і держава, а те, що ти зробив для них», – розповідає Леся Косаковська.
Читайте також: За що судили волинських шістдесятників
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
