Зламані долі: агітки УПА, які виступали доказами у кримінальних справах проти повстанців

Історія волинської родини, яка тривалий час перебувала за сімома замками.

У Волинському краєзнавчому музеї зберігається значна кількість матеріалів, які репрезентують боротьбу українського визвольного руху 1940–1950-х рр. Частина з них передана Управлінням Служби безпеки України у Волинській області. Про це пише на сайті музею завідувач його науково-експозиційного відділу новітньої історії Волині Богдан Зек.

До переліку вказаних документів, зазначає він, увійшли повстанські агітаційні матеріали у вигляді листівок, які виступали доказами у кримінальних справах проти членів українського визвольного руху. Тожк є можливим розповісти їхню історію, яка тривалий час перебувала за сімома замками.

Маховик радянських репресій зачепив родину Клімчуків-Кішт. Вони не боролись зі зброєю в руках і в їхніх життєписах здавалось би не було чогось героїчного. Втім, друковане слово, як виявилось становило не меншу загрозу для системи, а ніж зброя.

Із усієї родини найтриваліший контакт з українським підпіллям мав Яків Клімчук – батько чотирьох дітей, який народився у 1911 р. в селі Годомичі (нині – Колківська ОТГ Луцького району), де й продовжував мешкати упродовж всього життя, як і більшість волинських селян. 

З огляду на розгортання українського визвольного руху, не було дивним, що він контактував з повстанцями від 1944 р., а швидше за все ще й раніше. З початку це був його односельчанин Григорій Ващук («Бугай», «Нечай», «Прус», «Тихий») – сотник УПА, а згодом заступник референта СБ (служби безпеки) Маневицького районного проводу ОУН. 

Після того, як він загинув 11 серпня 1945 р., Яків Клімчук продовжував виконувати роль звꞌязкового і розвідника для Панаса Кривонюка («Запорожця» – загинув 1 травня 1948 р.), який перебував у боївці СБ ОУН Силантія Нетипчука («Крук»). 

Яків Клімчук безпосередньо також зустрічався із повстанцем Никифором Максимчуком («Завзятий» – захоплений чекістами 21 вересня 1951 р., погодився боротись проти повстанців). До часу свого арешту – 17 лютого 1953 р., Яків Клімчук виконував завдання провідника Колківського надрайонного проводу ОУН Силантія Нетипчука (загинув 10 вересня 1952 р.).

Повстанська листівка «Батьки – українці!» із фондів ВКМ, яка виступала доказом у кримінальній справі

Співпраця Якова Клімчука з українським підпіллям була швидше за все добровільною, а не вимушеною, про що свідчить як тривалість звꞌязку, так і окремі факти. Зокрема, із березня 1945 р. по травень 1946 р. він працював на посаді голови сільради і мав зброю, яку передав повстанцям. Для цього, за попердньою згодою у березні 1945 р. було інсциноване пограбування його будинку аби таким чином Клімчук не потрапив під підозру.

Восени 1950 р. під час однієї із зустрічей Яків Клімчук отримав пропагандистські листівки від «Завзятого» для подальшого розповсюдження. До цієї справи він залучив своїх сусідів, а до того ж родичів. Ймовірно у такий спосіб він намагався аби про його співпрацю з підпіллям знало обмежене коло осіб та й то тих, на кого він міг покластися.

Відтак поширити повстанські агітки у Годомичах йому мали допомогти племінники Ірина Кішта та її брат Тимофій, у Ківерцях – їхня сестра Анісія Чигрин, а на станцію Печора (республіка Комі Росії) їх мала відвезти інша сестра – Марія Пацюк, яка проживала там разом із своїм репресованим чоловіком Іваном. 

З огляду на останній факт, вона не стала ризикувати і спалила листівки в печі. Адже у випадку повторного арешту подружжю загрожувало нове – більш жорстоке покарання.

