На Сарненщині школярі за радянських часів виступили проти русифікації України

50 років тому, у травні 1971-го, в черговому випуску самвидавівського «Українського вісника» під редагуванням В’ячеслава Чорновола була опублікована замітка про події, пов’язані з арештом школярів, їхнього вчителя та інспектора з фізкультури в Сарненському районі на Рівненщині.

 А події тоді розгорталися так: у січні 1970-го в невеличкому селі Білятичі, розташованому на березі річки Горинь, за 20 кілометрів од Сарн, хтось розкидав та порозклеював листівки антирадянського змісту. Районний відділ КДБ сполошився не на жарт:  невже ожило націоналістичне підпілля, останніх учасників якого нібито зліквідували на теренах району ще в середині п’ятдесятих?

КАДЕБІСТИ ДУШИЛИ ЗАТРИМАНИХ МІШКАМИ З ПІСКОМ 

У листівках, що негайно опинилися «там де слід» завдяки недремному оку й вуху платних та аматорських «стукачів», розплоджених чекістами в кожному місті та селі величезної червоної імперії, зокрема, повідомлялося про нерівноправність радянських народів ув економічному й політичному житті, про шалену русифікацію України та закликалося пригадати боротьбу за волю й незалежність, шанувати пам'ять односельців і земляків, які в тій боротьбі загинули, і в ім'я їх чинити опір русифікації. Писані ці прокламації були від руки, а під текстом стояв підпис: «Комітет “Воля”».

І хоч у кадебістів, судячи за почерком листівок, сумніву не викликало, що в «героїв-підпільників»  ще молоко під носом не висохло, все одно справа була серйозною: «на ліцо», як тоді полюбляли говорити в певних структурах, явна злочинна організація. Внаслідок оперативних дій чекісти затримали трьох учнів 6-8 класів Білятицької восьмирічки,  згодом арешти  продовжились і серед учителів та молоді села, а влітку заарештували навіть інспектора райвідділу освіти, котрий опікувався фізкультурою. Чому саме інспектора фізкультури? Річ у тім, що серед затриманих білятицьких учителів, фізкерівнику Сергію Вересу кадебісти визначали роль керівника «Комітету», тож інспектор мусив відповісти якщо не за співучасть, то принаймні за непроявлену «бдітєльность».

Ліквідовувало КДБ білятицьку «учнівсько-учительську націоналістичну  організацію» й проводило слідство потайки від громадськості. Та все одно інформація про це дійшла аж до українських правозахисників-дисидентів.

 «Затримані школярі були поміщені в сарненський готель, де КДБ вело допити. Допити велися жорстоко. Згодом школярів відпустили. Один з них після цього збожеволів…Інспектора фізкультури у вересні-жовтні таємно засуджено на 10 років таборів суворого режиму… Вереса Сергія Федоровича, 1947 р. н., котрий заочно навчався на 4-му курсі Тернопільського педінституту, судили в Рівному 25 – 27-го жовтня, суд був закритий. Обвинувачено в агітації й пропаганді через листівки. Засуджено на 2 роки позбавлення волі. Перебуває в 19-му таборі в Мордовії…» –  писав про ті події  самвидавівський «Вісник», редагований В’ячеславом Чорноволом.

«Український вісник» та сторінка з нього про події на Сарненщині

Є відомості, розповідається в дописі далі, що і після цих арештів листівки подібного змісту з'являлися в сільському клубі.

За вказівкою Сарненського райкому партії і за його сценарієм художня самодіяльність села Білятичі виступила 6 листопада з музично-літературною композицією, яка мала показати історію СРСР за 53 роки й дружбу народів. Пісні та вірші були тільки російські й виконувалися тільки російською мовою. А 7 листопада в селі відбулася примусова святкова демонстрація.

«Селяни йшли в куфайках і кирзових чоботях. Усі були сумні, похмурі, згорблені. Із прапором, мовчки, з опущеними головами «свят­кова» колона простувала від школи до клубу...» –  зазначає «Вісник».

Поліські колгоспники

З розповідей затриманих, а згодом відпущених осіб стало відомо, як їх у Сарненському КДБ катували.

Ось один зі способів, повідомляє автор допису: людину кладуть горілиць на землю, на груди кладуть дошку, а на дошку — мішок із піском. Через деякий час тягар знімають і продовжують допит. Відомо, що учень Василь Марко на знак протесту проти мордувань і арешту оголосив триденне голодування, чим домігся звільнення, але був психічно трав­мований.

