Були й сльози, але вибору не було: спогади 94-річної мешканки Одещини про примусове виселення

08 Березня 2024, 16:05
Емілія Дзіпак 5915
Емілія Дзіпак

Мешканка Новоукраїнки, що у Роздільнянському районі на Одещині, Емілія Дзіпак поділилася спогадами про примусове виселення. Вона народилася 1929 року в селі Телешниця Сянна (нині Польща), але вже 73 роки мешкає на Одещині. 

На період примусово виселення Емілії Дзіпак було майже 22 роки. Про це пише Район.Роздільна.

В 1951 році відбулася остання територіальна коректива між двома державами – «Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року. В Польщі вона відома під криптонімом «Akcja H-T 1951». 

За даними Українського інституту національної пам’яті, сторони домовилися не тільки про передачу території, але й про взаємне переміщення населення за шість місяців. 

Внаслідок угоди відбулося переселення майже 16 500 польських громадян і 33 тисячі українців Нижньоустрицького, Хирівського та Стрілківського районів Дрогобицької області та з міста Нижні Устрики. 

Майже всіх переселених бойків примусово скерували у колгоспи південних областей: Миколаївської, Одеської, Сталінської (Донецької) та Херсонської. У Дрогобицькій і Львівській областях дозволили поселитися лише нафтовикам, залізничникам, службовцям, медикам, вчителям. 

У селах півдня бойкам «обіцяли» надати новозбудовані будинки. Бракувало будівельних матеріалів, тому переселенці тіснилися в будинках місцевих степовиків або мешкали у коморах, стайнях, землянках. Люди потерпали від нестачі продовольства, відчували посилену увагу органів безпеки.

Про переселення Емілія Дзіпак дізналася під час зборів у колгоспі.

«Це було десь за місяць або два до переселення. На цих зборах сказали, що треба переселятися. Нам казали, що все вже готове, хати побудували, заходь і живи. Я дуже не хотіла переїжджати, у нас там вдома була хата своя, худоба, город. Все треба було кинути і їхати. Були й сльози, але вибору не було. Москалі казали, якщо хтось не поїде, заберуть на машину і в Сибір «білих ведмедів пасти», – розповідає жінка.

Читайте також: «І поїхали ми на двох підводах»: чи отримають депортовані українці відновлення справедливості від держави

Емілія Дзіпак
Емілія Дзіпак

Людей почали вивозити 13 червня 1951 року. У кілька етапів під конвоєм їх звозили на залізничні станції та упродовж кількох тижнів у товарних вагонах везли на південь України. Переселення відбулося влітку. Сім’я взяла найнеобхідніше – їжу на дорогу, зерно, колиску для меншого братика Славка і худобу – корову і козу.

«Ми вважалися ще багатими. Деякі взагалі не брали худобу, чи не було, чи надіялись, що тут все буде так, як і казали на зборах. Їхали ми в одному вагоні всі, і люди й худоба, все на купі, так і везли», – каже Емілія.

Дорога була виснажливою та довгою. Сім’я приїхала на Петра (церковне свято). Їх лишили на станції Єреміївка, що за 23 кілометри від села Новоукраїнка. Люди йшли пішки, аби довести худобу до села. 

«Ми залишилися без дому в чужому місці, знаючи наперед, що легко не буде. Виявилось, все що казали на зборах в колгоспі, неправда. Для переселенців було побудовано лише три хати, хоча розповідали, що все для життя є. Жити не було де, то нас підселили до сімʼї Марії Тимчихи. У них також було троє дітей, але вони нас не ображали, ніколи в наш бік нічого поганого не казали. Як ви розумієте, в той час всі городи вже були засаджені, а у нас нічого, ні хати, ні городу, все треба було заробляти з нуля», – згадує Емілія Дзіпак.

Детальніше історію жінки дізнавайтеся у статті «Мусили прижитись на чужині: сім’ю Емілії Дзіпак примусово переселили на Одещину»

Коментар
26/05/2024 Неділя
26.05.2024
25.05.2024
24.05.2024