Зять Степана Бандери. Архівне інтерв'ю з Андрієм Куцаном

У Німеччині на 90-му році життя помер Андрій Куцан – чоловік Наталії Степанівни Бандери. 

Про кончину Андрія Куцана 3 жовтня повідомила його друга дружина – Іванна. 

Пропонуємо почитати архівне інтерв'ю та подивитися фрагмент відеозапису розмови, який записали у 2013 році журналісти інтернет-видання «Слово Волині». 

***

Андрій Куцан народився в Микулинцях 26 жовтня 1933 року в родині Володимира і Олени з дому Чернецьк. Крім найстаршого Андрія, подружжя виховувало доньок Роману й Оксану, які народилися ще в Україні, і сина Олега, який народився на чужині – в Німеччині.

Як родина там опинилась, Андрій Куцан розповідає на відео. 

Це – драматична історія, як у 1944 році подружжя зі старшим сином поїхало у справах до Станіслава (теперішній Івано-Франківськ), а повернутися додому не змогли, бо в цей час посунувся фронт. Дівчата залишилися під опікою тітки і дожили до старості в Україні, а Куцани з сином Андрієм осіли в Німеччині. 

Під час війни на товарняках з України потрапили на фабрику в Тюрингії (земля в Німеччині), де пробули до закінчення війни.

11-літній Андрій утік з фабрики, коли наглядач його вдарив. Комендант табору погрожував малому бунтівнику, що застрелить, але не встиг: з'явилися американські військові, які забрали бранців до Баварії. Там сім'я Куцанів опинилася в українському таборі DP (Displaced Persons, скорочено: D.P, Ді-Пі — табори біженців, що існували з 1945 до початку 1950-х років для переміщених осіб на території Західної Німеччини, Австрії та Італії, зайнятих американськими, британськими й французькими військами).

Андрій Куцан пригадує, що життя українців в таборі DP було добре організоване: мали свою управу, діяли церкви УАПЦ і УГКЦ, школи, діяли Пласт, СУМ. Там Куцани прожили до 1951 року і виїхали до Регенсбурга. 

Уже в 1955 році Андрій закінчив навчання в українській гімназію і того ж року мав пам'ятну зустріч зі Степаном Бандерою. Але тоді  хлопець і гадки не мав, що стане зятем Провідника. З його старшою дочкою Наталею Андрій Кучан познайомився і одружився через багато років.

Про те, яким запам'ятав Андрій Куцан тестя, яким був шлюб з Наталею, читайте в інтерв'ю.

***

Андрій Куцан був одружений з Наталею Степанівною Бандерою і навіть мав нагоду особисто познайомитися з Провідником. 

У Німеччину сім'я Куцанів потрапила під час війни, коли Андрієві було 11 років. У 1970-му Андрій одружився з Наталкою. У них народилося двоє дітей – Софія та Орест. 

Наталія Бандера померла у 44 роки (13 січня 1985 р.). Зараз Андрій Куцан разом зі сім'єю мешкає у Мюнхені, де опікується музеєм Степана Бандери.

– Пане Андрію, за яких обставин відбулася Ваша зустріч зі Степаном Бандерою?

– Я мав велику честь, після іспиту зрілості у червні 1955 року, мати зустріч з провідником, у Мюнхені, на Цеппелінштрассе, 67, у діаспорній централі визвольної боротьби ОУН проти Совєтського Союзу. Це було незвичайне пережиття майбутнього студента.

– Яке враження на Вас справив Степан Бандера при зустрічі?

– Степан Бандера завжди приїздив на пластові табори. І як він з'являвся, то поширювалася звістка, що є Провідник. До цього часу я не знав як він виглядає, бо з огляду на безпеку він завжди був інкогніто. Так що лишень говорилося: «Степан Бандера приїхав відвідати своїх дітей на пластовому таборі». 

При зустрічі побачив людину зовсім скромну. Він на мене справив враження дуже доброї, ласкавої людини. І під час розмови я побачив, що він не такий, як його представляв Радянський Союз: фашист, колаборант, різун. Це все не відповідає правді.

Як розказувала Наталка, Степан Бандера був глибоко віруючий. В тому дусі він виховував своїх дітей. І все це він виніс з батьківської хати. Бо якщо батько Андрій був священником, то й дітей він виховував у релігійному дусі. 

Тож по своїй природі Банреда був добряга. Це можна відчитати і по його обличчі. Він мав добре почуття гумору. Був безкомпромісний, якщо йшлося про добро Батьківщини. Великий ідеаліст, сильної волі.

Степан Бандера до останніх років був активним пластуном. Належав до стрийського куреня «Червона калина». Йосиф Кладочний, який був сповідником Бандери під час ув'язнення, розповідав, що Степан був побожний, релігійний, і ставив Україну понад усе.

– Про що ви тоді розмовляли?

– Йшлося про мої план на майбутнє.

– Чим же Ви тоді планували займатися?

– Я збирався їхати на студії до Голландії, бо мені пообіцяв професор Омелян Кушпета (член ОУН, професор Тілбурзького університету) стипендію на навчання. Та якраз у 1956 році було повстання угорців і всі стипендії вони дали мадярським студентам, а я лишився без нічого. І я тоді став працював викладачем англійської мови у таборі для переміщених осіб, так званому "DP" (ДіПі) у Міттенвальді, Баварія. 

Там я пропрацював пів року, поки дістав стипендію на студії в Іспанії. Стипендію дала католицька організація Obra Katoliko Diasistencia Universitare, з якою мав зв'язки первосвященний отець Іван Бучка. За його стараннями колишні вояки дивізії «Галичина» отримали можливість здобувати освіту в Іспанію. Коли не стало їх, то навчання оплачували усім українським студентам, які зверталися.

