Великодня трагедія Красного саду: 77 років тому поляки побили у селі всіх. ВІДЕО

19 Квітня 2020, 15:44
8206

На Великдень 1943 року, 19 квітня, поляки розстрiляли 104 мешканці села Красний Сад, якого понині не існує.

Після виходу у Польщі скандального фільму Войцеха Смажовського «Волинь» «Громадське» відвідало Горохівщину. 

Журналістка Настя Станко зняла невеликий телефільм і написала:

«Громадське поїхало на Волинь, в села, де відбувались події 1943-го року, аби запитати тих, хто ще бодай щось пам’ятає, як вони ставляться до цієї пам’яті, як цю пам’ять передають власним дітям і онукам, як взагалі говорять про події на Волині у 1943-му — як про україно-польський конфлікт? Волинську трагедію? Волинську різанину? Геноцид? Національно-визвольну війну? Помсту? Як?»

Читайте також: Трагедія Красного Саду: що сталося на Великдень 1943-го

ХУТІР КРАСНИЙ САД. «ВОНА ПОМІЖ ПОБИТИМИ ЖИВА ЗОСТАЛАСЬ»

У Луцьку ми зустрічаємося з місцевою істориком Лесею Бондарук. Вона цікавиться темою Волині в 1943 році зі студентських років.

Вже у селі Михлин Горохівського району Волинської області ми зустріли журналістку з Луцька. Вона записувала інтерв’ю з місцевою головою про те, як село перейшло на енергозберігання. Ми розповідаємо, що цікавимось історією Красного Саду, колега каже — щось чула, але цією темою не займалась.

Голова села Михлин — тридцятирічна Мар’яна Білецька. В агломерацію, якою вона керує, входить і хутір Маруся, який всі називають на старий лад — Красний Сад.

Мар’яна все знає про те, що сталось на Великдень 19 квітня 1943 року в Красному Саду, але запевняє, що краще має знати Надія Луй, їй 93 роки. Вона переселенка з Холмщини.

Надія Луй живе на хуторі Маруся на вулиці Красносадській. Це єдина вулиця у селі.

«Ми — місцеві — ніколи не кажемо, що то хутір Маруся, завжди кажемо, що йдемо на Красний сад», — розповідає Мар’ яна і рахує хати, що залишились, — разом їх тут 8. Людей на хуторі зареєстровано ще менше — семеро.

Третя хата, пофарбована в блакитний, — це хата Надії Луй. На порозі нас зустрічає її дочка Женя. Чекаємо, доки питає, чи мама захоче розповідати. Чуємо в хаті:

«То до мене телебачення приїхало? Кажеш, аж з Києва? Та я розкажу...»

Ви тільки голосно говоріть, бо я погано чую», — просить баба Надя. І ми починаємо розмову.

Надія Луй, 93 роки, фото жовтень 2016 року
Надія Луй, 93 роки, фото жовтень 2016 року

 

Жінка на хуторі найстарша, про Великдень 1943-го тут більше спитати нікого. Всі очевидці вже померли. Саму бабу Надю переселили на хутір в 1946-му, на початку операції «Вісла». До того вона жила на Холмщині:

«Нашу хату спалили і нам одразу сказали швидко зібратись, а там вже сусіднє село горить, то ми похапали, що мали, і нас вивезли. Куди везли, — ніхто не казав. Коли приїхали сюди, то якісь люди тут ще були. Була моя хазяйка (жінка, до якої в хату спочатку поселилась сім’я Надії Луй — ред.), вона жива зосталась, ще молода була, вона і її тітка, вони між побитими (застреленими — ред.) в клуні зостались. Було дві клуні, то в ті клуні людей заводили і розстрілювали. Залишились вони двоє з тіткою, ще двоє михлинців, михлинців ніби не розстрілювали, чогось лише красносадців. Ніби німці розстрілювали, кажуть так, що ніби німці...»

Надія Луй не знає, навіщо вбили 104 красносадіців. Більше спитати немає кого.

Її дочка Женя показує нам, де була одна клуня, в якій розстрілювали людей, і де була інша. Зараз на місці обох — поля. Між цими полями — дорога, обабіч якої обласна влада в 2012 поставила пам’ятник на згадку про вбитих жителів хутора.

На пам’ятнику — Діва Марія та Ісус Христос, посередині — хрест. Під хрестом — гранітна плита. На ній напис: «19 квітня 1943 на цьому місці польські та німецькі карателі винищили мешканців села Красний Сад, тіла яких спочивають у спільній могилі на цвинтарі. Вклонись їхній пам’ яті. Прости винних у мученицькій смерті їхній і будеш прощений».

