Імені Повстанців 1831 року

30 Травня 2022, 15:26

1557

Януарій Суходольський, Листопадове повстання 1830-1831, з приватної колекції

У квітні 1831 року Володимир повстав проти російських загарбників. Героїнею боїв стала вагітна Амелія Стецька. Російський генерал Денис Давидов мусив вдатися до жорстких розправ над волинянами, що не хотіли жити під російським ярмом.

За 30 років, відколи Росія захопила більшу частину українських, польських та білоруських земель, колишні громадяни Речі Посполитої так і не інтегрувались повністю у нову державу. Донедавна вільні шляхтичі, що «честь мають», ставали дворянами, безправними підданими російського царя-імператора. А селяни-васали перетворювались на кріпаків.

Безземельні шляхтичі, що раніше заробляли собі на життя державною службою, часто-густо не могли влаштуватись чиновниками тепер уже Російської держави, адже на їх місця призначали, здебільшого, відставних російських військовиків. Доступними поки-що були хіба (неоплачувані) виборні посади.

Не усі змогли підтвердити свій юридичний статус – для цього були потрібні давні документи про надання землі.

У католицьких та греко-католицьких храмів росіяни відбирали землю (а греко-католики у Володимирі та околицях на межі XVIII-XIXстоліть становили абсолютну більшість християнського населення). Через конфіскацію землі та збідніння храми не могли утримувати школи та богадільні. Сяк-так тримався Володимирський колегіум.

Народ протестував, народ не хотів російського підданства. Часом – займався «крамолою»: читали старі книжки, збиралися за давнім звичаєм, «судили за шляхетським правом». А у відповідь – репресії з боку російської влади.

У 1830 році зажевріла надія на відновлення власної, «добре облаштованої» держави – Речі Посполитої. У Варшаві розпочалося повстання.

***

Луї Стецький походив з руської шляхти. Його тато Юзеф був маршалком ковенським, а мама – Текля з роду Вільг – донька чернігівського воєводи. Жив неподалік від Володимира – у селі Павловичі, де мав власний будинок. А володів трьома селами та частиною містечка Локачі. Деякий час обіймав посаду голови кримінального суду в Житомирі.

35-річний Луї Стецький «з запалом молодого віку... взявся до зброї».

Він зібрав 30 кіннотників і близько 100 піхотинців та разом із загоном рушив у Володимир. 15(3) квітня 1831 року російські війська здали місто без бою, а навіть без сутичок.

Недосвідчений у військових справах Луї Стецький призначив Фаустина Добжинського керівником міста та організував бучне святкування своєї перемоги.

Тим часом, з-за Бугу під тиском повстанців відступав підрозділ російського генерала Дениса Давидова (полк драгунів та кілька сотень козаків). Вони знайшли непідірваний міст, швиденько переправились через річку та 17(5) квітня опинились під Володимиром.

Просто серед свята у місто увійшли російські війська. Як згадував Денис Давидов, «старе й мале, шляхта й духовенство, військові та містяни, все стріляло з вікон, з-за заборів та огорож і, як лази чи лезгини, не просило жалю». Володимир чинив спротив росіянам.

Головною фортецею повстанців стала садиба адвоката Антонія Тарковського. Цей будинок, де перебували козаки-повстанці, Луї Стецький та його вагітна дружина Амелія, оточили козаки-росіяни. Повстанці «взялись до зброї та мужньо боронились». Амелія розривала дивани та крісла, аби дістати з мебельних нутрощів необхідну стрільцям паклю.

У повітрі стояв дим від пострілів. Здавалося, що будинок горить. Бій тривав чотири години. У борців за свободу закінчились кулі та порох.

Луї вирішив відступати. Він вийшов з будинку разом зі своїм загоном тильними дверима. За хвильку парадні двері були зламані, в будинок увійшли росіяни. В ту ж мить Амелія вийшла через інші двері. Але вихід з подвір’я був перекритий ворожим патрулем. Тож вона вирішила лізти через огорожу.

Звісно ж, цю спробу помітили вартові. Пролунал постріл. Куля пройшла через мантиль та впала на землю, не зачепивши Амелію. На звук пострілу поспішив офіцер.

Дружина головного володимирського повстанця опинилась у полоні. Як не дивно, до неї ставились шанобливо. Під конвоєм її допровадили за місто, де тимчасово розмістили у безпечному місці. Звідти до її маєтку у Павловичах відправлено козака за кінним поїздом. За короткий час Амелія була вдома та у повній безпеці.

Тим часом у місті тривала масакра. Росіяни, втративши у бою за будинок Антона Тарковського «кільканадцять козаків та одного офіцера», розправлялись зі своїми ворогами. Генерал Денисов «поставив все догори дриґом та назавжди відбив бажання бунтувати».

Фаустина Добжинського взяли зі зброєю в руках, закували у кайдани та відправили у Бобруйськ. Пораненого Лева Мошинського тримали у новоствореній володимирській в’язниці, звідки йому вдалось утекти до Франції. Там він вступив до португальської армії та загинув під Порто. У військово-історичному архіві Португалії зберігається рукопис його спогадів. Над Едельманом Чорнолуським спочатку знущались, «збесчестили», а потім повісили. Хоча, за іншими спогадами, спочатку розстріляли, а уже потім тіло повісили.

Генерал Давидов, цей «Вольтер степової Росії», злякався відповідальності за злочини власних солдат, тож організував постфактум «суд», написав вирок Чорнолуському і примусив кількох мешканців Володимира підписати цей документ.

Розстрілювали повстанців за міським кладовищем, в урочищі Піщаниця.

Деякий час Антон Тарковський ревно оберігав на стінах сліди від куль, показував їх родині та знайомим. Утім, російська влада таки примусила відремонтувати стіни. А невдовзі і взагалі конфіскувала нерухомість. Постраждали від репресій російського уряду і інші володимиряни. За участь у повстанні у Юзефа Небиловського відібрали його дерев’яний будинок, у Фелікса Конаржевського – арештовано 19 «душ» (ці кріпаки не стали вільними, а перейшли у власність імператора).

Відібрали усе майно і у Луї Стецького. Сам він виїхав спочатку до Варшави, де спробував створити загін Волинських вільних козаків. Згодом перебрався до підавстрійської Галичини, де й осів.

У Центральному державному історичному архів у Києві є документи про повстання 1831 року у Володимирі, зокрема списки учасників, їх анкетні дані, звіти та описи подій. Сподіваюсь, у короткім часі вдасться оцифрувати архівні документи, їх копії стануть легко доступними для дослідників та читачів, а мешканці Володимира не будуть обурюватись виділенню громадських коштів на цю справу.

Також сподіваюсь, що у Володимирі появиться вулиця Повстанців 1831 року. На Піщаниці якраз є вулиця з російською назвою.