– То Ви більше Бандеру не зустрічали?

– На жаль, ні. Саме, коли я вчився в Іспанії, у Бандеру у 1959 році вбили у Мюнхені. Для Західного світу то була велика сенсація. Коли я про це дізнався, то відразу повідомив трагічну звістку Ярославу Стецьку, який перебував на переговорах з іспанським Урядом. Він був президентом Антибільшовицького блоку народів, а до того – першим главою Уряду відновленої у Львові Української держави у червні 1941-го року. Наступного дня Стецько полетів до Мюнхена на похорон, а у мене не було грошей на літак.

– Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, історію свого знайомства з донькою Бандери.

Наталка була молодша за мене. Я був її виховником на пластових таборах. Це літні табори, що відбуваються в Німеччині кожного року і досі. Тоді вони тривали три тижні, а зараз тільки два. 

Тоді ж у пластовому таборі наприкінці червня 1955 мені пощастило зустрітися і поспілкуватися з самим Степаном Бандерою. Приводом зустрічі був мій вступ у лави ОУН. Потім я відправився на студії до Іспанії, згодом до Риму.

Тож наступна наша зустріч з Наталкою відбулася уже задовго після вбивства її батька, у 1968 році у місцевості Альтетінг біля Мюнхена. Там з 1946 року під проводом владики Івана Бучка (його ще називають владикою скитальців) щороку відбуваються прощі. Українці їздять туди і випрошують ласк у Богоматері для себе і цілого українського народу.

У Канаді 3 жовтня відбулося вінчання і гучне весілля, адже постать Степана Бандери була дуже відома в Канаді і в усій українській діаспорі.

Ми з Наталкою як зустрілися у Альтетінгу, тоді ж зав'язалася приязнь, яка закінчилася шлюбом. У 1970 році, коли Наталка закінчила студії, ми одружилися. Наш світський шлюб був укладений 22 липня 1970 року у Регінсбурзі, де жили мої батьки. 

Пізніше ми полетіли до Торонто, бо там жила мама Наталки, сестра Леся і брат Андрій. У Канаді 3 жовтня відбулося вінчання і гучне весілля, адже постать Степана Бандери була дуже відома в Канаді і в усій українській діаспорі.

Тоді мені було майже 37 років, а дружині – 29. На той час я уже навіть трохи полисів. І був кумедний момент. Коли я приїхав до Торонто, теща дуже сердечно мене прийняла і каже: «Вуйку, а як ви маєтесь?».

– Як жила родина Бандери в Торонто?

– Вони мали там власну хату, в ній спочатку жили всі разом. Ними опікувалася Організація (ОУН), бо це був їхній обов'язок. Пізніше Андрій поїхав на студії до Вінніпегу, а Наталка після закінчення університету у Торонто повернулася до Європи. 

В Торонто залишилася мама – Ярослава і сестра Леся. Леся після смерті батька психічно захворіла. Вона весь час була на лікуванні. Жила у нас в Європі 3 роки. Потім повернулася в Канаду, де жила з братом Андрієм, який після одруження з Марусею Федорів і народження сина Степана, переїхав в Торонто. Там вони жили разом мамою аж до її смерті у 1977 році.

– Після вбивства Бандери з родиною продовжували стежити спецслужби?

– Підозрюю, що так і тому родина виїхала до Канади з огляду на безпеку. Бо підозрювали, що слідкують за дітьми і хочуть їх підірвати. ОУН мала свою розвідку і правдоподібно, що були такі моменти, коли слідкувати за дітьми. Один з членів тої розвідки розповідав мені про таке особисто. А в Канаді сім'я уже було спокійно.

– Коли жили з Наталкою в Німеччині, чи помічали стеження?

– Ні. Я ніколи не запримітив такого. Коли ми повернулися, то почав працювати у великому підприємстві, де виробляють літаки і зброю. Мені було заборонено, наприклад виїздити до сателітних держав Радянського Союзу, з огляду на таємниці, бо заради них мене могли шантажувати.

– А керівництво заводу знало історію вашої родини?

– Ні, вони не цікавилися тими справами. Якби я мав прізвище Бандера, то так, але моє прізвище нічого не говорило, що я споріднений. А от моїй другій дружині Іванці довелося приховувати цей факт. Коли вона (українка з Польщі) виробляла документи, мала вказати попереднє прізвище моєї дружини, оскільки я вдівець. Якби вона тоді написала, що її попередниця – донька Степана Бандери, то все б кінчалося з паспортом.

– Коли ж настав же час, як ви почали відверто говорити хто був вашим тестем?

– Я завжди про це розповідав. Всі українці знали, що я зять Степана Бандери. Ми жили відкрито, не було ніяких таємниць. Я вважаю, що Степан Бандера – герой, бо він дуже високо цінив життя, але водночас був готовий його віддати за великі ідеали, якими є Батьківщина, її самостійність і соборність.

– Як на Вашу думку, чи потрібний Україні ще один Бандера, чи радикальні методи вже не актуальні?

– Україні потрібно під сучасну пору цілий ряд авторитетних людей (політиків, а також діячів у всіх галузях життя, для яких незалежна політично і економічно Україна була б ціллю і метою. Ці принципи визначали короткий життєвий шлях Степана Бандери.

Методи боротьби за державність завжди залежні від епохи. Тому боротьба під проводом Бандери і його соратників була справедливою і невигідною окупантам нашої Батьківщини, яку вони всякими способами намагалися знеславити цю боротьбу і позбавити її вагомості.