«Ми тут завжди перед річницею приходимо і робимо порядок, діти зі школи приходять, але і місцеві прибирають, немає так, аби тут було брудно», — каже Мар’яна.

Біля крайньої хати — старий цвинтар. Останнім тут поховали чоловіка Надії Луй. Всі інші могили  старі й повалені, окрім двох новіших обелісків. На одному напис: «Тут спочивають Павлов Іван (прожив 45 років) і Павлов Саша (прожив 15 років)». На іншому: «Тимощук Ігнат Петрович, син Микола, (11 років), замордований, трагічно загинули в 40 роках. Спасибі за добрий, чесний, працьовитий наш рід. Нащадки, 2015 рік».

Посередині цвинтаря стоїть великий чорний обеліск. Дві гранітні плити, а між ними — свічка, обв’язана синьо-жовтою стрічкою. На двох плитах записано всіх 103 убитих мешканців Красного Саду і одного із сусіднього села Бережанка.


 

«Красний Сад — від того, що там були такі квітучі сади з яблуками. І там жили дуже працьовиті заможні люди, і бачимо тут, що жили сім’ями», — розповідий сільська голова.

На лівій плиті записано п’ятеро людей з прізвищем Галій, один з них — внук, 6 Жарицьких, один з яких — немовля, 9 Кобернюків, 9 Новосадів, на правій плиті — 7 Мельничуків, 13 Павлових, 22 Тимощуки. Зверху напис: «Вбиті 19 квітня 1943 поляками». Барельєф теж обласна влада встановила.


 

Біля місцевої школи Михлина діти грають у футбол, в них урок фізкультури. Вони ходять в 4 — 6 класи. Питаємо, чи знають вони щось про те, що сталось в Красному Саду.

— Там всіх вбили поляки, — кричать діти навперебій.

— Зводили в клуню і розстрілювали.

— Нікого не жаліли, — кричить дівчинка. — Ні дітей, ні старих.

— Вилками кололи, всім, що було.

— А звідки ви це знаєте? Це вам в школі розповідали? —  питаємо. 

— І в школі, і батьки.

— А ви чули, що в інших селах ніби українці так вбивали поляків? — запитуємо.

— Ні, ні, — кричать.

— Неправда, — каже білява дівчинка.


 

«ІСТОРІЯ ТУТ НЕ МАЛА ЗНАЧЕННЯ»

В селі Михлин, до якого належить хутір Маруся (колишній Красний Сад), сільрада, клуб і більярдна зала живляться електроенергію від сонячних батарей і вітряків. На паркані біля входу в нову будівлю сільради висить плакат, що екологічна енергетика — це проект в рамках україно-білорусько-польського співробітництва.

— А історія ніяк не завадила в провадженні цього проекту? — запитуємо сільську голову Михлина Мар’яну.

— Ні, ну це було в рамках культурного оспівробітництва, наші діти їздили в Польщу, їхні — до нас в Україну. Історія тут не мала значення.

На подвір’ї сільради висить три прапори: український, Євросоюзу та польський. Польський — трохи нижче:

— Просто зі щогли зсунувся, треба машину з ферми, щоб підняти, бо сама не підніму, — усміхається Мар’яна.

Більше читайте у статті У Михлині сонячні батареї на кожному стовпі.

Від автора:

Досі точно не підраховано, скільки сіл постраждало в 1943 році на Волині від масових убивств. Але історики кажуть про сотні населених пунктів. Дослідники з польського боку наводять цифри вбитих поляків і українців в кожному селі, в той час як українські досліднки ці цифри виправляють. І перші й другі посилаються на спогади очевидців тих подій, яких насправді залишилося вкрай мало.

Ексгумацій майже не проводили, а встановити більш-менш точні цифри загиблих без цього неможливо. Історики Ярослав Грицак та Андрій Портнов на питання авторки відповіли, що Волинню-1943 на рівні грунтовних досліджень в Україні ніхто не займався, в Польщі — теж. Польські та українські історики називають цифру загиблих у Волинській трагедії/різанині/геноциді чи волинському конфлікті до 10 тисяч українців і від 60 до 100 тисяч поляків. Історики кажуть, що не можна мірятись трупами, і разом з тим продовжують це робити.

Читайте також Лобачівка: як 74 роки тому УПА розгромила нацистський контабір

Коментар
Код блоку:
09/08/2022 Вівторок
09.08.2022
08.08.2022