Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Німецькі сліди: як на Волині збирають матеріали для музею про колоністів. ФОТО. ВІДЕО

15:23 09.09.2020
1358

На Волині збирають артефакти і спогади для Віртувального музею волинських німців. Їхня спадщина – це величезний і неосмислений досі культуриний пласт, який стерла Друга світова війна.

Адже з початку масової міграції німців на терени Волині, що розпочалася у другій половині XIX століття і до 1940 року, коли Радянський Союз домовся з нацистською Німеччину про репатріацію фольскдойче (східних німців), це була четверта за кількістю населення національна меншина (після українців, поляків і євреїв).

Аби зберегти хоч те, що лишилося, «Раді німців України» з «Товариством німців Волині» реалізовує проєкт «Віртуальний музей», який підтримав Український культурний фонду.

Голова РНУ Володимир Лейсле впевнений, що динамічна онлайн-експозиція краща за десятки стендів.

Журналісти Район.Історія побували в експедиції разом з досліниками і передають залаштуння серпневого тижня досліджень у полі.

— Цільова аудиторія «Віртуального музею волинських німців» однорідна?

— На сьогодні більшість волинських німців проживає в Німеччині, Канаді, США. Багато з їхніх пращурів отримали шлях на захід взимку 1939-1940. Ми розуміємо, що ядро аудиторії віртуального музею — громадяни інших держав, однак цільова група такого проєкту налічує не лише нащадків німецьких колоністів, голендрів, а й людей зі змішаних сімей, представників інших національних меншин, етнографів, істориків, архітекторів, антропологів.

Читайте також: Царська корона волинських німців: пам'ять про сусідів

— Якими мовами працюватиме сайт?

— Українською і німецькою.

— Що є головним способом збору даних?

— Експедиція. Наша команда працює на місці з пам’ятками й тим, що від них залишилося. Фото, відео, все фільмуємо.

Важливі коментарі місцевих людей. Шкода, що живих старожилів зараз не знайти. Потім з накопиченими матеріалами працюватимуть фахівці з Німеччини та України. Карантин не дозволив німецьким колегам долучитися до виїздів, але ми постійно тримаємо зв’язок. Німецькі експерти з питання волинських німців знають про наш маршрут, дещо радять, ми взаємодіємо і вносимо корективи, орієнтуючись на міжнародний інтерес.

— Якщо зацікавитися темою, можна знайти ґрунтовні наукові праці, візуалізувати статистичні дані, додати коментарі істориків. Чому проєкт має за пріоритет роботу на місцях?

— Ми хочемо промовляти зрозумілою мовою про складні долі людей і нести пам’ять. Відчути атмосферу, доторкнутися до минулого хоч на декілька хвилин — це не порівняти з компіляцією текстів, хай навіть докладних і якісних. Відчути, зібрати, поділитися.

Ясна річ, дизайнери опрацюють візуальні складові, професіонали нас консультують уже, це все важливо, але не було б таким значимим, якби не рішення влаштувати розвідку.

Я брав участь в експедиціях і розкопках раніше й повинен сказати, що те, що нам вдається зібрати тут, на Волині, це – скарб. Так, сумно, що більшість артефактів не вціліли, але те все, що доступне нам сьогодні, ми кропіткою працею оцифруємо, щоб воно стало надбанням спільним, незалежно від того, з якого куточка планети і з якою генеалогією людина відкриє сторінку сайту.

Мої колеги, які працювали в етнографічних експедиціях у Криму, Одесі, Дніпропетровській, Запорізькій області небезпідставно стверджують, що 20 років тому їм було доступно більше матеріалів, ніж тепер.

— Для історії загалом — це малий проміжок, але достатній для того, щоби втратити й без того ледь помітні сліди.

