«Ожили наші найглибші архетипи», – Андрій Любка

05 Березня 2022, 06:21

2208

Поет Андрій Любка поділився своїми відчуттями щодо єднання українців під час Російсько-української війни. Допис він опублікував на особистій сторінці в фейсбуці.

Допис Андрія Любки подаємо без змін.

«Я дивлюся на всі ці відео з різних куточків України – і в мене відчуття дежавю.

Ніби я цих людей уже десь бачив, впізнаю їхні риси обличчя, профілі, характерні погляди. Господи, таке відчуття, ніби прокинулося щось древнє й говорить через нас.

Подивіться на цих людей! Це ж ожили наші найглибші архетипи – княжої дружини, козацького війська, захисників УНР, воїнів УПА. Які прекрасні, сильні, відкриті обличчя! Такі справжні українці, наче вийшли зі сторінок хрестоматій, безстрашні та ще й насмішкуваті.

Подивіться на нашу армію, невже ви не впізнаєте тих козаків, що пишуть листа турецькому султану? В ефірі мат-перемат, прокльони й жарти, це військо вільних людей, що воюють з власної волі! Військо запорозьке, яке саме собі вибирає отамана і має гідність; це не якесь там гарматне м'ясо командирів, а злі і рішучі люди, особистості, козарлюги!

Та й не лише військо – гляньте на наших цивільних: сміються смерті в лице, голіруч зупиняють ворожі танки! Ви бачили відео, як сільською вулицею йдуть мужики й, галайкаючи, проганяють російську військову техніку? Без зброї! У мішкуватому одязі, втомлені, змучені, але йдуть ватагою і перед ними відступає ворог.

Це ж ці наші розчаровані владою люди, вічно з бомжацькими зарплатими й пенсіями, без особливих перспектив і трьох вищих освіт, але як вони розкрилися, коли зайда ступив на їхню землю!

Це ж розсварені Кайдаші, які в момент істини змогли помирится і гуртом б'ють чорта. Оці баби Параски й Палажки, які йдуть до автоматників і не можуть зупинитися, бо в них рот не закривається від лайки й прокльонів. Вони не те що не бояться, вони самі лякають!

Ми переживаємо мить просвітлення, бачимо свою країну й народ, мов через рентген. Бачимо справжню сутність, те, що й робить нас українцями. Навіть тих, хто ніколи особливо себе патріотом не вважав. Вона, ця древня сила, просто виходить, просвічується через нас сьогодні. Бо це мить абсолютного єднання, коли і малий і великий об'єднуються перед навалою хана Батия.

Такого єднання не було під час Майданів, бо тоді ми були розділені політично, а ще частина взагалі байдужо спостерігала. Нині байдужих нема, піднялися навіть ті, що вічно плювали собі під ноги й махали зневажливо рукою: мовляв, і так нічого не зміниться.

Ворог ступив на нашу землю й розбудив не просто людей, а розбудив силу, що робить нас нами. Силу нашої землі і всіх поколінь пращурів, які в ній лежать.

Мить істини, – пише Андрій Любка.

Читайте також: П'ять текстів про УПА від Район.Історія, які варто прочитати

Довідково:

Андрій Любка (3 грудня 1987, Рига, Латвія) – український поет, перекладач і есеїст. Народився в Ризі. Довгий час мешкав у місті Виноградів Закарпатської області. У 2009 році закінчив українську філологію Ужгородського національного університету, у 2014 – балканістику Варшавського університету. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові», книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій», книжки есеїв і колонок «Спати з жінками», роману «Карбід», збірки оповідань «Кімната для печалі» та збірки історій «Саудаде», роману «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан» (2018), книжки «У пошуках варварів: подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» та книги «малий український роман». Живе в Ужгороді.