Маючи триваліший досвід співпраці з підпіллям Яків Клімчук виконав своє завдання успішно. Під час одного з допитів він наступним чином розповів про це: «Днів через два я вирішив поширити дані мені листівки і з цією метою пішов в центр села. По дорозі я кинув декілька листівок, далі кинув ще декілька листівок в селі по центральній вулиці, яка йде вздовж берега річки Стир».

Повстанська листівка «Українці!» із фондів ВКМ, яка виступала доказом у кримінальній справі.

Читайте також:  У мережі показали великодні листівки УПА

Отримавши листівки від свого дядька Якова Клімчука і безпосередньо від самих повстанців, Тимофій Кішта поширив їх біля церкви села Годомичі, сільради, приклеїв біля будинку голови колгоспу і закинув у його сіни. Кілька листівок він також дав двоюрідному брату Панасу Волощуку аби той відніс їх до сусіднього села Боровичі.

Своє завдання виконала вочевидь і Анісія Чигрин. У липні та листопаді 1950 р. на залізничній колії і в центрі Ківерців було виявлено 15 антирадянських листівок: «Ганьба всім тим…» (4 од.); «Батьки українці…» (3 од. – див. Додаток А); «Українська молодь…» (4 од.); «Українці…» (1 од. – див. Додаток Б); «Робітники…» (1 од. – див. Додаток В); «Український учителе…» (1 од.); «Українська молодь…» (1 од.). 

Під час свого пізнішого допиту Яків Клімчук також підтвердив, що разом з Анісією Чигрин та Іриною Кіштою від повстанців отримав й інші листівки, зокрема: «За українську самостійну…», «Робітники…», «Воля народам…!», «З хати до хати…».

Яків Клімчук потрапив у поле зору радянських спецслужб і був допитаний 12 березня 1951 р. Під час слідчих дій він дав згоду на співпрацю, але по факту продовжував підтримувати повстанців. У 1951 р. був арештований племінник Клімчука – Тимофій Кішта 1926 року народження. Через звꞌязок з українськими повстанцями та крадіжку майна, у чому його звинувачували радянські силовики, він отримав покарання у вигляді 25 років виправних таборів.

Повстанська листівка «Робітники!» із фондів ВКМ, яка виступала доказом у кримінальній справі.

Врешті Яків Клімчук був знову арештований 17 лютого 1953 р. Дещо пізніше – 18 березня затримали його племінницю Ірину Кішту з матірꞌю Дариною Бойко. Остання через свого родича Якова Клімчука також підтримувала звꞌязок з повстанцями: сушила для них сухарі, зберігала листівки, які мали розповсюджувати її діти. Проте її співпраця з українським підпіллям була опосередкованою і не завжди усвідомленою.

Під час проведення слідства Яків Клімчук також зізнався, що під соломꞌяною стріхою у його хліві заховані ще деякі листівки передані повстанцями через Марію Пацюк. Відтак 20 березня 1953 р. співробітники держбезпеки за участю Клімчука виявили наступні повстанські листівки, які починаються словами: «Українці…» (6 од.); «За самостійну соборну українську державу – українці…» (5 од.); «Людей у ярмо запрягли…» (3 од.); «Українські юнаки…» (5 од.); «Юнаки і дівчата…» (4 од.); «Селяни-колгоспники…» (5 од.); «Українська молодь…» (5 од.), дві брошури «Стан української визвольної справи». Заголом 35 одиниць. У будинку Ірини Кішти виявили також ще 15 листівок. Таким чином друковані агітки повстанців стали одним із доказів у кримінальній справі проти родини. Пізніше ці матеріали були спалені радянськими силовиками, а у справі продовжували зберігатись пропагандистські агітки розповсюджені в Годомичах і Ківерцях. Власне саме вони згодом були передані у Волинський краєзнавчий музей.

Під час слідства, працівники держбезпеки постійно звинувачували арештованих у тому, що вони не повідомляли про повстанців. Але так було не завжди, за словами Дарини Бойко, вона інформувала про місце де бувають повстанці співробітника ківерцівського райвідділу МВС Міхаіла Шєшєєва, коли той прибув з опергрупою до її будинку щоб пообідати і заночувати, однак він на це жодним чином не відреагував. Під час слідства Шєшєєв звісно ж усе це спростовував.