— Так, тому хотілось би звернутися до читачів, щоб ділилися інформацією із ГО «Товариство Німців Волині». Іноді непов’язані між собою спогади можна зібрати в пазл. Знаєте, є люди, які приїздили до України після 1991 і бачили переорані поля на місці цвинтарів. Комусь вдавалося навідатися до місця, де раніше був дім його предків, поспілкуватися з місцевими.

Не всі можуть поїхати, не всі знають, де і як здобути підтримку для такої подорожі, а сайт дасть можливість відчути дух поколінь німців, голендрів, навіть готську присутність на Волині, атмосферу місця і Zeitgeist (нім. «дух часу»).

— Скільки приблизно кадрів потрапить на сайт?

— Більше, ніж тисяча.

— Експедицію можна вважати самостійною й окремою ділянкою роботи чи буде продовження?

— З одного боку, це окремий проєкт, але я б назвав це кроком заохочення до наступних. Культурно-матеріальна спадщина германців на Волині насправді величезна, але працювати потрібно ретельно і поступово. У цьому випадку ми окреслюємо Волинь як край, що охоплює і Рівненщину, і клаптик Житомирщини.

Цінними будуть співпраці із експертами з міста Детмольд (округ Ліппе) та Дінстов, де є музей про волинських німців. Моїм першим німецьким словом було співак (нім. Singer), дідусь виправив мою вимову з «сінджер» на «зінґер». У 60-х під містом Росток (північно-східна частина Німеччина) літак зазнав аварії, екіпаж військових загинув, але молодий кінолог уцілів, завдяки вівчаркам, що його витягли.

Пізніше у документах про контузію й набуту інвалідність йому напишуть «упал из телеги, ударился головой», ще чверть століття і він вперше стане дідусем. Майже рік у німецькій клініці, так він освоїв мову і не гребував нагодою навчати мене. Розповідав про німців, які оселилися неподалік Берліна, але мали волинське коріння.

Це нагадувало казку, доки я не взялася до європейської історії по весні народів (1848-49 років). На швейну машинку я казала лише «зінґер», усерйоз вважаючи це її ім’ям, вона й досі гарна помічниця. В Торчинському кразнавчому музеї теж така є.

Наукова співробітниця розповідає, що німецьких раритетів удома не мали, але її бабуся знала про німців, які мешкали неподалік. Сьогодні відновити місце достеменно — сутужно й навряд реально. Почесний професор і засновник музею Григорій Гуртовий (1928 — 2012) написав книжку «Торчин — передзвін віків», у ній Алла Сахнюк уже в дорослому віці віднайшла поселення, про яке, ймовірно, говорила її бабуся.

Торчинський музей не отримує допомоги від держави, із приміщення витискають максимум. Працівники зацікавлені у тому, щоб діти зверталися до краєзнавчих тем, тому влаштовували інтелектуальні ігри на базі музею і мають у розробці квест щодо предметів експозиції. При вікні стоїть красень, у якому чудово збереглись різба, шухляди, замочки: німецький комод родом з 1806 року. Після цього побачене в Любомльському музеї досі робоче піаніно 1868 року вражає також, але сам факт дотику до речі, якій вже 214 років, незабутній.

Наукова співробітниця Алла Сахнюк несе картину її колеги. Ніна Фесенко послуговувалась усними спогадами, тому написана картина є радше художньою реконструкцією кірхи, куди приходили тамтешні німці.

Луцька кірха, виконана в неоготиці, настільки міцно закарбувалась у моїй голові, що при виді дому з колонами, розгублююся цілковито. Перепрошую у пана Михайла за недолуге запитання: «А де, власне, кірха?». Вчений Михайло Костюк досліджує тему волинських німців довше, ніж я живу на світі.

Читайте також: Німці, руйнація та порятунок: лютеранській кірсі в Луцьку – 110 років

Ним пишаються всі учасники експедиції, адже кращого краєзнавця і логіста водночас для підготовки «Віртуального музею» годі й шукати. Науковець приязно всміхається у відповідь: «Ви не винні, що уявляєте кірхи подібними на луцьку. Будете тепер знати, що були й такі в лютеран, більше схожі на баптиські доми молитви». Німецька колонія поблизу Торчина була ще в 1570 році.

