70 років тому на Волині МГБ викрило підпільну організацію, яку створили місцеві школярі

Колишній шахтар  з Червонограда Борис Троцюк народився в містечку Луків, що під Ковелем, і прожив там перші свої сімнадцять років. У Лукові і школу середню мав закінчити, два якихось місяці залишалося до останнього дзвоника, але почути його бентежний дзеленькіт хлопцеві не судилося...

ЩОБ НАС НЕ ДУШИЛИ, МОВ КУРЧАТ

 На початку квітня 1951 року  Мацієвим (так тоді називався Луків) прокотилася хвиля арештів. Щоправда, мешканцям містечка  до подібних акцій червоних «визволителів» було не звикати: Маціївський район, як і всю Волинь, безнапасним для совєтів назвати було важко. Ще свіжою тут була смерть кадебіста Огаркова, труп якого месники посадили на залізничному полотні. Та цього разу МГБ (абревіатура від російського «Министерства государственной безопасности» – правонаступника сумнозвісного НКВД) хапало чомусь… самих юнаків – і майже всіх з одного десятого класу місцевої школи. Вже потім маціївці дізналися, що десятикласники створили підпільну Молодіжну організацію націоналістів (МОН), керував якою їхній однокласник Віталій Мелещук. І хоч гебісти славилися своїм умінням вигадувати різні «організації» та вибивати зізнання з їхніх «учасників», макіївська МОН таки була насправді.

Після тримісячного слідства всіх арештованих школярів у «справі МОН» засудили  на  25 років каторжних робіт кожного, попри неповноліття та інші пом’якшувальні обставини. Отакий мали «гуманний» суд у «найгуманнішій» державі світу.

Борис Троцюк був не рядовим членом МОНу. Разом із Віталієм Мелещуком та Миколою Піонтковським становив ядро організації. Виникла ж вона з ініціативи старшого Троцюкового брата, котрий був членом ОУН.

«Якось він сказав мені: «Шукай надійних хлопців, організовуйтеся, щоб нас не душили, як курчат!» Я змовився з Мелещуком, з котрим сидів за однією партою, він знайшов ще кількох однодумців, зокрема Піонтковського, Ларису Місюк. Ми завели альбом, у якому записували антирадянські вірші. Це було ще у 8 класі.  Згодом склали урочисту клятву й підписалися під нею.  Збирались у Мелещука.  Мали синьо-жовтого прапора – ховали в нього дома», – розповідав Борис Троцюк.

Батьки Віталія про їхнє підпілля нічого не знали, бо в їхнього сина була окрема кімната, де і збиралися юні змовники. Попри юний вік і романтику, вони дуже добре знали, яку небезпечну гру затіяли. Борис навіть вірша написав у їхньому потаємному альбомі: «Люблю Україну, за неї загину. Це знаю, в душі відчуваю». Якщо в комуністичну партію тоді йшли, каже він, щоб отримати посаду, зробити кар’єру, то в націоналісти йшли, несучи в жертву якщо не своє життя, то здоров’я і волю.

Третього квітня, вночі, гебісти оточили хату Троцюків. Усі спали: Борис, батьки, молодша сестричка. Озброєні люди увірвалися в оселю, зробили обшук і, хоча нічого не знайшли, сказали батькам, що «сина вашого затримуємо» – без ніякого ордеру, навіть  не повідомивши причини. Правда,  через два дні зробили повторний обшук і таки знайшли альбом із віршами.

Усього тоді за ґратами опинилося 14 маціївських школярів.

Борис Троцюк, 2008 рік

ПРОКУРОР ВИМАГАВ ХЛОПЦЯМ СМЕРТНУ КАРУ

Арештантів до Луцька везли всіх в одній вантажній відкритій  машині. Може, сподівалися, на думку Бориса, що хтось утікатиме, щоб застрелити. Адже начальник районного МГБ кричав йому: «Тобі  дев’ять грамів свинцю належить!»

У записці першого секретаря обкому Грушецького, де він доповідав київському начальству про виявлення та розгром терористичної націоналістичної організації в Лукові, згадується зброя, яку знайшли під час обшуку в монівців. Проте Борис Троцюк каже, що в нього зброї не було. Не велася мова про зброю і на суді. Очевидно, кадебісти її вигадали, щоб зробити макіївських школярів ще більшими злочинцями. А взагалі, створюючи МОН, запевняє він, хлопці не мали на меті братися до зброї – їхньою зброєю було слово.

