Активна діячка жіночого руху: 170 років тому народилася педагогиня Софія Русова
2281 
Педагогиня Софія Русова (Ліндфорс) народилася 18 лютого 1856 на Чернігівщині.
Походила з аристократичної родини. Її мати – Ганна Жерве, була француженкою, батько Федір Ліндфорс – швед, – йдеться на сайті Українського інституту національної пам'яті.
Родина переїхала до села Олешні на Чернігівщині, де купили землю із садибою.
Коли Софії було 10 років, померла мати, і родина переїхала до Києва. Тут дівчина вступила до Фундуклеївської гімназії. Коли помер батько, дітям довелося сутужно і Софія з сестрою Марією вирішили відкрити дитячий садок.
Попечитель шкільної округи підписав дозвіл на відкриття, хоч мав сумніви стосовно віку претенденток. Бо Софії Ліндфорс на той час було 15 років.
1 вересня 1871-го до їхнього приватного садочка завітало 20 вихованців.
Серед них були дві донечки Старицьких, з родиною яких сестри Ліндфорс зблизилися. Після цього Софія познайомилася і заприятелювала з Миколою Лисенком, Павлом Чубинським, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою та своїм майбутнім чоловіком етнографом та статистом Олександром Русовим.
Читайте також: Моду на вишиванки і українську мову ввела Олена Пчілка
«Він перший, – згадувала Софія Русова, – відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою, і без довгих промов та роз’яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже не покидала мого серця і кермувала моїм політичними виступами, всією моєю працею довгі літа».
Кохання було взаємним: 30 серпня 1874 року пара повінчалася. Микола Лисенко присвятив цій події свій музичний твір – рапсодію «Золоті ключі».
Молодята їдуть до Європи, деякий час живуть у Празі. Тут вони беруться за важливу справу: підготовку до друку повного видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, без цензурних скорочень, який побачив світ у 1876 році. Софія Федорівна редагувала, впорядковувала та здійснювала коректуру цього видання, а допомагав їй у цьому етнограф Федір Вовк.
Після повернення, через свою проукраїнську позицію та утиски царського режиму Русови змушені були часто переїжджати: хутір на Чернігівщині, Одеса, Херсон, Харків, Полтава. І всюди Софія Федорівна вела активне громадське і культурне життя: відкривала дитсадки, недільні школи для дорослих, видавала книжечки для малоосвічених читачів, вчителювала, долучилася до заснування першої у Чернігові громадської бібліотеки. При тому пережила 15 обшуків, відсиділа у п’яти тюрмах. Її третій син Юрко міг народитися у в`язниці – лише за два дні до пологів жінку за наполяганням лікарів відпустили під домашній арешт, але ще місяць вона жила під наглядом.
Все своє свідоме життя Софія Русова віддала педагогіці. Вона видає підручники «Початкова географія» та «Український буквар», викладає педагогіку в Фребелівському жіночому інституті, який готував працівників дошкільних закладів, викладає французьку мову у Комерційному інституті, стає співредакторкою педагогічного журналу «Світло», де опубліковано понад 100 її праць. Смерть старшого сина Михайла, а згодом і чоловіка, стає ударом, але і додає твердості обраному шляху. Вона розробляє концепцію національного виховання, передусім – в освіті. «Народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні і культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні», — писала вона в одній із праць.
В 1917 році її обирають до Української Центральної Ради, згодом очолює департамент дошкільної і позашкільної освіти Міністерства освіти, проводить дерусифікацію шкіл, видає «Першу читанку для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл» та «Дошкільне виховання», стає головою Української національної жіночої ради.
В грудні 1921 року, після завершення Української революції, вбрід переходить Збруч і вирушає до Праги, де їй у 65 років доводиться починати життя з нового листа. Попри поважний вік, до останнього займається громадською, педагогічною та науково-видавничою діяльністю: стає професором педагогіки Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Української академії в Подебрадах (Чехословаччина), організовує дитячий притулок для українських сиріт, пропагує жіночий рух, входить до ради Світового союзу жінок, постійно бере участь у міжнародних з’їздах у Римі, Парижі, Копенгагені, Греноблі, відстоюючи українські питання. У 1933 році за її ініціативи Союз українок Чехословаччини створив Тимчасовий комітет допомоги голодуючим в Україні.
Читайте також:
- Миргород
Гадяцька міська рада та видавництво «Веселка» оголосили прийом заявок на літературну премію імені Олени Пчілки
- Культура
В Україні знімуть документальний фільм про Олену Пчілку
- Культура
Розпочався прийом заявок на Літературно-мистецьку премію імені Олени Пчілки
- Миргород
Львів і Гадяч підписали меморандум про співпрацю задля відродження спадщини родини Драгоманових
- Миргород
У Гадячі збирають кошти на меморіальний простір Олени Пчілки