Невшановані
-
-
>
-
>
-
>
4611
10 вересня 1939 року. Володимир. Десятий день війни. Містяни жадібно вчитуються у газети та слухають радіо – шукають новин з фронту. У місто прибуває чимраз більше біженців. Дехто з місцевих їде на схід або на південь, ближче до Румунії.
У Володимирі зупинилась колона автобусів варшавського парку. За щільно затуленими вікнами – майно державної скарбниці. Стояли в районі Островецької-Луцької. Вересневе повітря наповнилось важким, ріжучим гулом.
З позначених свастикою літаків посипались бомби. Зі свистом. Одна, друга, третя... Можливо, ще... Бомбардування було цільовим – по державній скарбниці та чиновниках. Від вибухової хвилі впав стовп на Островецькій.
Десь побило шибки. Понищено садки, огорожі, тротуари. Кажуть, ушкоджено кав’ярню Ковальського та синагогу.
Читайте також: Що для Володимира та війна?
Вулицями пробіг чоловік з важко пораненою донькою на руках. Гліб Жуйвода, Зіновія Здрічуковська, Анна Панкевич, Василь (або Борис) Стахурський, сестрички Ярослава та Галина Жулковські. «Загинув від бомби», «загинула від бомби», «загинула від бомби»...
В один день у метричній книзі Василівської церкви з’явилось шість записів про смерть. Ще один такий же запис – про Ніну Стахурську – зробили у Соборі. А ще – два костели. І синагога. Там теж відбувались похорони. Цивільні жертви нацистського бомбардування міста ніяк не пошановані ні офіційно, ні громадою.
Тільки родина пам’ятає. Ні пам’ятної дощечки, ні молебня, ні меморіального заходу, ні квітки на могилу від громади. Нічого. Ніби й не було тих людей. А воякам армії, що у 1939 році була союзницею вбивць Гліба, Зіни, Анни, Василя (Бориса), Ніни, Ривки, Ясі та Галинки, кілька раз на рік покладають квіти.
«Це ж наша історія» та «не на часі»...
Читайте також: Вони поховані у Биківнянському лісі
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
