У Луцьку діяч УНР Іван Кобилко під час Другої світової рятував євреїв

Життя активного учасника Української революції 1917–1921 полтавця Івана Кобилка пов'язане з Волинню. 

17 серпня 1882 року в містечку Келеберда Полтавської губернії (тепер Кременчуцького району Полтавської області) народився Іван Кобилко – перший помічник комісара шляхів Української Народної Республіки,  начальник Корпусу залізничної охорони та організатор виробництва військових панцирників Армії УНР. Про це йдеться на сайті Українського інституту національної пам'яті та в статті історика Богдана Зека. 

Іван мав освіту інженера-механіка. Спочатку працював на залізниці, потім перейшов у флот, ходив морем у далекі рейси до Владивостока і Сінгапура. Повернувшись на залізницю,  почав працювати ревізором «служби тяги» на Запоріжжі.

У 1917 підтримав початок Української революції. Займався організацією «Просвіт», відкривав на залізничних станціях кіоски з українською літературою. Як комісар залізниць Запоріжжя посприяв їх переходу в юрисдикцію Генерального Секретаріату Центральної Ради, був обраний членом Головної ради залізничників, а згодом – першим помічником комісара шляхів України.

З початком наступу більшовиків тісно співпрацює зі штабом армії УНР, ініціює виготовлення панцерних потягів, бере участь у створенні вільного козацтва і Корпусу залізничної охорони. 

Під час відступу армії УНР в листопаді-грудні 1919 року займається питанням перешиття залізничної дороги до Тернополя на широку колію, облаштовує базу в тилу, організовує санітарну службу і харчову допомогу для вояків знесилених боями та хворих на тиф на Хмельниччині. 

Згодом евакуйовані вагони з майном стали у пригоді під час наступу українсько-польської армії на Київ.

Після Ризького мирного договору залишився проживати на території, які відійшли до Польщі. 

У 1921 в містечку Янів (нині Іваново, Білорусь) заснував будівельну фірму, філіал якої ув розташований  у Володимирі-Волинському. На фірмі працювали тисяч втікачів і звільнених із таборів інтернованих вояків армії УНР. 

Фірма брала участь у будівельних роботах на Дніпро-Бузькому каналі, на початку 1930 років  звела міст через річку Прип’ять у Пінську (Білорусь). Цій події були присвятили навіть випуск листівки. До речі, базальт для фірми постачав Тарас Боровець, майбутній командир «Поліської Січі».

Паралельно активно включається в українське громадсько-політичне життя в Польщі, лобіює відкриття українських шкіл, «Просвіт», створення кооперативів, підтримує церкву і в’язнів політичного концтабору Береза-Картузька. 

Через контрабандистів підтримує контакти з українцями на підрадянській території, у 1923 році за їх допомогою переправляє до Янова дружину Анну з дочкою Катериною (в майбутньому вона стане дружиною діяча ОУН (м), правою рукою Андрія Мельника Олега Штуль-Ждановича). Незабаром у подружжя народжується син Аскольд.

На початку Другої світової війни переїжджає до Луцька. Працює інженером у Луцькій міській управі і бере участь у добудові лікарні на Красному. Під час війни допомагає євреям, які в нього працювали, тікати з міста.

Читайте також: Луцька тюрма часів німецької окупації. Спогади інженера Івана Кобилка

У 1943 був арештований, пробув пів року у в’язницях Луцька і Рівного. Вирвавшись із катівні, тікає з родиною до Перемишля. Згодом опиняється в Австрії, де знову створює фірму, яка спеціалізується на будівельних роботах. 

У певний період часу там працює майже 2 тисячі робітників, серед яких багато втікачів від радянської влади. Але через зацікавлення радянськими спецслужбами змушений вкотре змінювати місце проживання.

У 1947 отримує дозвіл французької влади перетнути кордон разом зі 105 працівниками фірми. У Парижі, де оселився, до кінця життя продовжував співпрацю з українськими громадськими організаціями.

Помер 24 жовтня 1951 року. Похований у Парижі.

Читайте також: Архітектурний слід ексміністра УНР на теренах Ківерцівщини