Трагедія Красного Саду: що сталося на Великдень 1943-го

Ця трагедія стала початком тривалого збройного польсько-українського волинського протистояння у 1943 році. 19 квітня 1943 року на Волині поляки разом із нацистськими окупантами вбили 104 мирних мешканців. 

Про передумови та наслідки трагедії пише історикиня та дослідниця Леся Бондарук на сайті Українського інституту національної пам'яті.

Село Красний Сад, яке спочатку називали колонією, виникло біля села Михлин (Луцького району) наприкінці ХІХ століття, коли звільнені від кріпацтва селяни дістали змогу купувати землю, осідати на ній і господарювати. У 1906 році в колонії Красний Сад налічувалося 16 дворів, де жили 110 жителів.

У 40-х роках ХХ століття у Красному Саду вже проживало 116 українців із 26 дворів. Більшість із них за політичними переконаннями були прихильниками здобуття Україною власної державної незалежності. 

З середини 1930-х років тут діяв осередок Організації українських націоналістів. У 1940 році в селах Красний Сад та Михлин радянська влада арештувала провідників місцевих ланок ОУН Онуфрія Павлова та Антона Тимощука. Їх розстріляли енкаведисти з іншими в’язнями 23 червня 1941 року в луцькій в'язниці.

Поблизу Красного Саду розташовувалися польські колонії Маруся і Анджеювка, де жили польські осадники. Вони поселилися тут після вступу в дію закону польського сейму «Про надання землі солдатам Війська Польського» від 17 грудня 1920 року. 

Влада Другої Речі Посполитої прагнула закріпитися на нещодавно захоплених територіях, до яких належали західна Волинь і східна Галичина. І для цього робила все необхідне, щоб збільшити частку польського населення в регіоні.

Саме тому на українських землях і розпочалося так зване осадництво – створення польських поселень із селян та колишніх військових. Здебільшого це були колишні учасники війни за незалежність Польщі, зокрема ветерани польсько-української війни 1918-1919 років. 

Вони мали за собою не лише моральну перевагу переможців над місцевим населенням, але й реальну підтримку уряду своєї держави. Держава всіляко сприяла осадникам, яких на Волині було 3,5 тисячі. 

Особливу підтримку надавала військовим, які зберегли право носити зброю і форму, влаштовувати військові паради й різні акції патріотичного характеру. До українців польські осадники ставилися зверхньо, часто вороже. Відтак із перших днів польська колонізація викликала обурення в місцевого населення.

Між Красним Садом та населеними пунктами Маруся і Анджеювка зростала ворожнеча. Місцеві мешканці вважають, що часто це було через заздрість, адже у Красному Саду люди жили заможніше. 

Особливе загострення у стосунках із поляками розпочалося навесні 1943 року. В українських звітах із Волині до середини 1943 року практично немає інформації про антиукраїнські дії польського підпілля, яке, очевидно, на той момент ще не було спроможне їх провести. 

Мова постійно йде про поляків, котрі співпрацювали з німцями. Частота повторів таких даних не дає жодних підстав сумніватися в масовості явища і його визначальній ролі в подальшому загостренні конфлікту.

Спочатку це була звична тактика використання окупантів проти супротивника. У звіті ОУН Володимирщини та Горохівщини за квітень 1943 року йдеться про поляків: «Наставлення до нас є сильно вороже. Ведуть донощицьку роботу (вояки, перекладачі), що спричиняє палення сіл і розстріл наших людей».

У кінці березня 1943 року українська поліція, пройшовши у нацистів військове навчання та здобувши зброю й амуніцію, масово перейшла до Української повстанської армії. На їхнє місце гітлерівці набирали у поліцію місцевих поляків. 

У Горохівському повіті під керівництвом німців діяв загін допоміжної поліції (шуцманшафту) чисельністю 150 поляків. Німці зумисно використовували новостворену поліцію проти українців, дійшло до нападів на українські села. На думку українських свідків, ініціаторами цих акцій були саме поляки.

Село Красний Сад стало першим яскравим прикладом розправи поляків спільно з нацистами над українським мирним населенням. За свідченнями жительок Красного Саду Галини Луцюк та Ганни Шевчук, жителі польських колоній «наговорили німцям на красносадівців, що вони є бандити». Ще одна мешканка села Галина Козік пригадувала:

«Якесь відчуття небезпеки все ж тоді відчувалося… Старші люди казали, що їм сни бачилися погані. А поляки, які жили на колонії Маруся, не раз говорили, що ми будемо красити яйця на Пасху своєю кров’ю…».