Крім вищеназваних, «Вісник» вказує ще ряд прізвищ кадебістської сваволі. Справедливості ради, слід сказати, що нащадки «залізного» Фелікса, родоначальника «червоного терору», на відміну від своїх колег тридцятих-п’ятдесятих років, неповнолітніх фігурантів цієї справи помилували. Та якою ціною дісталася нещасним дітям та воля!

 ЗНАЙШЛИ МЕРТВИМ НА ВОДОХРЕЩА

Відтоді в Білятичах мало що змінилося: майже ті самі нужденні поліські житла та стомлені щоденною сільською працею обличчя мешканців. Утім, школа в селі відносно нова, тобто приміщення, – побудували його після подій, що нас цікавлять, – в іншому місці. Нікого не залишилось і з колективу, хто працював тоді.

Коли запитав, чи знають щось про «Комітет «Воля», здивовано знизують плечима. Коротко розповідаю суть, називаю прізвища. Ще більший подив. Чи є такі люди в селі? Намагаються пригадати. Здається, є один з таким прізвищем, дають координати. Потім підходить одна старша вчителька й каже, що знає Сергія Вереса, але він мешкає тепер у Кураші, сусідньому селі. Називаю ще раз прізвища, і раптом уже молодша її колега вигукує: «То це ж мій родич!» З’ясовую, що в нього є телефон, прошу вчительку подзвонити й домовитися про зустріч. За якийсь час вона виходить із учительської й ніяково каже, що «родич» категорично відмовився на цю тему говорити…

Невдача очікувала і біля хати колишнього кіномеханіка, прізвища якого у  «Віснику» нема, та старожили стверджували, що і його нібито тоді «тягали» в КДБ. Не тому, що  не застав удома. У невеличкому селі це не проблема: де шукати господаря, можна дізнатись і в сусідів. Дуже швидко знайшов, але, на жаль, був чоловік, м’яко кажучи, під мухою». У такому стані, неборака, за розповідями односельців, перебуває не один рік. Зрозуміло, щось путнє від такого свідка почути – марна річ. І все ж якось зумів з нього витягнути, що в слідчому ізоляторі обласного КДБ протримали його чотири місяці...

Вуличка в Кураші, де мешкав Сергій Верес

Попрощавшись з оповитими мороком забуття, нагніченому на початку сімдесятих кадебістами, Білятичами, рушаю в сусідній Кураш. Але й там чекає прикрість: Сергія Вереса вже давно нема на цьому світі. Про це дізнаюся від його вдови Олени.

«Сергій дуже багато знав з історії України. Як почне бувало розповідати, то заслухаюся… У Мордовії він відсидів два роки, працював там токарем. А на зоні був в одному таборі з кардиналом Йосипом Сліпим... Реабілітували його вже за Незалежності, дали довідку, грошову компенсацію – 2 мільйони купоно-карбованців…» – згадує Олена.

На моє запитання,  чому він передчасно пішов із життя, відповідає, що хворів, трошки випивав. Знайшли його мертвого біля хати взимку 2003 року, перед Водохрещем. Чи замерз, чи помер – вдова не знає, на розтин у райцентр не возили. Правда, міліція приїжджала, слідча була, казала, щоб везли тіло на експертизу, але родичі не знайшли чим завести, а потім його брат із Корецького району приїхав і сказав, щоб ховали без розтину.

Сергій Верес народився в Кураші. А після школи пішов працювати шкільним фізкерівником у Володимирецькому районі. Без освіти, потім заочно закінчив Тернопільський педінститут. А згодом перевівся в Білятичі.

«Там його і взяло КГБ. Казали, що хтось підкинув якісь листівки, нібито з Леніним намальованим, йому в кишеню. Ми тоді були ще не одружені, то я толком не знаю…» – закінчує  свою розповідь про чоловіка Олена.

У кадебістських підвалах уміли зашивати роти. А якщо не допомагали мішки з піском і биті валянки, вдавалися до послуг спецпсихлікарень, у яких остаточно «виліковували» інакодумців од єресі. Десь у подібному «медзакладі» загубився слід ще одного білятицького педагога, причетного за версією сарненських  дзержинців до «Комітету “Волі”», –  Григорія Калюша. Чорноволів «Вісник» констатує, що його арештували в серпні 1970 року й запроторили до психіатричної лікарні, хоча до арешту він був цілком психічно здоровою людиною (інакше б не працював учителем). У село він уже не повернувся.

Микола ШМИГІН