Як вітали з Різдвом із ГУЛАГу

Хоч «Укрпошта» цього року видала чимало патріотичних красивих листівок, рідко хто нині вітає ними зі святами. Ми перемістились у зручні месенджери, де наше привітання може отримати миттєву відповідь від адресата, а багато хто просто обмежується розсилкою вітальних картинок, мемів або анімованих вітальних гіфок.

У докомп’ютерні часи на свята надсилали листівки. І багато людей збирало їх у колекції з різними зображеннями, а хтось просто зберігав як пам’ять.

Особливою згадкою для тих, хто сидів у радянських концтаборах, є маленькі, різних форматів, вручну намальовані листівки. Кожна із них – неповторна, бо малювалася лише в одному екземплярі. Потай від табірних наглядачів і стукачів, з мінімальною кількістю кольорових олівців, але з максимальним бажанням красою згадати рідні домівки, привітати друзів і рідних.

Ці рукотворні листівки особливі. Вони несуть тепло щирої та чистої любові та поваги. Його відчуваєш навіть через 70 років від часу привітання. Ще багато живих бабусь і дідусів, які між своїми листами/документами тремтячими пальцями можуть дістати кілька таких листівок. Але цей пласт мальованої культури лишається досі майже невідомим.

Пізніше, з другої половини 50-х, в’язні таборів могли замовити через пошту звичайні листівки, як у всіх. Але радянське штампування було під радянські свята з їх символікою і гаслами. Лиш вітання «З Днем народження!» серед них було актуальним. Власне, в радянський період відзначення саме дня народження набрало широкої популярності. До того люди мало його відзначали, перевагу мали релігійні свята. В СРСР відзначати день народження стало модно з кількох причин: можна зібрати родину і друзів, бо релігійні свята були під забороною, офіційне заохочення влади, начальства: так людей відвертали від релігійних традицій, запроваджуючи нові – могорич на роботу на честь дня народження чи святкування на роботі з колегами.

У 60-70 роки, українські політичні в’язні все ж вітали рідних офіційними листівками, які виписували з книгарень разом із книжками, або їм спеціально надсилали родичі. Ці листівки теж були особливі. В’язні намагалися знайти для себе картки з пейзажами природи, вулицями знайомих і різних міст, улюблених письменників – Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком та іншими. 

Незважаючи на труднощі виживання в умовах табору, українці всіляко зберігали традиції відзначення Різдва, Великодня та інших релігійних свят. Зі своїх скупих пайок або з посилок з дому, відкладали й переховували найцінніше з продуктів, щоб потім можна було мати «на свято» частування з друзями. Придумували власні страви з доступних їм продуктів. Запасалися навіть атрибутами свята – писанками, вербовими чи хвойними гілочками, пшеницею чи перловкою для куті тощо.

Напередодні ретельно прибирали свої місця помешкання, одягалися в найкраще, що мали, святково прикрашали імпровізований стіл для вечері, молилися і тихенько співали релігійні пісні. І обов’язково запрошували розділити з ними святкову трапезу всіх мешканців таборового барака чи в’язничої камери, навіть якщо там були представники іншої віри. Цікаво, що українці відзначали Різдво двічі – і православне, і католицьке. Традиція кликати на свято до себе друзів-католиків згодом поверталася від них запрошенням спільно відзначити Різдво і за григоріанським календарем – 25 грудня. Анна Караванська-Байляк згадувала: «Біля святкового столу спільно з нами сідали також польки. У тюрмі творили ми свій внутрішній кодекс поведінки, звичай. Одним із його суттєвих фрагментів було те, що в по-латинському датоване Різдво польки просили нас у гості. А в наше – ми їх запрошували до себе. Вони не приховували захоплення багатством нашої традиції».

«Майже у кожному спогаді колишніх невільниць знайдемо згадку про різноманітні прояви творчого начала: жінки співали народні пісні, вишивали, ліпили фігурки з глевкого хліба, малювали, складали вірші та авторські пісні, майстрували різні дрібнички з підручних матеріалів тощо», – зазначає історикиня Оксана Кісь у своїй праці «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти».

Атрибутом свята були й рукотворні листівки в’язнів ГУЛАГу, якими  вітали один одного та родину за межами табору. Вони зумисне робилися невеликого розміру, щоб легше було ховати під час обшуку. Малюнки створювали найчастіше кольоровими олівцями,  тушшю, чорнилом, пером або паличкою, аквареллю та гуашшю, на деяких є аплікації з засушених квітів чи картону, оздоблення витинанками. На зображеннях ніколи немає колючого дроту, сторожових веж чи інших ознак неволі.