Після повстань у Польщі 1831, 1863 років, з польських міст і сіл, а також з Німеччини переселилися в наш край сотні німецьких родин. Це були так звані бауери різних профілів (ремісники, пасічники, ткачі, торговці). Старожили пам’ятали вмілість прибулих, наприклад, Міхал Дальке був головним механіком газогенераторного млина Станіслава і Романа Домбровських.

Німець Хвікер тримав популярну столярну майстерню, у нього навчався українець, уродженець Торчина Ананій Рябченюк. Німець Єджик (як його кликали на наш лад) мав свою ковбасню.Скрізь, де побувала наша експедиція, розповідали подібні історії про підприємливість і німців, і голендрів, охайність у праці, ввічливість до українців та представників інших національностей.

Кажуть, ті не відмовляли в допомозі й охоче ділилися порадами щодо ведення господарства, утримували молочарні. Між сусідами і з покоління в покоління переймалися не лише культурні надбання, а й технології, як от кірати, жниварки, молотарки з локомобільним урухомленням. Усі, хто встиг зацікавитися німецькими колоністами, вже знають славу німців як людей, які дуже дбали про охайність вікон і подвір’я.

Читайте також: Історія німецької колонії Вовнянка та виробництва сукна у Рожищі

Худобу гнали окремим ходом, віконні рами дотримані в конкретному стилі, але творчо оздоблені. Докладніше про це на відео з території маленького музею у селі Завітне.

На пагорбі німець Райман мав величезний вітряк. В околицях Торчина заснували добре впорядковані колонії: Янівка, Нойдойф (Нова Раківщина, буквально німецькою «нове село»), Геленів, Верхи, Запуст-Боратин, Чорні Лози, Ольшанів, Домброва, Каролінівка, Олюка, Сеймарщина (Замогилля), Юзефін, Людвівків.

Викорчовували хащі в урочищі Раківщина, розорювали, окулютурювали землі, зводили дерев’яні, згодом цегляні, з гострими кольоровими дахами будинки, кірхи, євангельсько-лютеранські молитовні заклади.

Найбільшою повагою в Торчині користувався пастор Роберт Лірш.

Збереглися кілька документів з його підписами і печаткою, зокрема про те, що Райнхольд Хан і Хедвіга Піно, мешкаці колонії Вінцентівка (нині — Ківерцівщина), були повінчані в Торчині першого жовтня 1935 року.

Михайло Костюк віднайшов документи, які підтверджують зв’язки німців із родиною поетеси Лесі Українки. З вигляду це каліграфічне малорозбірливе чтиво, проходячи повз яке можна взагалі не надати значення змісту. Документ про продаж землі (яку раніше орендували німці) Косач П.А. оформлював із нотаріусом 7 жовтня 1908 року, актом №62.

Йоган Карлович Райхерт придбав за 520 рублів 8 десятин 264 квадратні сажні. Іншу частину землі придбали теж німці (сіл Верхи і Запуст): Ернест Кіршнер, Людвік Емке, Йоган Шульц. Упродовж 1870-80-х років ті німецькі захоронення, які ще не розібрали на стихійні будівництва, знищили, задля колгоспних полів.

Василь Панас регулярно викошує залишки поховань понад сільським цвинтарем у Завітному. Деякі плити довелося буквально викопувати. Він самотужки реставрував десяток надгробних пам’ятників. Від плити Ельзи Райн лишився лише вершечок. Василь Панас – нащадок волинських німців, ентузіастсько працює зі слідами попередніх поколінь, бо відчуває, що не зміг би інакше.