Читайте також: Трупи, як снопи – в садах, на вулицях, городах: трагедія в Сагрині

Галина Козік, свідок трагедії. Фото Петра Боярчука

У понеділок 19 квітня 1943 року близько 10 год ранку село Красний Сад оточили військові у німецькій формі, які розмовляли польською мовою. Вони вбили кількох чоловіків, які були в полі. Далі невеликими групами карателі тихо рухалися селом. Перші п'ять сімей, що трапилися на їхньому шляху, загнали у клуню Володимира Павлова і стратили.

Далі йшли від двору до двору, заводили до клунь усіх, кого знаходили в хатах і на подвір'ях, наказували лягати на підлогу і німець стріляв у когось із пістолета з глушником, а поляки-поліціянти, озброєні не оснащеними глушниками гвинтівками, добивали людей хто багнетом, а хто узятими з-під хліва вилами.

Десятилітня Галя Козік дивом врятувалася від смерті. Нацист, стріляючи в неї, промахнувся і поцілив у тітку Катерину, кров якої залила дівчинці голову і вона знепритомніла. Обминула куля і її ровесницю Ніну Павлову.

Ольга Новосад випадково побачила в сусідському дворі поляка-поліціянта. Зрозумівши, що коїться недобре, гукнула сину В'ячеславові, щоб сховався, а сама вскочила до льоху, де в кутку за бочкою прикидала себе буряками. Обшукуючи обійстя, поляки їх не помітили.

Галина Козік у 2012 році згадувала:

«Дякую Богу, що я зосталася живою між трупами. Живою, живою я там зосталася. Я їх бачила. Бачила, як вони лежали в тій клуні. Я їх всіх вже поперевертала, вони всі були мертві. Ще тітка жива зосталася – дитину на руках забили. І ми вийшли, і бачили це, і ждали вже до вечора, сиділи в кущах».

Читайте також: Туличівська трагедія: правда про трагічні і героїчні події, прихована мовчанням, має бути відновлена. БЛОГ

Увечері люди, які врятувалися, зібрали тіла загиблих і відвезли на цвинтар. Надія Новосад засвідчила:

«Як збирали їх по дворах і згарищах до одної могили, а потім разом із Адамом ставили на могилі тій пам’ятник, то всіх було 103, і всіх старших по іменах та фаміліях я знала, і знала скіко в кого дітей. А тепер все виходить 98. От удвох з Миросьою, з дочкою, записали всіх у книжечку, щоби нікого вже не забути. А вина їхня одна – українці. Потім казали, – була в селі організація бандеровців, то через те і німці з поляками на нього пішли, і совєти дивилися на нього злим оком. Та не все село в тій організації було, не всі, як і я, про неї знали, але всі хотіли, щоби була Україна. За Україну, вважай, і згинули як теє дитятко в дев’ять місяців, так і той найстаріший, хто був там».

Читайте також: Великодня трагедія Красного саду: 77 років тому поляки побили у селі всіх. ВІДЕО

19 квітня польська поліція і нацисти вбили 103-х красносадівців, і ще 1 людину із села Бережанки. Вдалося вижити лише 13-ом людям. Серед знищених селян Красного Саду було 20 дітей шкільного віку, 8 дошкільного, а також дев’ятимісячне немовля, назване при хрещенні Софією.

Дві селянські садиби розправа оминула. Так, Оксенія Павлова заговорила до гітлерівця, який прийшов на її обійстя разом із поляками, чесько-німецьким суржиком, сказала їм, що чешка, і оселю не зачепили. А на обійсті Митрофанюків нападники побачили табличку з написом «Михлин» і вирішили, що вже сусіднє села, а тому під екзекуцію не підпадає.

Ці факти підтверджують: каральна акція велася тільки проти українців, які мешкали у Красному Саді. Останнє однак не завадило полякам того ж дня знищити 8 українських сімей, а серед них і сім'ю Мельничуків, які проживали в сусідньому чеському селі Чорний Ліс (нині – територія Луцького району).

У наступні два дні, 20-21 квітня 1943 року, поляки кіньми та підводами вивозили до Анджеювки і на фільварки в Угринів та Скірче майно красносадівців. Розбирали навіть окремі хати та господарські споруди. Наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім двох згаданих вище садиб, спалили.

Невдовзі, через місяць 1943 року відбувся новий каральний напад поляків на село Михлин. Колишня його жителька Галина Луцюк згадує:

«Я пасла корову, аж бачу, їдуть поляки хурою. Кинулася навтьоки. А вони поїхали в село і там застрелили Домку Ковтунову, яка на городі робила, і Ганю, Данила Тивончука дочку. Сімнадцять років Гані було. Поляки у нашому селі попалили багатьох. Данилову хату спалили, Василюка Міхала хату спалили, всю цю вулицю, що тепер, ніби головна, спалили і з тамтого боку також хатів попалили багато. Ми від них у біженцях під Боремлем Рівненської області шість неділь були. Вернулись, – хати нема. Батько біля нашого згарища зіп’яв якусь буду і в липні 1943-го, на Петра й Павла, вже в ній сиділи». 