Не всі могли чи хотіли в умовах каторжної неволі малювати. Це робили ті, хто мав хист до творчості, або просто відверталися від важкої буденності таким заняттям. Найчастіше, листівки створювали дівчата. Їх для привітання дарували іншим в’язням або обмінювали на щось із продуктів чи допомогу в праці. Одна невільниця згадувала, що завдяки своєму таланту малювати такі листівки вона вижила, бо була дуже слабкою і виконувати робочу норму не мала сили, і за це мала малу пайку їжі від якої можна було просто померти з голоду. А за листівки подруги по черзі ділилися з нею своїми теж малими пайками. 

У малюнках на листівках переважно квіти й пейзажі з України, рідні хатинки, які збереглися у спогадах. Але є й зображення дівчат та хлопців, трапляються жартівливі зображення і побажання. Важливими є вітальні тексти, які писали в’язні. У них побажання скорішого повернення додому, слова ніжності та любові до рідних і друзів, особливо шанобливі й важливі слова – батькам. Розглядайте кожну деталь малюнку, зверніть увагу на слова і мову, на місце і дату відправлення. За кожним цим рядочком – жива історія людських взаємин. 

Читайте також: Кілька невигаданих історій про святкування Різдва у Володимирі

Листівки Мелетія Семенюка

Засновник і багаторічний голова Братства вояків ОУН і УПА Волинського краю імені Клима Савура Мелетій Семенюк народився 12 вересня 1925 року в селі Борочиче Горохівського району. Батько був офіцером армії УНР, тож і син з юних літ в юнацтві ОУН розпочинав боротьбу за державність України. 

З 22 січня 1944 року Мелетій був в розвідці Військової округи «Лиман» Української повстанської армії, а згодом у розвідувальному відділі штабу ВО «Турів». Командував зв’язком розвідки групи «Турів» на Холмщині (02–07.1944), надалі забезпечував зв’язок між сотнями УПА «Голубенка», «Назара», «Мирона», «Ягоди». З 08.1944 р. Мелетій  командував сотнею групи «Турів» відтинку «Лиман» Української повстанської армії. Через зраду був схоплений пораненим під час бою з НКВС 6 вересня 1944 року у криївці в с.Озденіж.

Мелетія Семенюка засудили до смертної кари, яку згодом замінили на 15 років неволі. Влітку 1945 року він втік із табору в Монголію, але був виданий назад. Луглаг, Степлаг, Горлаг, Озерлаг – лише частина з таборів особливого режиму (з особливо жорсткими умовами утримання), які довелося пройти. Брав активну участь у Норильському повстанні в 3-тій каторжній зоні. Після звільнення 18 липня 1956 року не мав права поселилися вдома, нелегально жив у Львові.

Він був класичним «повторником», якого радянська влада прагнула за будь-яку ціну ізолювати назад у концтабір. За постановою Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1958 року рішення про звільнення у 1956 році скасували як «неправильне». Мелетія знову арештували 26 грудня 1958 року, а 15 квітня 1959 року Львівський обласний суд “за 4.2 ст. 7 Закону СРСР від 25.12.1958 р. «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» засудило його на 8 років продовжувати не до кінця відбуте покарання ще з 1944 року. Сидів у Дубровному ВТТ Мордовської АРСР (Росія). На волю вийшов 28 січня 1966 року.

Повернувся в рідне с. Борочиче, одружився. У сім’ї народилися дві доньки. Однак постійно був під наглядом органів КДБ. Працював шофером самоскида в радгоспі Горохівського цукрокомбінату. У 1977 р. за сфабрикованою справою про нібито приписки кілометражу, а насправді за листування з поетом-шістдесятником І. Світличним, Мелетія Семенюка утретє засудили, цього разу на 5 років.

Ображений на сфабриковану справу, Мелетій писав у листі до родини: «Це нагла брехня. Ні в чім я не винен. Я «винен» в тому, що не пішов на лекцію, на яку мене запрошували в наказовому порядку. Ось де моя «вина». Звідси все випливає. Моя «вина» в тому, що я не став негідником в очах таких, як сам. Моя «вина» в тому, що я приїхав після звільнення з попередньої неволі додому. Моя «вина» в тому, що я був знайомий з деякими письменниками, які були заарештовані. Моя «вина» в тому, що я працював, як віл. Моя вина в тому, що я не крав і не ділився з деякими керівниками. Моя «вина» в тому, що чесно ставився до праці та техніки. Моя «вина» в тому, що не мовчав, коли бачив несправедливість. І на кінець, сама головна моя «вина» в тому, що маю свою власну щодо наявного ладу. Якби в мене було все навпаки, то був би скрізь і всюди бажаною і своєю людиною…»

Вийшовши на волю у 1982 році (у підсумку, відсидів 25 років), Мелетій Семенюк продовжив своє спілкування з дисидентами і шістдесятниками. У 1988 році вступив в Українську Гельсінську спілку. У вересні 1990 року організував і очолив Братство вояків ОУН і УПА Волинського краю ім. Клима Савура. До останніх своїх днів відновлював місця поховань членів ОУН і УПА у Волинській, Рівненській, Житомирській областях, на Холмщині. Зробив багато для патріотичного виховання молоді. Помер 7 жовтня 2004 року в Луцьку, похований у рідному селі. У 2020 році Національна комісія з реабілітації визнала Мелетія Семенюка повністю реабілітованим.

