Давній Луцьк: як колись караїми гуляли весілля

28 Квітня 2020, 11:47
Караїмська кенаса 2232
Караїмська кенаса

Сергій Рудковський – представник міжвоєнної інтелігенції Луцька з середовища караїмської громади. Письменник і видавець, громадський діяч.

Заснував луцький караїмський часопис «Сабах» («Ранок»), написав кілька десятків творів, учасник руху за відродження караїмської мови. У 1922-1925 роках був головою Луцької віросповідної караїмської громади, пишуть «Хроніки Любарта».

У 1935-1936 році в луцькому караїмському часописі «Karaj Awazy» він помістив кілька текстів з описом життя караїмської громади. Частин з них описує весілля. Видання подає її у перекладі дослідника волинських караїмів Володимира Шабаровського.

***

Про весілля. Учасникам весілля не заведено було йти до кенаси і повертатися звідти пішки, неодмінно мали їхати. Наречена зі своїми подругами їхала на широкій підводі, встеленій гарними килимами, за нею верхи молодий із друзями, тоді весільні гості на возах.

Після вінчання молоді сідали на одну підводу разом із подругами, а парубки, друзі молодого, їхали верхи збоку і позаду воза. Кінь молодого самотньо біг за господарем. Якщо весілля було в селі, всі підводи, виїжджаючи з міста, змагалися в перегонах. Здебільшого це відбувалося ввечері, але темінь караїмові не була перешкодою.  Летіли, як на крилах... Земля стугоніла під копитами коней, гул стрясав повітря; при цьому також стріляли з рушниць, щоб усі краще почули про караїмські перегони. Що було живе, те сходило зі шляху, кидалося вбік, рятуючи життя... Було не до жартів, коли на волю виходила сила караїма.

Весілля тривало тиждень, два, три − в кого на який час вистачало грошей. Поглинали яких вісім волів, п’ятнадцять-двадцять овець, безліч птаства, силу-силенну горілки, трохи менше меду, багато питного меду до горілки, їли рибу, солодкі плоди, ізюм, лісові горіхи, іванів хліб, мигдаль, інжир та інше. Прекрасні беки, смачна катлама, тутмац зі сливками, каша з ковбасою, м’ясо птиць, яєчня, печеня з гусака та качки, кибини з картоплею, потрохами, сарма з пшоном – усе, що душа бажає, з дня в день не сходило зі столу.

Кобуз грав мало що не день і ніч. Танцювали всі, хто мав ноги. Чоловіки до глибоких кишень накладали багато дрібних грошей, і під час танців дріб’язок видзвонював. Нашим предкам це дуже подобалося й піднімало їм настрій… Танці були відпочинком від горілки, караїми таким чином збадьорювалися. Утомившись від танцю, йшли до столу і бралися до пісень... Переважно співали гарних українських пісень, але так само затягували і псалми. Поспівавши, збирали пожертви для бідних караїмів святого міста Єрусалима. Малі гроші, з дня до дня збирані, в останній день весілля виростали в грубі гроші.

Якщо караїмське весілля відбувалося в селі, селяни-українці, кидали всю роботу і від малого до великого збиралися на весільному подвір’ї, порозкривавши роти. Кожного з них треба було почастувати солодощами і горілкою. Здалеку приходили жебраки з торбами і трималися на весіллі аж до кінця гуляння. Добре напившись, вкладалися собі спати, як вівці в полі, аж поки будив їх голос караїма до нової їжі та пиття... Отак було в Старому Луцьку.

Весілля бідних караїмів мало чим відрізнялося від весілля багатих, тому що на весілля бідного кожен багатий чи середнього достатку господар привозив цілий віз наїдків та напоїв. Весілля не вважалося радістю одного караїма, Якова чи Мойсея, а було радістю всієї громади. Тому мало бути гучним, веселим і гарним, як і належить караїмському торжеству.

Коментар
20/06/2024 Четвер
20.06.2024
19.06.2024
18.06.2024