Згідно з рішенням військового трибуналу військ МВС Волинської області від 29 квітня 1953 р. Яків Клімчук та Ірина Кішта були засудженні на 25 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна та позбавленням громадянських прав на 5 років. Матір Ірини – Дарину Бойко засудили на 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна і позбавленням громадянських прав на 3 роки. 

На додачу до цього військовий трибунал також зобовꞌязав стягнути 25 рублів судових витрат з кожного засудженого. Трибунал не врахував те, що батько Ірини Кішти – Гнат Омелянович воював за радянську владу: у 1944 р. був мобілізований до Червоної армії і загинув на фронті.

У порівняні із справжніми кримінальними злочинцями засуджені отримали надто суворі вироки, адже вони не використовували зброю ні проти радянських силовиків, ні партійних працівників. Вони надавали повстанцям продукти харчування, розповідали те, що знали, поширювали листівки. До того ж така співпраця могла бути й вимушеною.

Повстанська листівка «Геть грабіжників!» із фондів ВКМ, яка виступала доказом у кримінальній справі.

Рішення трибуналу все ж таки було оскаржене у Прикарпатському військовому окрузі 4 жовтня 1954 р. Вироки засудженим були зменшені: Якову Клімчуку до 10 років перебування у виправних таборах, Ірині Кішті до 8 років, Дарині Бойко до 5 років виправних таборів. 

З огляду на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. «Про амністію» Дарину Бойко звільнили анулювавши її судимість. Відтак 18 жовтня 1954 р. вона була звільнена із табірного відділення № 157 УМВС Чернігівської області відбувши у місцях позбавлення волі 1 рік і 7 місяців.

У 1955 р. зменшили термін покарання і племіннику Клімчука – Тимофію Кішті. Тепер він обмежувався 10 роками позбавлення волі. Все ж таки у наступному році його звільнили і зняли судимість. Сам Яків Клімчук відбував покарання в Іркутській області Росії, був звільнений у 1958 р. і повернувся в  Годомичі, де й проживав до 1972 р. Термін відбутого ним покарання склав 5 років, 5 місяців і 5 днів.

 Ірина Кішта відбувала покарання на території Куйбишівської області Росії (ст. Кряж, УР-65-5) до 23 липня 1959 р. Радянська тоталітарна машина забрала 6 років, 4 місяці і 5 днів її повноцінного життя. Мати Ірини – Дарина Бойко померла 26 жовтня 1970 р.

Ті, хто пройшов через систему радянських тюрем і таборів продовжував перебувати під пильним наглядом влади. Тавро «ворога народу» переслідувало їх та їхніх дітей до розпаду СРСР. У такій ситуації опинилася й Ірина Кішта. У вересні 1972 р. вона звернулась у Президію Верховної Ради Української РСР аби їй зняли судимість. Вона – інвалід ІІ групи, за станом здоровꞌя, не могла працювати, але й пенсію також не могла отримувати через свою судимість. 

Кішта скаржилась, що перебуває на утриманні сестри, часто хворіє. Звернення розглянули, зібрали інші документи. Серед них була й харакетеристика на Ірину Кішту видана головою колгоспу с. Годимичі. У ній він зазначив, що в період 1949–1953 рр. вона була членом колгоспу ім. Леніна Четвертнянської сільради. Після повернення із місць увꞌязнення у 1959 р. у колгоспі не працювала і не приймала участь у громадському житі села. Справу хоч і переглянули, але прохання Кішти так і не задовільнили.

Варто памꞌятати, що за архівними документами та музейними предметами перебувають долі людей, процес реабілітації яких ще не завершений. Окрім юридичного етапу, він також має включати комплекс заходів із відновлення репутації та доброго імені репресованих. Якщо за давністю часу цього вже не вимагають самі потерпілі, то це потрібно їхнім родинам та історичній справедливості.

Читайте також:  У Луцьку представили виставку інформаційно-пропагандистських листівок ОУН і УПА