Спогади про депортацію: 92-річна волинянка розповіла про Холмщину та свою родину

12 Вересня 2021, 18:00

2363

Лідія Засадко

У День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини, Лідія Засадко згадує рідних та тих, хто не пережив примусового переселення.

Про це пише Суспільне.

Поетесі Лідії Засадко виповнилося 92 роки. Себе літня жінка називає «холмщанкою», у 1944 році її разом з родиною примусово депортували з рідного дому на Дніпровщину.

Жінка розповідає, що народилася в селі Трищани Грубешівського повіту, що у Польщі. Батьки виховували четверо дітей, вона була наймолодшою.

«Коли Польща отримала автономію, то почалося гоніння проти українців. Це 1937-38 роки. Почали валити церкви українські, йшла полонізація українців», – каже Лідія Засадко.

У ті роки загинули дружина та дитина її дядька. За декілька років, коли Польща була окупована, у їхньому селі запрацювала українська школа. Ініціатором відкриття школи став брат Лідії Засадко. Відтоді, каже «холмщанка», його почали переслідувати.

У 1942 році згорів будинок родини та поля. Жінка пригадує, після тривалих поневірянь її родина опинилася у селі Богутичі. Там, каже, отримали повідомлення про примусову депортацію в Україну.

«Це не добровільне було переселення, а просто примусове. Далі жити вже не можна було, бо й німці стали вже інакше відноситися, бо побоялися тієї українізації. Ми довго їхали, товарні вагони були, люди в одному вагоні, а худоба – в іншому», – розповідає жінка.

Читайте також: У прокат виходить документалка «Депортація 44-46»: стрічку покажуть у Луцьку

Родина опинилася на Дніпровщині. Вижили завдяки тому, що брат, працюючи сторожем, приносив у кишенях зерно. З нього пекли коржі.

«Але, вони скрипіли так, що, здавалось, зуби поламають. У шлунку лежали каменем ті коржі», – пригадує Лідія Засадко.

Коли на сході України почався голод, родина переїхала на захід. Жінка вступила у Луцьке педучилище. Педагогом пропрацювала більш як 30 років, дотепер пише вірші, має опубліковані книги. Вона хоче, аби таких, як вона, визнали депортованими українцями на державному рівні.