Ніби дерево вирвали з корінням: спогади про депортацію із Холмщини

Оксана Федорук

Автор(ка)

28 Квітня 2023, 18:47

2513

Фото з архіву Оксани Федорук

«Świerże дня 7.VI.1937 р.»

Так написано чорнильною ручкою на звороті цієї фотографії. На ній чорнява дівчинка у вишиванці – моя баба Катя (мамина мама), знизу посередині й крайня справа – її молодші сестри Анна і Софія.

Свєрже – невелике село на березі Бугу недалеко від Холму, де вони народилися. Але їм, як і багатьом іншим українцям, після Другої світової війни довелося покинути свої домівки назавжди.

Бабусині батьки були досить заможними – мали стільки землі, що на жнива наймали інших людей. І в один момент втратили все – так проводили операцію «Вісла».

Читати також: Роковини операції «Вісла»: що варто пам'ятати про примусові депортації українців

Мене дуже вразив такий момент. З бабусиних розповідей, поїздом їх мали везти аж в Дніпропетровську область. Але родини переселенців-українців цього не хотіли. Вони змовилися і коли поїзд став на тимчасову зупинку десь біля Ківерців, матері з малими дітьми вийшли, лягли на колії і сказали, що не зійдуть, поки їх не залишать тут.

Це була станція в селі Арматнів.

Їм дозволили там залишитися – просто серед лісу.

Мої прадідусь Петро і прабабуся Марія з трьома дітьми жили в цьому лісі кілька днів чи тижнів і вижили завдяки корові, яку взяли з собою.

Потім вони пішли у сусіднє село Новокотів (зараз це Луцький район), і їх прийняв у свою хату якийсь чех. (У селі була «кольонія» чехів, навіть зараз збереглося чеське кладовище). Той згодом виїхав до Чехії, і хата залишилася їм.

Боюся навіть уявити, що відчували мої предки у цій ситуації, скільки там болю і страху.. Ніби дерево вирвали із землі з корінням і просто викинули геть.. Але людина така істота, яка може пристосуватися до будь-якої ситуації. І зараз я бачу, скільки сили в моєму роду...

Всі три сестри здобули хорошу освіту: моя баба Катя вчилася в Харкові і потім працювала бухгалтером в колгоспі, середня Софія – вчителькою молодших класів у луцькій гімназії №18, найменша Анна – лікарем-терапевтом в одній з лікарень Луцька. Я дивлюся на фото 50-х років вони такі модниці.

Й ось історія повторюється – знову тисячам українців, яких вирвали з корінням від рідного дому, доводиться шукати новий дім. Тільки сьогодні причина – війна. Але винуватці знову ті самі «освободітєлі».

Але я вірю в силу людини. І вірю, що так само, як моя сім’я знайшла сили жити далі, так і кожен з них їх знайде. Тому що ми – українці.

Цінуйте свою маленьку історію, з неї складається велика!