Що писала донька сенаторки про луцьке передмістя Красне

11 Липня 2016, 16:56
2081 Джерело: day.kyiv.ua

Ірина Левчанівська – донька першої жінки-сенаторки Речі Посполитої Олени з роду Гродзінських. Відома на Волині як краєзнавець, майстриня аматорського кіно та художньої фотографії.

Жінці належить низка нарисів та статей з історії наших теренів, пишуть «Хроніки Любарта».

Разом з тим Ірина Олександрівна залишила літературні спогади про матір. Книга «Сенаторка» розповідає про походження, життєвий та кар’єрний шлях Олени Левчанівської.

Певний період сім’я мешкала у Боголюбах і Луцьку. Відтак в означеній книзі можна відчитати те, яким бачила наше місто маленька Ірина на початку 20-х років минулого століття.

***

«Ми часом ходили в Луцьк. Це була досить довга й цікава дорога. Мостів у місті ще не було, вони згоріли під час війни. З передмістя Красне у місто через річку Стир перевозили на човнах. Одним перевізником був каліка з однією ногою – Бен. Він жив біля переправи над річкою Жидівкою. Коли два мости через Стир та Жидівку відбудували (а вперше збудували  їх під час війни, як наказав Брусілов), то люди назвали їх мостами Бена, або Бенівськими, а польська влада не знаючи в чому справа, не дочувши назвала їх мостами Бема. Був у них такий генерал, але до цих мостів не мав ніякого відношення!

Довго мої батьки шукали в Луцьку квартиру і роботу. Врешті знайшли квартиру на передмісті Луцька – Красному, у якихось чехів. Мама влаштувалась на роботу в «ізбі скарбовій» (це, здається, казначейство), також на Красному. Мама знала польську мову, тому їй легше було знайти роботу ніж татові.  Вона стала заробляти, а ми з татом господарювали, як уміли. Через стінку було чути, як наші господарі ввесь час сваряться по-чеському. Запам’яталися такі слова, коли вони обзивали один одного: «юха сакраменська» і «свіня ти єдна». Я в душі дуже гордилася тим, що мої батьки не сваряться, не лаються, не вживають брудних слів.

Дітей на нашій вулиці було багато. Грались ми просто на дорозі, що йшла з Ковеля – по ній ніхто не їздив, Красненського великого мосту також не було, заїхати кіньми можна було лише через Гнідавський міст.

Ні подвір’я, ні саду, як в Житомирі, не було, тому й ігри тут були інші: ні в хованку, ні в розбійників не було де гратися, отже водили «Подоляночку». Ще пам’ятаю була така гра: всі розділялись на дві групи і одна до другої ходила. Одна – «молодиє бояри» ходила до других за «нєвєстою», вибирали її, але їм не хотіли її віддати, казали, що вона проти, а ті на те: «а мы ее плеточкой, плеточкой», а другі «она плакать станет». «А мы ее пряничком, пряничком». Тільки тоді віддавали…».

Коментар
25/05/2024 П'ятниця
24.05.2024
23.05.2024