Листівки Ганни Рехнюк 

Ганна Рехнюк народилась у 23 лютого 1923 року в селі Пустомити на Горохівщині. Навчалася у місцевій школі. 

Як і багато членів її родини, була членом ОУН. Під час німецької окупації влаштувалася завідувачкою місцевої бібліотеки. Замість радянських книжок, які потрапили сюди у 1940-1941 роках, у бібліотеці з’явилася інша література – підпільні видання українських націоналістів, з яких людям пояснювали, що лише коли матимуть Українську Соборну Самостійну Україну, то стануть господарями своєї долі на рідній землі. Цю літературу активно поширювала серед населення.

Наприкінці 1942 року Ганна пішла в УПА: організовувала медичну мережу підпілля, збирала у людей продукти для повстанців, домовлялася за виготовлення їм одягу. 

Із 1943 до червня 1945 року була станичною ОУН у своєму селі, брала участь у різних повстанських вишколах. Займалася розвідкою, а прикриттям були господарчі справи для підтримки УПА: збирання продуктів і одягу від мешканців довколишніх сіл, постачання їжі в повстанські схрони. Переховувала поранених повстанців у своїй хаті і в родичів.

У квітні 1946 року Ганну Рехнюк разом із двома двоюрідними сестрами та рідною тіткою заарештували за допомогу УПА. На слідстві усі вперто відмовлялися свідчити про свою діяльність. І попри важкі тортури, таки дотримали обіцянку мовчання. 2 липня 1946 року їх разом засудили на 10 років ув’язнення в ГУЛАГу. Відбувала строк у Казахстані в таборі особливого режиму «Песчлаг».

У 1954 році після Кенгірського повстання політв’язнів ГУЛАГу розпочався перегляд справ засуджених. Написав до Москви лист-звернення батько Ганни Павло, де повідомив, що втратив працездатність і потребує опіки доньки.

У 1955 р. її справу переглянули і знизили строк до вже відбутого. На волю вийшла 4 липня після 9 років, 2 місяців та 12 днів ув’язнення. Повернулася на Волинь у батьківську хату в Пустомитах. 29 червня 1975 року взяла шлюб із Володимиром Пальчуком із с.Шклинь на Горохівщині.

На схилі літ чоловік Ганни помер, вона певний час проживала у Пустомитах. Згодом продала хату і переїхала жити в Луцьк, де й померла 17 січня 2007 року.

Листівки Ярослави Людкевич-Сітко

Ярослава Людкевич-Сітко народилася 29 листопада 1929 року у Варшаві. Батько – колишній доброволець Українських січових стрільців, працював референтом у Рахунковій палаті Варшави, мама за фахом учителька. У 1939 році переїхали до Львова. 

Після закінчення школи Ярослава навчалася на біологічному факультеті Львівського університету. За діяльність в ОУН радянська влада арештувала її у 1949 році й засудила на 25 років неволі. Покарання відбувала в Інті в таборі особливого режиму “Мінлаг”. 

Після звільнення у 1956 році змушена 10 років прожити на спецпоселенні в Інті. Навчалася у Сиктивкарському педінституті на філологічному факультеті. Вільно володіла українською, польською, німецькою, чеською, російською мовами. Зі словником перекладала з англійської, вивчала арабську мову. 

У 1966 році повернулася до Львова. Працювала лаборантом у котельні, оскільки іншої роботи не могла знайти. Була активною громадською діячкою за здобуття незалежності України. 

У 1989 році у Москві брала участь у піврічній почерговій голодівці українських греко-католиків за відновлення Української греко-католицької церкви. 

Ярослава Людкевич голодувала разом зі студентами у жовтні 1990 року, коли протестанти вимагали виходу України з СРСР. У часи незалежності України активно займалася громадською роботою, друкувалася у періодиці. Неодноразово приїжджала в гості на Волинь – до друзів у Луцьк і в Колки.

Померла Ярослава Людкевич у 2000 році у Львові, похована на Личаківському цвинтарі. 

Після смерті вийшли два видання її збірки оповідань “Вони” та книжка “Чудо в Биличах”.

Читайте також: Як у радянській волинській газеті журналістка родом з Локач, вперше написали про Різдво у Ковелі