Подальше поглиблення польсько-українського протистояння ще більше штовхало поляків на співпрацю з німецькими окупантами.

«Німці розпалюють національну ворожнечу, – доповідали радянські партизани 15 червня 1943 р., – заявляючи, що українці поріжуть усіх поляків, а поляки бояться, біжать у Рівне і там вступають до поліції».

Читайте також: Діти 43-го: «А потім я сам переховав маму. Лежала на березових кілках»

Керівники польського підпілля також розуміли небезпеку поглиблення польсько-українських суперечностей через використання поляків у німецьких формаціях. 

Вони вважали, що німці зумисне стравлюють між собою українців і поляків. Керівник Армії Крайової генерал Тадеуш Бур-Комаровський розповідаючи про німецькі репресії проти українців на Волині, зауважив:

«Німці спровадили також батальйон поліції з Генеральної губернії, що надає вчиненим злочинам характеру польської помсти. Відбувається використання німцями відділів, що складалися з поляків, які походили з Західних земель, Познанщини, Помор’я, Лодзя, переважно рекрутованих в таборах полонених. Місцевих поляків у тих відділах майже нема. Умундировані вони в німецькі мундури, стаціонують в містах і звідти висилаються на карні експедиції. Під час маршу співають польських пісень».

Надалі кількісний та якісний склад поліції на Волині різко змінювався. Зокрема, у Володимирі в липні 1943 року кількість поляків у поліції збільшилася в кілька разів:

«У поліції було 300 поляків, а у відповідь на звернення німців записалося до поліції до 1000 і до 1000 до жандармерії».

У спогадах одного з поляків на німецькій службі на Волині є такий опис польського шуцманшафт-батальйону:

«Це збиранина селян різного віку, в цивільному одязі, жахливо озброєна, палаюча ненавистю до українців за їх злочини. Коротка промова лейтенанта нам зразу припадає до душі. Він каже: «Не стріляйте невинних людей, але знайте, що на селі кожен українець – то бандит, незалежно, чи то жінка, чи дитина». Пам’ятаючи його слова робимо спустошення в селі, кожного українського селянина відводимо і стріляємо. Але то ще нічого в порівнянні з лейтенантом. Не визнає він жодних наказів, лише на власну руку стріляє українців, хоче перевищити нас усіх».

Після трагедії у Красному Саду син Надії Новосад – В’ячеслав – пішов в УПА, щоб мстити окупантам за розстріляного батька, попіл страчених і спалених разом із клунею братів та дідуся з бабусею, передсмертний стогін усенького села й гіркі сльози матері. 

Він очолював районний провід ОУН Сенкевичівського району і боровся проти нацистської та радянської влади, за що був прилюдно повішений у Луцьку на ринковій площі 18 січня 1945 року.

Читайте також: Польське Пшебраже – українське Гайове: конфлікт без переможців

Сільський цвинтар, де поховані жертви акції в Красному Саду. Фото Лесі Бондарук

Вояки УПА провели відплатну акцію в колонії Маруся, але, як свідчать документальні джерела, зокрема й польські, було спалено кілька осель і ніхто з людей не загинув. 

Колонія Анджеювка ж спорожніла в січні 1944 року, коли її мешканці, за повідомленням «Kresowa ksiega sprawiedliwych», «виїхали до Володимира-Волинського разом із евакуйованими німцями». Лише тоді повстанці спалили там польські оселі та шкільні будівлі, в яких розташувалася «пляцувка». У селі лишилося тільки двоє поляків, яких сховав українець.

Червоні, прийшовши услід, звинуватили його у співпраці з німцями, бо був членом польської самооборони і «mial zezwolenie na bron od Niemcow». Кому служила та «самооборона», якщо члени її мали від німецької окупаційної влади дозвіл на «bron» (зброю), запитувати не доводиться. Це пояснює одну з причин тогочасного українсько-польського конфлікту.

Спільні польсько-німецькі акції продовжилися влітку 1943 року, вони часто закінчувалися збройними зіткненнями з відділами УПА. 

За твердженнями історика Володимира Сергійчука загалом із 2 травня по 23 червня 1943 року в Сенкевичівському районі, до якого адміністративно належало село Красний Сад, поляки спалили 466 хат і замордували 396 українців. 