Читайте також: Лучанин піввіку не зізнавався про своє німецьке коріння


Ця колонія відносно вціліла через те, що в помешкання німців вирішили поселити вигнанців із сіл, які потрапили у двокілометрову прикордонну смугу вздовж річки Буг.


Тривалий час це поселення на Ківерцівщині мало назву Вінцентівка, до 1964-го називалося Вікентіївкою. Прихожанка церкви розповідає, що народилася у 1961 і в її свідоцтві про народження написано місце «Вікентіївка». Жінка проводить нас подвір’ям німецької родини.
Креслатий ясен влаштував прихисток колодязеві з двома відрами. «Німці у всьому мали толк, ось дивіться, два відерка. Навіщо?


Щоб коли одне набране, одразу накачати інше. Ми й досі іноді цією криницею користуємося». Стовбуром дерева наче повзе змій, тяжко втриматися від асоціацій з Іґдрасілем. Як нам пояснили, блискавка влучила в цей величезний столітній ясен (якщо не старший), що його посадив німець.

Коли краєзнавець Василь допомагав із реставраційними роботами у місцевому храмі, інтуїція повела його на горище понад дзвонарнею. В одному з куточків крізь недбалий забіл виднілася фарба, схоже, напис. Чоловік обережно відмивав шар перешкод і врешті побачив оригінальний напис, із якого не протрималась лише перша літера («S»): «...ankt-trinitatis-kirche».

Приміщення Свято-Воскресенського храму у Завітному – колишня німецька кірха, до початку Другої світової війни саме німці становили основне населення села й храм зводили за власний кошт. Василь Панас зауважує, що відновлювані роботи громада чинить також спільними зусиллями, є люди, які згодні попрацювати без гонорару, але їм потрібно забезпечити матеріали.

Для пана Василя спільні старання задля храму мають символічний ґатунок: «Ми вдячні німцям, які жили тут раніше, і з великою шаною стараємося підтримувати спадкоємність.Так, у радянському часі з будівлі знущалися, тепер сюди приходять люди іншого віросповідання, але у кількох кроках ми зберегли німецькі садиби, наповнюємо експонатами музей, не даємо пам’яті щезнути».

Водій Олег давно працює з дослідниками німецької спадщини. За його словами, це величезна рідкість, коли місцеві сучасники цінують сліди попередніх поколінь, надто — інших за національністю: «Історія поруч. Навпроти, над головою і під ногами. Будь це укріплений фундамент хатини, мурований льох під дошкою дерев’яної підлоги чи бруківка, яка проривається на волю крізь асфальт».

У місті Володимир-Волинський будівля лютеранського храму збереглася гірше, фактично вона не має фундаменту, понівечена за совєтів, після розвалу Союзу почала приймати греко-католиків, яких у місті біля 50 сімей. Отець Йосиф, не будучи знайомий із добродійкою з Завітного, говорить майже слово в слово із нею про те, що намолене місце добрими людьми зберігатиме свою сакральну атмосферу, що б не сталося.

Ярослава САВОШ

Фото і відео авторки

Коментарі

Ніна

14:12 19.09.2020

ЕТатові йде 89й. Виріс в колонії Яно- Каролінка, іванівка, нині с.Поляна Турійського району. Знає багато пам'ятає. Зараз мешкає у Турійську. Його старенький зодчий... Онука його громадянка ФРН, чиновниця. Діти - відрсмі нв Волині працівники освіти, культури, формацевт. Чому не шукаєте живі легенди? Є ще дядина у Любомлі.

Григорій Яцута

17:29 27.09.2020

Біля нашого Висоцька до 1939року існувала німецька колонія Софіївка. Мною зібрані матеріалм про них. їх я зібрав у розповідь і друкаю у групі "Народний музей історії села Висоцьк". Наша адреса: село Висоцьк Дубровицький район Рівненської області.

29 вересня
Вчора
27.09.2020
26.09.2020
25.09.2020
24.09.2020
23.09.2020
22.09.2020