Зазнали репресій через МОН і макіївські вчителі: майже всіх звільнили з роботи, крім парторга. А класного керівника арештованих, казали люди, довели до самогубства.

Судили монівців закритим військовим трибуналом, не допустивши на засідання навіть нікого з рідних. Три дні тривало те судилище. Призначили формального адвоката, котрий замість захищати, розповідав про ідейний і моральний облік радянської молоді. Під час зачитування вироку несподівано чорні хмари вкрили небо, стало в залі темно, як увечері, вдарила гроза, вимкнулося світло…

Прокурор вимагав підсудним смертної кари як зрадникам батьківщини. Але ж вони навіть паспортів не мали і якої держави громадянами були – не відомо, бо ж народились у Польщі.

Суд таки «зжаливсь» і дарував хлопцям життя – ціною каторжних робіт, з яких живим рідко хто повертався.

На допитах Бориса Троцюка не били, але сьорбнути йому лиха довелося в ізоляторі, або в так званій «камері смертників», що була в тюрмі Луцького МГБ. Тримали там осіб 30, усі чекали найстрашнішого вироку. А найбільш затятих кидали в «одиночки» – такі собі  бокси, де навіть лягти не можна було – стояли або сиділи. Дихати важко: сильна вологість (тюремники навмисне таку робили). Чути було, як били інших в’язнів – їхні моторошні крики відчаю. Вікон відчиняти не дозволяли, хто навіть руку у вікно просуне – охоронці відразу стріляли. Допитували вночі, а вдень не давали спати. Навіть нар не було – в’язні лежали на голому цементі. Сядеш, а під тобою відразу – калюжа поту. Садовили і Бориса в той бокс – голого на кілька діб…

 Уже згодом він дізнався, що кадебісти вийшли на МОН не випадково – в організації були зрадники. Дізнавсь і їхні імена, але називати не захотів, оскільки їх уже не було на цьому світі.

ДОЙНЯЛИ ТАК, ЩО ХОТІВ ПОМЕРТИ

З 25 присуджених років Борис Троцюк відбув лише п'ять – у Кіровській області (Росія), на лісоповалі. Надзвичайно важка там праця: влітку загризають комарі, мошва, взимку по пояс у снігу. Гнали на роботу за 12 кілометрів. Щодня, крім неділі. Та нерідко бувало, що й у неділю примушували працювати. Начальник табору любив наголошувати: «Нам не потрібна ваша робота – нам потрібні ваші муки!»

На лісоповалі. ГУЛАГ.Фото ілюстративне

Але і на каторзі хлопець продовжував писати вірші. Звичайно, таємно. Якось увірвалися в барак охоронці й почали ритись у постелях «зеків». У Бориса була Біблія (суворо заборонена табірним режимом), він став на неї на коліна – не побачили. Проте знайшли блокнота з віршами, так що карцеру тоді не минув.

За два роки довели хлопця до того, що не хотілося жити. Надумав покласти край мукам і зайшов у заборону зону, думаючи, або втече, або загине. За таке порушення вартовий з вежі повинен був стріляти без попередження. Борис пройшов кроків 30, а пострілів нема. Він і побіг стрімголов у ліс. Та помітили інші охоронці й одразу наздогнали. Знову запроторили в карцер… Але тоді хлопець зрозумів, що мусить жити. Цього хотіла Вища Сила, яка і зморила «попку» на вежі, котрий проґавив його «втечу».

У таборі Борис зазнайомився з багатьма відомими людьми, діячами культури, мистецтва, зокрема автором популярної в сорокових-п'ятдесятих роках пісні «Тьомная ночь» – євреєм Володимиром  Агатовим. Його посадили за те, що хотів виїхати в Ізраїль.

Звільнили Бориса Троцюка в 1956-ому – на початку «хрущовської відлиги», коли стали потрохи відпускати з таборів і політичних в’язнів. Спочатку потрапив під амністію, яка зменшила строк до 10 років, згодом ще додались і «зачоти» (якщо в’язень виконував норму, то день йому враховували за три).

Проте справді вільним Борис Троцюк ще довго не міг себе відчути – тінь «ворога народу» невідступно супроводжувала його, куди б не ступив.  Йому заборонили  поселятися в містах (утім, у шахтарському Червонограді дозволили, бо під землею не вистачало рабів), не дозволяли здобувати вищу освіту, яку він таки здобув, вивчившись на гірничого інженера. Наперекір злій долі й «невидимій руці», котра тримала зашморг на його шиї за те, що насмілився бути українцем.

 Микола ШМИГІН