Читайте також: Могила у квітнику на Турійщині. Тут 3 українки, поляк, який їх захищав, і ...один бузок на всіх

Список жертв трагедії Красного Саду. Фото Лесі Бондарук

Історик Володимир В’ятрович зазначив, що у польському підпільному виданні «Biuletyn Informacyjny» за жовтень 1943 року описано масштабну антиповстанську німецьку акцію, проведену на Волині.

«Від липня, – йдеться у повідомленні, – перейшла там хвиля кривавого терору проти українців: палення сіл (наприклад, в районі Олики), масові вбивства, відплатні екзекуції (Луцьк і околиці) і знову спроби виконання цього польськими руками. Німці змусили впровадити в деяких польських місцевостях щось типу громадських спеціальних судів – поляки скрізь ухилилися від засудження українців з німецької ласки».

Розпочалися антипольські виступи українських селян, до яких навесні – влітку 1943 р. приєдналися і відділи УПА. Польське підпілля самостійно не могло захистити своє населення. Тож їхнє керівництво самооборони пішло на співпрацю з червоними партизанами.

«Делегації місцевого польського населення звертаються по допомогу, запрошують наші загони розміщуватися в селах, в яких зовсім відсутня зброя», – йшлося в оперативному зведенні радянських партизанів із Волині від 17 квітня 1943 року. 

У щоденниках партизанських командирів, котрі влітку 1943 р. перебували на Волині, не раз згадано про те, що їхні загони радісно зустрічали в польських селах.

Читайте також: «Волинь-43»: що і чому поза увагою

Польські колонії та села Волині стали опорними пунктами радянського партизанського руху, що, з одного боку, захищав поляків, з іншого – наражав їх на нові акції УПА. 

Співпраця з німцями та червоними, яких вважали головними ворогами повстанського руху, була тим чинником, через який до розряду ворогів потрапляли і власне поляки. У звіті українського підпілля з Волині того часу зазначалося: «Поляки виступають як 1) німецькі вислужники, як 2) червоні партизани, як 3) незалежна збройна сила».

Командування УПА у червні 1943 р. у листівці стверджувало: «Якщо на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито й виключно на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіялізмів і діють сьогодні на українській території як прислужники Москви й Берліну проти українського народу».

Читайте також: Панська долина: села немає, а жителів досі рахують

Так і сталося: влітку 1943 року був пік антипольських акцій на Волині. Оскільки звітів за липень-серпень 1943 р. є відносно небагато, далі домінував стихійний елемент. У численних спогадах поляків ідеться про озброєних вилами, косами та сокирами селян.

Як свідчать документи українського підпілля, така «жакерія» була характерна і для поляків. З інформації ОУН за травень 1943 року: «В Цуманському районі 29.05 ляхи озброєні в вила і коси і зброю напали на Майдан Липиньський».

У звіті за вересень того ж року читаємо: «Поляки з Білина у кількості 40-50 осіб, частинно озброєні зброєю, а часто з вилами, косами і сокирами напали на с. Руду, забили понад 20 осіб і багатьох поранили».

Використання предметів домашнього реманенту свідчило: війна набула масового характеру, крім озброєних учасників підпільних рухів обох народів, до неї активно долучалися цивільні, яким бракувало зброї.

Село Красний Сад у 1945 році радянська влада спробувала відродити за рахунок українських переселенців з Холмщини. Однак марно – люди переїжджали жити до Луцька, Нововолинська, Сокаля, Червонограда. Тож село зарахували до «неперспективних».

За зведенням Сенкевичівського райкому КП(б)У про ситуацію в районі на 01.01.1945 р. є неточна інформація: село Красний Сад знищене... в 1942 році. Що вказана дата не відповідає дійсності, зазначена у зведенні кількість замордованих красносадівців помітно менша, ніж насправді, а винуватців злочину не згадано, мимоволі наштовхує на думку чи то про цілком безвідповідальне ставлення невідомого (документ без підпису) компартійного чиновника до з'ясування місцевих реалій після гітлерівської окупації, чи то про намагання радянської влади приховати деталі польсько-українського конфлікту, подати в іншому світлі.

Сьогодні Красний Сад – на цвинтарі. Місце знищеного села нині називають – хутір Маруся, він належить до Михлинської сільської ради. Зараз у колишньому селі Красний Сад на місці масових розстрілів ‒ лише колодязь, куди поляки складали тіла розстріляних. Замість будинків – поле. 

18 квітня 2012 року на місці поховання мешканців Красного Саду на сільському кладовищі освятили пам’ятник із поіменним списком всіх українців, знищених у селі поляками та нацистами.

Читайте також: Ніхто в Польщі також не хоче вибачатися за етнічну чистку