Волинянка розповіла, як святкували Великдень на Шаччині за часів польської влади

92-річна мешканка села Піща Євдокія  Матеїч вже зустріла чимало Великоднів. Усі вони різні, адже були частинкою тих чи інших історичних періодів. Жінка поділилася спогадами про своє дитинство та відзначення одного з найбільших релігійних свят за часів панування на Шаччині польської влади.

Про це пише газета «Шацький край»

У будинку Матеїчів мешкали сім’ї двох братів та їх батько. Велика родина мала чимале господарство та землю, а отже – багато роботи. Коли в жнива, косовицю чи копання дорослі на цілий день ішли в поле, то дев’ятирічна Євдокія пасла стадо з 13 корів або доглядала за молодшими братами та сестрами. Окрім цього, вона виконувала багато інших доручень.

Дівчинка знаходила порозуміння з тваринами й навіть якось втихомирила та привела додому свого норовливого бика. Таким здібностям дивувалися сусідські юнаки та розповідали про це усенькому селу. Ось так і малі, і дорослі майже увесь час працювали, проте жили бідно.

Хоч трохи відпочити та поласувати чимось особливим можна було лише на великі свята. А діти й не мріяли про солодощі, адже тоді картоплі й хліба ледве вистачало.

«За польської влади люди не мали великих статків. І їсти білий хліб могли собі дозволити лише на Великдень, Різдво, Трійцю. По ситник, так його тоді називали, їздили кіньми до Владави. А напередодні Великодня збирали  частинами пшеничне борошно. Заможніші родини пекли чималу кількість пасок, а бідніші – аби хоч посвятити. У четвер випічкою не займались, а йшли до церкви. Здебільшу це робили у п’ятницю. Яйця мали свої, а от цукор, дріжджі та все інше — купували в жидівській крамниці. Замішували тісто в дерев’яній діжці звичним способом, спершу готуючи опару. Усе це намагалися зробити до заходу сонця», – розповідає Євдокія.

Формами для маси слугували коритця. Чоловіки виготовляли їх із квадратних шматків деревини, видовбуючи середину долотом та шліфуючи шматками скла. Коли тісто підходило, його прикрашали візерунками: хрестами, плетеними косами, пташками, квітами, колосками. Температуру в печі визначали, кинувши туди жменю борошна, яке не повинно було почорніти. А безпосередньо перед тим, як пекти паски, виганяли усіх із хати. Навкруги мала бути цілковита тиша, адже діти завжди любили швендяти туди-сюди, грюкаючи дверима. Якщо випічка вдавалася, то господині обов’язково величалися (хвалилися) пасками, запрошуючи одна одну на оглядини золотистої та ароматної випічки.    

«До освячення несли маленьку пасочку й обов’язково житній хліб, а також домашню ковбасу, сало, масло та яйця. Зазвичай яйця фарбували цибулинням та квітами латаття. Але попередньо тато Максим писачком виводив на них воскові візерунки: хрести, квіточки, віночки. Свічку купували у церкві. Таку розкіш тоді могли дозволити собі лише на великі свята. А під час звичайної служби їх навіть не мали змоги купити і поставити перед іконами. Свічки тримали у руках лише троє жінок, що повивали немовлят та «божили», а також діди. У такі моменти я підіймала догори очі й просила: «Діду, дай потримати!» А вже за німецької окупації свічку можна було придбати за три яйця», – ділиться спогадати моя співрозмовниця

Особливо незабутніми залишилися спогади про відзначення Трійці, адже це було престольне сільське свято. Тоді на відкритому просторі ставили столи, а на них – не лише усілякі наїдки, а й лимонад та солодощі. У такий день дідусь, який мав лісничу пенсію, навіть давав гроші на цукерки.

Хоч і панувала скрізь біднота, зазначає наприкінці розповіді довгожителька, та люди ходили одне до одного на посиденьки й вечорниці. Звідусіль линули українські пісні: у різних кутках села гуртами співали дівчата, хлопці, чоловіки та жінки. Тяжко було, але весело. А тепер – тихо, безлюдно і сумно.

Людмила МАКСИМЧУК